Виставка «Усвідомлене відчуття» стала результатом роботи митців — учасників лабораторної програми для художників і дослідників, що працюють із фотографією. Вони були відібрані через формат відкритого конкурсу. Програма тривала у Малій галереї Мистецького арсеналу з серпня до вересня 2018 року та складалася з освітніх і практичних занять. Відправною точкою стали дискусії про архіви, пам’ять, втрати й лакуни, а також можливість їхньої художньої репрезентації.
Проект розкриває різні аспекти фотографії як основного медіуму пам’яті: вона постає як слід, відбиток, неясний натяк. Ревізії підлягають і архіви. Вони цікавлять авторів не лише як джерело інформації — вони стають полем історичних маніпуляцій та деперсоналізації досвіду.
Як думати про минуле та як уявити майбутнє, якщо архіви зникають? Чи можна пов’язати спалах спогаду з метафорою світла? На виставці автори звертаються до фотографій з особистих зібрань, музейних фондів та архівів, а також знайдених матеріалів на речових ринках. Проект відображає, як фотографія виходить за межі площини та трансформується в об’єкт і мультимедіа.
У проекті «Усвідомлене відчуття» взяли участь ментори: Оксана Баршинова, Віктор Марущенко, Валерій Мілосердов, Роман Пятковка, Олександр Соловйов.
Мультимедійна інсталяція
Проект створений на основі архівних фотографій та має на меті візуалізувати процеси забування, які властиві нашій пам’яті. Пам’ять мінлива — їй притаманно маніпулювати фактами та спогадами, витісняти зі сфери свідомого негативну інформацію, та створювати фальшиві спогади, які виникають на основі розповідей, візуальних матеріалів та синтезу справжнього, пережитого досвіду з вигадкою.
В розмові Адам Брумберг та Олівер Чанарін з Айл Вайсман, зазначають:
«У кожному фото дрімає потужний потенціал. Як тільки фотографію використовували в певному ключі і повернули в архів, є можливість прочитати її знову та по-новому. Її потенціал завжди буде перевершувати історію, яка її створила».
Саме тому в проекті «Фальшивий спогад» використані фотографії «без контексту», фотографії з сімейних альбомів, які вирвані з історії, та можуть бути інтерпретовані глядачем, відповідно до його досвіду. За допомогою архівних фотографій, я хочу зобразити процеси забування та згадування і акцентувати увагу на різночитанні візуальних образів.
Мультимедійна інсталяція
Арабатська стрілка — це піщана коса, розташована на північному сході Кримського півострова. До 1955-го року вся територія Стрілки входила до складу Кримської РСР, але пізніше північну частину коси було включено до Херсонської області. Кордон, що проходив тут, був умовним, тому що відділяв частини однієї держави. У березні 2014-го року одного дня цей умовний кордон перетворився на сірий контур — символ, яким у картографії позначають спірні території. Для України Крим став тимчасово окупованою територією, для РФ — новим суб’єктом федерації. Решта світу, у нерівних частинах, або підтримує одну із сторін, або зберігає нейтралітет.
Ця серія світлин була зроблена на Арабатській стрілці та представляє собою зображення невійськових об’єктів, які вночі легко прийняти за військові. Відчуття визначеності та дезорієнтації, що виникають одночасно, — вірні супутники мешканців піщаної коси.
Мультимедійна інсталяція
Цей проект з самого початку був викликом для автора через відсутність досвіду роботи з архівною фотографією, а також свідомого уникнення запланованої політичності у роботах. Ідея проекту про Майдан Незалежності виникла впродовж лекцій і бесід про архіви і пам’ять, «переписану історію», «відчуття часу», «заплановану маніпуляцію», «постправду» тощо.
Майдан, як місце-концентрат сподівань і обіцянок, є надскладним навіть для самого себе, бо жодне з можливих пригадувань і описів про нього, здається, не відповідають дійсному. Приблизно таке відчуття втрати можливості описати це місце з’явилося після багатогодинних переглядів архівних фото і паралельних прогулянок Майданом сьогодні, під час яких тонеш в обіймах мохерових вовків і зебр.
Неспроможність це пояснити чи проаналізувати призвела до форми безмовного свідка, і таким постійним свідком було обрано тварину (яких на сьогоднішньому Майдані чимало), як першого задокументованого топоніма тваринного походження (на цьому місці раніше було Козине болото) та як звіра, що архетипічно працює у парі з вовком, документація якого використана в інсталяції.
Інсталяція являє собою велику голову іграшкової кози, яка закріплена на рівні голови глядача.
Глядач має можливість «зайти» в середину голови і переглянути архівні кадри Майдану, що хаотично розмежовані з кадрами Майдану сьогоднішнього. Технічно, за рахунок стробоскопічного освітлення перелік «спогадів» нагадує спосіб створення образів у нашій уяві. Використана форма та спосіб взаємодії з нею не лише відсилає до історично-топонімічного тотему, але й до аніматорів в костюмах тварин, які певним чином уособлюють таких тотемів на сучасний лад.
