Музика, мурали та поп-арт Олександра Корбана

Автор статті: Marina - 12 березня 2017 року

Музика, мурали та поп-арт Олександра Корбана, фото-1

Справжнє ім`я: Корбан Олександр

Сфера: живопис, муралізм

Техніки: масло, акрил, балони

Рідне місто: Кіровськ (Україна)

Зараз: Київ (Україна)

Перш, ніж з`явилася ця стаття, ми зустрічалися декілька разів. Нас познайомили на виставці, мені сказали: «Бачите, отой хлопець — то Корбан. Ви ж його розшукували?!». Саме так, розшукувала. Тож почала пробиратися до нього, хоча мета мого візиту була трохи інша (кгм, то була не його виставка). Але це не завадило нам проговорити з годинку, поки нам не зробили зауваження. Адже говорили ми без диктофону, тож якоїсь корисної статті з того, напевно, не вийшло б. Другий раз ми зустрілися спеціально, щоб зробити інтерв’ю. Щоб ми не тільки теревенили, до нас приєдналася ще одна людина (і декотрі здогадуються, хто то був, та ми не про це). Втрьох ми посиділи пречудово, але все ж таки хтось згадав про мету зібрання, та довелося включити той диво-пристрій. Саша трохи змінився в обличчі, посмішка його стала дещо натягнутою...

 

«Камера! Мотоооор!»

 

Здається, життя постійно його випробовує (бере «на слабо»?!), але він впевнено крокує вперед, зупиняючись на короткий час, тільки для того, щоб перевести дух, та йти далі.

Його перші кроки на ниві малювання почалися ще в 9 класі.

…коли я вперше спробував. Я пам'ятаю це відчуття — як салют починає «грати» в голові. Це щось нереальне, незабутнє.

Потім почало виходити. Саша вирішив залишити свій тег на стіні, де тегали себе вже відомі та визнані майстри графіті м. Кіровська. Та вже на наступний день до Сашка завітали із погрозами та попросили прибрати його тег звідти. Їх було багато, він був один. «Йди! Стирай!» Бійка. І ось тоді він вирішив: «В той момент мені захотілося стати кращим за них. Це я потім переступив, а бажання розвиватися, робити краще з'явилося. І досі є. Я малював один малюнок — мені хотілося складніше, мені хотілося деталізувати.

І так постійно. У мене ж художньої освіти нема. Я нещодавно згадував, як в 2007 році я мріяв малювати. Для мене це був якийсь космос, а зараз ми сидимо і говоримо про мої роботи. Все ж таки я чогось досяг. І в роботі з дітьми (Саша працював з дітьми в рамках проекту, ініційованому UNICEF — прим. авт.) я намагаюся розповісти, що не треба опускати руки.

Музика, мурали та поп-арт Олександра Корбана, фото-2

І в Сєвєродонецьку діти підходили:

— Ти хочеш намалювати квітку? Малюй, що хочеш.

— Яким кольором?

— Яким хочеш, це ж твій малюнок.

Деякі кидали, йшли, засмучувалися, але саме в такі моменти я намагався їх зловити і підбадьорити, сказати, що не треба завчасно опускати руки. Я точно не є прикладом для наслідування, але за рахунок величезного бажання, саморозвитку і прагнення можна чогось добитися. Навіть якщо це здається неможливим. Раніше я жив у Кіровську, мріяв малювати щось велике, але не виходило, не було можливості. А зараз мене запрошують.»  

Не треба завчасно опускати руки

 В своїх роботах Олександр тяжіє до зображення людей. А як малювати людей, коли вони не поспішають тобі позувати? Вихід було знайдено — автопортрет. Сашко працював із різноманітними ракурсами. Не все виходило, але він не опускав руки.

 

UnexploredCity: Чому портрети? Чому люди?

Олександр Корбан: Це все з графіті. Є такий український графітник зі Львова ???Сейн. Він зараз малює тільки шрифти, але в 2003-2006 рр. він малював персонажів, і тоді він був для мене Богом. Я знайомився з його роботами у журналі «Екстрім». Вперше я побачив його роботи на фестивалі в Ялті. Зрозумів, що я теж так хочу.