*У роботі використані матеріали Центрального державного кінофотофоноархіву ім. Г. С. Пшеничного, фотографії з архіву Валерія Мілосердова та зображення з Instagram-акаунту @robert3delnaja.
Мультимедійна інсталяція
Кожного разу, коли я з якихось причин викидаю ще добру їжу, я підсвідомо відчуваю сором за це. Ніяких логічних підстав у цього відчуття немає — я цілком можу собі дозволити не з’їдати їжу, яку не хочу їсти, і це не щось, чим можна було б комусь допомогти або когось врятувати. Це просто залишки їжі на тарілці — але мені все одно соромно.
Це відчуття вкорінене не в моїй логіці, а в моїй пост-пам’яті (за терміном Маріан Гірш). Коли я був малий, бабуся іноді ділилася зі мною спогадами зі свого дитинства, і серед іншого іноді траплялися спогади про голод 30-х років. І цей мій сором за викинуту їжу, він іде якраз звідти, з цих історій про те, як моя родина пережила цей голод.
Щоб якось це проілюструвати і розібратися в цьому відчутті, я протягом двох місяців документував сліди всієї їжі, яку викидав з цим відчуттям сорому.
Потім з цієї документації ми зробили колажі за участі фрагментів знайдених світлин, на яких зображені елементи пейзажу. Чому пейзаж? Тому що, на відміну від слідів, що їх залишив голод в моїй (як і багатьох інших українців — нащадків тих, хто пережив Голодомор) пост-пам’яті, слідів на ландшафті не залишилось, він є абсолютно нерепрезентативним, якщо йдеться про пам’ять про цю травму, — на відміну від переважної більшості інших колективних травм.
Фотодрук
Колекція музею постійно поповнюється. Поява експоната в фондах інституції має певну процедуру, яка відображається в робочій документації. Дані про річ фіксуються в акті прийому, книзі надходжень, інвентарній картці, науково-уніфікованому паспорті.
У проекті я розглядаю нові надходження з 28 фотографій за червень 2018 року в архіві Музею Івана Гончара. Кожному знімку присвоюється статус музейного предмета на основі заповнених формулярів і таблиць, які містять чітку структуру. Візуальна конструкція у вигляді перетину прямих ліній створює решітку. Цей об’єкт, зі слів теоретика мистецтв Розалінди Краус, «площинний, геометризований, упорядкований, протистоїть природі, мімезису, реальності». Усе, що потрапляє в прямокутні осередки, розщеплюється на абстракції, позбавляється початкової цілісності і підпорядковується іншому режиму.
У розкреслену площину науковий співробітник вносить інформацію про фотографії за заздалегідь встановленим параметрами. Опис шифрується в текст і цифри. Відсутність відомостей про тих, хто зображений, скасовує опрацювання категорії особистої пам’яті, ідентичності. Процес трансформації від приватного артефакту до музейного предмету деперсоналізує зміст та зосереджується на історичному фактажі про народний костюм, побут та архітектуру України.
*У роботі використані архівні матеріали Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара».
Колаж
чужим вчора (яких я не проживала, але з яких складаюсь) присвячується…
…з кожним наступним днем з’являється день минулий. про завтра думати приємніше — а вчора…? вчора було з кожним, ним ми просякнуті. без нього ми не є. тихі, рідко мирні будні, ніким не помічені і розпорошені, збігаються в життя і збігають… і вже невловимі їх подихи. про своє вчора я дещо знаю, а про твоє — нічого, але і ти, і я складаємо історію. і ти, і я розчинимось в ній — непомітно і безслідно…
Пам’ять за визначенням є тим, що дивиться в минуле, таке «вікно в той світ», де все вже відбулося і чого вже немає. Стосунки з минулим у нас досить фрагментарні, бо це практично неосяжний простір, що пульсує в форматі спалахів-спогадів — ними просто маніпулювати як уривками, викраденими з контексту, або не думати про це взагалі. Тим важче опинитись в площині збереження прожитого, якщо події відбувались без нашої участі — цим можна просто ніколи не цікавитись і жити. Але необхідність «пам’ятати» з’являється неодмінно, коли виникає питання самоусвідомлення. Бо це як наділити матерію духом. Сподіваюсь, тут не виникне конфлікту між дефініціями матерії і духу, коли скажу, що пам’ять прагне бути існуючою, мати форму. Бо ж де, як не в музеях і архівах, шукати докази неіснуючого забутого? Не те, щоб це були намагання темне минуле вивести на світло, скоріше це спроби знайти в тому, що відбувалось (будь де і будь з ким), впізнавані символи і надати їм тактильної цінності, принаймні, щоб зробити пам’ять осяжною для себе. Бо ж те, до чого ми можемо торкнутись — стає існуючим.