Мій друг, з яким їздили, сказав: «Я тобі куплю 20 балонів, якщо ти зможеш так зробити». І я малював на листочках, на парканах якісь смішні портрети. Настільки смішні, що навіть соромно. Почав малювати, десь 2005-2007 рр. Виходило зробити 1-2 малюнка на рік. І десь у 2008 році я зробив над собою зусилля і намалював більш-менш пристойний портрет. Але не закінчив його.

Потім я побачив німецьких графітчиків (Herakut — прим. авт.), які для мене досі залишаються кумирами. Коли я побачив їх роботи, я не повірив, що це балон. Я не розумів, як можна так зробити. Зараз я теж так роблю, але тоді я був в депресії: як вони можуть таке робити? Я знайшов таку фарбу. Коли я перший раз приїхав з Кіровська до Києва, я на 5 тисяч купив фарби (це тоді була тисяча доларів при моїй зарплаті в 3 тисячі гривень). Я приїхав додому з цими балонами, якими малюють іноземні художники. Почав. Я ж думав, що у мене відразу тілесний колір вийде, а воно якесь персикове, жовте: що таке? Я купив собі такий саме крутий респіратор, не розуміючи, навіщо — тому що в ньому малювали ці чуваки. Тільки потім зрозумів, що в ньому можна дихати, не задихаючись, під час роботи. І потім я зрозумів, що потрібно просто накладати шар за шаром. І після цього з'явився мій перший малюнок в реалістичному кольорі. Він народжувався два тижні, а то й більше. Там ціла стіна і сім портретів мене. Потім мені захотілося намалювати людину в повний зріст 1,8 м, — я намалював.»

 

UnexploredCity: А як можна, не володіючи технікою, малювати?

Олександр Корбан: Постійно намагаюся експериментувати. І весь час кажу своїм друзям, які тільки починають малювати, що постійно потрібно щось змінювати, намагатися робити те, що ти ще не робив. Я завжди дивився на свої малюнки і на малюнки інших і не розумів, чому у мене не так круто, як у них

Постійно намагаюся експериментувати

Знайомлячись із роботами Корбана у тій послідовності, в якій вони з‘являлися, мимоволі помічаєш, як змінюється кольорова гама, техніка. Вони стають глибшими та зрілішими.

UnexploredCity: Ви починали з кольорових робіт…

Олександр Корбан: Так, але я переосмислив все, що я зробив, і мені захотілося зробити щось по-іншому, і я почав думати над цією технікою. Були спочатку монохромні, чорно-білі роботи. На Героїв Сталінграду — вже багато кольорів, веселка. Кольорами я намагаюся прикрасити район. Якщо подивитися на скрипальку, що на Борщагівці, там багато фіолетового. Це не чистий монохром, а ціла палітра

 

UnexploredCity: В цієї техніки є назва?

Олександр Корбан: Не знаю. Моя

 

UnexploredCity: В 2015 році в Києві з’явився хлопець із літаком. Це Ваш перший мурал в місті?

Олександр Корбан: Так. Це було в період створення GuidoVanHelten муралу «Конвалія». Дуже хотілося спробувати намалювати щось більше за розмір паркану. Я звернувся до фонду «SkyArtFoundation», пообіцяв зробити пристойно: «Дайте шанс. Я доведу, що я можу».

Насправді, це не так легко витримати той тиск, коли ти стоїш, а на тебе дивиться стільки очей. Слава богу, мою ідею схвалили. Дякую Дмитру Палієнку та Юлі Островській»

Музика, мурали та поп-арт Олександра Корбана, фото-3

  Дайте шанс. Я доведу, що я можу

 

UnexploredCity: А як народилася ідея?

Олександр Корбан: Для мене ненормально, коли тато з сином їдуть в метро: син — у планшеті, а тато — в телефоні, грають в одну гру. А синові немає і 7 років…Мені просто захотілося нагадати, чим ми займалися, коли були дітьми…Так і з’явився хлопчик, який запускає літачок. До речі, хлопчик — це син моїх друзів, які мені допомогли під час мого переїзду, у яких я жив спочатку, і з яким я й досі дружу. Глебка був єдиним, кого б я хотів намалювати.

Коли ми почали роботу, зустрілися з негативом, навіть міліцію хотіли викликати, але коли я людям показав, що буде в результаті, люди погодилися, а потім дякували. Тільки одного разу підійшов хлопець і сказав: «Мені не подобається».

— Чому?

— Я ненавиджу дітей.

Та пішов.

Після того, як я намалював цього хлопчика, я зрозумів, що в центрі не треба малювати. І так сталося, що нас запросили на Святошино, в той двір, де і з'явився цей слон.

Музика, мурали та поп-арт Олександра Корбана, фото-4

Він не на проїжджій частині. Щоб його побачити, потрібно там жити або до когось в гості прийти, або просто знати, де він. А так не побачиш. Прикольно було: місцеві годували, поїли, з вікон штруделем пригощали. Я потоваришував з водієм автовишки, ми знайшли спільну мову.

Потім з'явилася робота із TarasArm. Яка також знаходиться не на проїжджій частині, теж у подвір’ї. Тарас намалював свою частину та поїхав, а я залишився. У мене дуже довго йшла ця дівчинка, і я знаю причину. Там район гуртожитків. І там діти грають в футбол на вулиці. Ви коли-небудь бачили в Києві, щоб діти грали в футбол? А там натовп — дівчатка, хлопці. І я з ними. Дуже довго малював цей малюнок: я приїжджав до об'єкту, приходив натовп — і вперед! Я з ними дуже подружився, потім вирішив зробити для них майстер-клас. Це був мій перший майстер-клас (і це не про малюнок, а про спілкування). Це був мій перший досвід у роботі з дітьми. Вони постійно були зі мною — з ранку до вечора. Вони мені навіть допомагали носити фарбу, сперечалися, хто понесе. І сама робота відійшла на другий план. Її просто треба було зробити, через те, що почали. Я їм пообіцяв, що ми потім знизу помалюємо. Чудові діти. Із складних родин. А мені це близько, я це пройшов. Я коли на таких дивлюся, я згадую себе, і готовий все віддати, щоб дати їм щось хороше, щоб у них з'явилося бажання щось робити, чогось досягати.»

Музика, мурали та поп-арт Олександра Корбана, фото-5  

Готовий все віддати, щоб дати їм щось хороше, щоб у них з'явилося бажання щось робити, чогось досягати

 

UnexploredCity: Нещодавно Ви закінчили роботу із скрипалькою. Це вже друга скрипалька у Києві. Чому?

Олександр Корбан: Це йде зсередини. Коли я приходив на те місце, де з'явилася перша дівчина, побачив людей, що сиділи там, і подумав, що вона дуже круто впишеться сюди.

А друга скрипалька? Насправді, були інші ідеї. Але коли я вдруге туди приїхав, встав метрах в двохстах від фасаду — клац! З'явився образ»

 

UnexploredCity: А назви є у ваших робіт?

Олександр Корбан: З назвами важко. Люди все одно називають по-своєму. Коли я малював скрипальку, пішов пити каву і розговорився з жінкою: «А це померла?». Також нещодавно приїжджали, брали у нас інтерв'ю під стінкою, і в розмові Денису сказали, що цей малюнок на честь якогось воїна АТО

 

UnexploredCity: Тобто подумали, що дівчину малювали на честь воїна АТО?

Олександр Корбан: Так. Те ж саме було, коли малювали пару на Оболоні. Першою я малював дівчину, і багато говорили, що це тато замовив свою померлу дочку. І ця ж чутка починає розходитися... А ця ж дівчина жива

 

UnexploredCity: Тож є прототип?

Олександр Корбан: Це збірний образ, але дівчина реальна. А хлопець — це мій близький друг, він танцюрист. «Погляд у небо» — це теж мій товариш. Дівчина в DifficultChoice — це збірний образ»

 

UnexploredCity: Стіну для диптиху обирали самі?

Олександр Корбан: Художникам надавали кілька варіантів стін. Я з самого початку сказав, що я хочу малювати на Оболоні, тому що тут живу. Спочатку обрав одну стінку, але щось мене зупинило. А потім я побачив цю стінку. (Раніше я робив тільки на 5 поверхів, а тут в три рази більше). Подивився і поїхав далі. Але щось мене зачепило. Був страх, сумнів, мандраж. Навіть мої приятелі казали: «Вітаємо, хана тобі». Але я обрав, потрібно було починати.  

Вітаємо, хана тобі!

Коли я вперше заліз до люльки, я зрозумів, що я вже тут, і мені треба працювати. Малюнок схвалили, місцеві погодилися, треба малювати. Але я ж такого раніше не робив. Я був у шоці. І тільки на другий-третій день я почав роботу через страх. Все відійшло. І потім 3 тижні пролетіли просто на раз. Як із скрипалькою,чув внутрішню музику. Так і тут: весь час пританцьовував, був на підйомі. Спека, дощ — немає різниці! Я малюю.

 

UnexploredCity: Диптих був першим у новій техніці?

Олександр Корбан: Так. Це було зовсім інше. Багато товаришів говорили, що, може, не треба ризикувати і експериментувати, все ж таки світовий фестиваль. Але я розумів, що хочу так.

Все було настільки круто, що навіть той негатив від людей, що був, він пішов. Це найбільша робота в Україні, створена одним художником на двох 50-метрових фасадах. Але це і одна з найлегших робіт.

Не знаю, сподіваюся, я, дійсно, на вірному шляху. Кудись же я рухаюся. Здається, помітно, що я став більш вільним.

Малюючи, я так насолоджуюся процесом — душа співає. І після розмови зі мною, може, і люди змінюють свою думку про роботу. Три тижні. Два фасади. 10 днів на кожен.

Після цих двох перших днів взагалі ніякої перешкоди не було. Навіть якби був Армагеддон, я б все одно працював. Але перші дні я був, як зомбі, я боявся поворухнутися»  

Малюючи, я так насолоджуюся процесом — душа співає.

 

(Були такі спекотні дні, що іноземці, які малювали на фестивалі, працювали вранці до 11:00, а до 16:00 відпочивали. А Саша весь цей час малював на спеці при температурі 40 градусів).

 

UnexploredCity: Дівчинка з кліткою

Олександр Корбан: Дуже часто мені говорили: «Яка гарна дівчина». Багато писали про це. Але ніхто не говорив про пташок, на них ніхто не звертав увагу. Мало хто вловлює саму суть, суть — саме в пташках. А дівчина — це просто образ. Але якби ми намалювали просто пташок без дівчини, картинка не була б цікавою, тому вона з'явилася. Одна пташка сидить в клітці, дверцята якої відчинені, інша сидить на свободі і дивиться на неї і, можливо, не розуміє її вибору. Взагалі, цей малюнок багатьох стосується. Якщо порівнювати час, коли я працював на шахті, у мене був стабільний заробіток, але я був, як в клітці. А коли звільнився, мені говорили: «Подумай!». Але я вже був налаштований на цей крок. Я зробив правильний вибір.

Можна сказати, що ця робота з птахами написана з мене. З проблемою вибору стикається кожен — ось про що ця робота. Є фарба, є стінка, є бажання. З моїми фінансами на велику стінку я не міг претендувати. А я хотів перевірити нову техніку.

Спочатку було багато негативу: заважав підйомник проїзду машин і т. д. А вже під кінець все було добре. В принципі, як і всюди: спочатку всі бояться, підходять, запитують. Ми показуємо ескіз жителям. Ми намагаємося завжди спілкуватися з жителями до старту. У нас просто суспільство негативно ставиться до всього нового — купа критики, страх, тому ми з людьми спілкуємося»

UnexploredCity: А хотілося б спробувати себе в якійсь іншій техніці?

Олександр Корбан: Мені подобається малювати поп-арт. Подобається виокремлювати очі, тому вони в мене залишаються кольоровими. Очі — найважливіше для мене в людині, вони завжди говорять правду, завжди живі.

Хотілося б розвивати свою техніку у муралізмі. Хотілося б, щоб роботи ставали більш художніми, потужними»  

Мені подобається малювати людей, показувати якусь дію, якийсь момент, нести ідею за допомогою людини.

 

От такий він, Олександр Корбан.

А ще в нього сьогодні день народження!

Зі святом! Ідей та сильних моментів!

Музика, мурали та поп-арт Олександра Корбана, фото-6

Читайте також: