Пропонуємо вам екскурсію одним із давніх житлових районів міста, формування якого розпочалося у ХVIII ст. Ви дізнаєтесь, що означає назва «Губернаторські вали», що навіть у ХІХ ст. у Львові був «король», пройдете шляхами львівського чернецтва, вулицями, на яких творилася духовна і громадська свідомість жителів міста.
GPS: 49.840833, 24.036188
GPS: 49.840833, 24.036188
Розпочинається наша екскурсія з місця між вулицями Підвальною і Винниченка. На початку ХІХ ст. радник губернатора Вільгельм Райценгайм влаштував на місці фортифікацій сквер з алеями. Це місце прогулянок спочатку назвали Райценгаймівкою. Коли у 1820-х збудували палац для губернатора Галичини і Володимирії та його канцелярію, де зараз будинки на вул. Винниченка, 14 та 18), то сквер почали називати Губернаторськими валами.
З 1984 р. парк занесено до реєстру пам’яток садово-паркового мистецтва місцевого значення. Він вважається другим найстарішим парком у Львові, оскільки деяким деревам близько двох століть.
Розпочинається наша екскурсія з місця між вулицями Підвальною і Винниченка. На початку ХІХ ст. радник губернатора Вільгельм Райценгайм влаштував на місці фортифікацій сквер з алеями. Це місце прогулянок спочатку назвали Райценгаймівкою. Коли у 1820-х збудували палац для губернатора Галичини і Володимирії та його канцелярію, де зараз будинки на вул. Винниченка, 14 та 18), то сквер почали називати Губернаторськими валами.
З 1984 р. парк занесено до реєстру пам’яток садово-паркового мистецтва місцевого значення. Він вважається другим найстарішим парком у Львові, оскільки деяким деревам близько двох століть.
GPS: 49.842829, 24.035413
Наприкінці XVIII ст. тут було найпотужніше міське укріплення, а висота довжелезних оборонних мурів сягала шести метрів. Після встановлення австрійської влади у Львові у 1772 р. (внаслідок першого розподілу Польщі), мури розібрали і з усього оборонного комплексу Львова до наших часів збереглася лише Порохова вежа, одна із споруд зовнішньої системи міських фортифікацій, збудована у 1554-1556 рр.
Порохова вежа довжиною 24 м, шириною 19,5 м, зі стінами триметрової товщини, була найбільшою в системі міських укріплень. У мирний час тут зберігали зерно. Споруда зведена з неотесаного каменю, чотириповерхова, напівкругла («підковоподібна») в плані, накрита черепичним гостроверхим дахом.
У 1956 р. вежу переобладнали під Будинок архітектора. Тоді перед входом встановили двох лежачих мармурових левів, яких радянські військові привезли з Австрії, після завершення окупації цієї країни. Спочатку леви мали прикрашати вхід до військового манежу на вулиці Транспортній (тепер вулиця Генерала Грекова). Однак архітектори домовились щодо перенесення левів під Порохову вежу, де вони стали невід’ємним атрибутом львівського пейзажу. 7 травня у 1989 р. в Будинку архітектора відбулися установчі збори Львівської крайової організації Народного руху України.
GPS: 49.842829, 24.035413
Наприкінці XVIII ст. тут було найпотужніше міське укріплення, а висота довжелезних оборонних мурів сягала шести метрів. Після встановлення австрійської влади у Львові у 1772 р. (внаслідок першого розподілу Польщі), мури розібрали і з усього оборонного комплексу Львова до наших часів збереглася лише Порохова вежа, одна із споруд зовнішньої системи міських фортифікацій, збудована у 1554-1556 рр.
Порохова вежа довжиною 24 м, шириною 19,5 м, зі стінами триметрової товщини, була найбільшою в системі міських укріплень. У мирний час тут зберігали зерно. Споруда зведена з неотесаного каменю, чотириповерхова, напівкругла («підковоподібна») в плані, накрита черепичним гостроверхим дахом.
У 1956 р. вежу переобладнали під Будинок архітектора. Тоді перед входом встановили двох лежачих мармурових левів, яких радянські військові привезли з Австрії, після завершення окупації цієї країни. Спочатку леви мали прикрашати вхід до військового манежу на вулиці Транспортній (тепер вулиця Генерала Грекова). Однак архітектори домовились щодо перенесення левів під Порохову вежу, де вони стали невід’ємним атрибутом львівського пейзажу. 7 травня у 1989 р. в Будинку архітектора відбулися установчі збори Львівської крайової організації Народного руху України.
GPS: 49.842404, 24.036625
GPS: 49.842404, 24.036625
Над вул. Винниченка височить бароковий костел Кармелітів Босих, який будувався протягом 1634-1647 ррю за проектом Яна Покоровича. Для зручності пересування кармелітів у 1643 р. в міському мурі було пробито Босацьку хвіртку. У 1642 р. костел зайняли кармеліти босі, а після скасування ордену в 1784 р. — реформати. Через п’ять років костел перейшов у власність кармелітів взутих. У 1704 р. військо шведського короля Карла ХІІ штурмом здобуло монастир та згодом через Босацьку хвіртку увірвалося до Середмістя Львова. Склепіння і стіни храму вкриті фресками, які виконав у 1731-1732 рр. італійський художник Джузеппе Карло Педретті разом зі своїм львівським учнем Бенедиктом Мазуркевичем. У плані храм — це правильний прямокутник, поділений на три нави. У пресвітерії знаходиться унікальний мармуровий вівтар XVII ст. у формі малої святині. У 1786–1946-их у ньому зберігалася Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці кін. XVI ст. — копія ікони Матері Божої Ченстоховської. У 1946 р. згадану ікону Богородиці, а також ікони святого апостола Юди–Тадея та Спасителя під хрестом кармеліти перевезли до Кракова. Угорі наву та вівтар оперізує вузька галерея, оздоблена декоративною решіткою. Згідно з задумом, вівтар мав відповідати біблійній святині Соломона в Єрусалимі. Перекритий куполом,центральний пресвітерій відображає символіку Всесвіту.
Основним елементом стінопису кармелітської святині стали розписи куполу над вівтарем, де архистратиг Михаїл побиває чорні сили сатани. Ця сцена визначила ідейний зміст вівтарної частини храму.
За часів радянського режиму монастир було ліквідовано. У храмі розмістили склад цукерні, а монастирські келії віддано під гуртожиток. Згодом у 1979 р. храмову споруду й частину келій передали Львівському історико-архітектурному заповіднику (1975-1991 рр.). З боку вулиці Просвіти до 1960-х в оборонній стіні монастиря зберігалась плита з польським Орлом та гербом Собеських — «Яніна».
Зараз тут греко-католицька церква Св. Архистратига Михаїла. У 1991 р. храм і монастир було передано ченцям Студійського Уставу УГКЦ, ордену, заснованого у Львові у 1920-х митрополитом Андреєм Шептицьким. Монахи ордену дотримуються давньохристиянських слов`яно-візантійських традицій, чернечих правил св. Василія Великого, покладених Теодором Студитом в основу Типікона, уставу ордена, ведуть широку місійну та просвітницьку діяльність.
Над вул. Винниченка височить бароковий костел Кармелітів Босих, який будувався протягом 1634-1647 ррю за проектом Яна Покоровича. Для зручності пересування кармелітів у 1643 р. в міському мурі було пробито Босацьку хвіртку. У 1642 р. костел зайняли кармеліти босі, а після скасування ордену в 1784 р. — реформати. Через п’ять років костел перейшов у власність кармелітів взутих. У 1704 р. військо шведського короля Карла ХІІ штурмом здобуло монастир та згодом через Босацьку хвіртку увірвалося до Середмістя Львова. Склепіння і стіни храму вкриті фресками, які виконав у 1731-1732 рр. італійський художник Джузеппе Карло Педретті разом зі своїм львівським учнем Бенедиктом Мазуркевичем. У плані храм — це правильний прямокутник, поділений на три нави. У пресвітерії знаходиться унікальний мармуровий вівтар XVII ст. у формі малої святині. У 1786–1946-их у ньому зберігалася Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці кін. XVI ст. — копія ікони Матері Божої Ченстоховської. У 1946 р. згадану ікону Богородиці, а також ікони святого апостола Юди–Тадея та Спасителя під хрестом кармеліти перевезли до Кракова. Угорі наву та вівтар оперізує вузька галерея, оздоблена декоративною решіткою. Згідно з задумом, вівтар мав відповідати біблійній святині Соломона в Єрусалимі. Перекритий куполом,центральний пресвітерій відображає символіку Всесвіту.
Основним елементом стінопису кармелітської святині стали розписи куполу над вівтарем, де архистратиг Михаїл побиває чорні сили сатани. Ця сцена визначила ідейний зміст вівтарної частини храму.
За часів радянського режиму монастир було ліквідовано. У храмі розмістили склад цукерні, а монастирські келії віддано під гуртожиток. Згодом у 1979 р. храмову споруду й частину келій передали Львівському історико-архітектурному заповіднику (1975-1991 рр.). З боку вулиці Просвіти до 1960-х в оборонній стіні монастиря зберігалась плита з польським Орлом та гербом Собеських — «Яніна».
Зараз тут греко-католицька церква Св. Архистратига Михаїла. У 1991 р. храм і монастир було передано ченцям Студійського Уставу УГКЦ, ордену, заснованого у Львові у 1920-х митрополитом Андреєм Шептицьким. Монахи ордену дотримуються давньохристиянських слов`яно-візантійських традицій, чернечих правил св. Василія Великого, покладених Теодором Студитом в основу Типікона, уставу ордена, ведуть широку місійну та просвітницьку діяльність.
GPS: 49.841341, 24.037295
Позаду Порохової вежі, паралельно до вул. Підвальної, простягається вул. Винниченка, яка виникла на місці дороги, що пролягала під західною частиною зовнішнього оборонного поясу львівського Середмістя. У сер. XVI ст. її частина, на відрізку від нинішньої пл. Соборної до вулиці Личаківської, називалась Широкою дорогою за Бернардинами. У 1828 р. біля губернаторської резиденції, тепер будинки на вул. Винниченка 14-16, вже була вулиця відома під назвою Панська Вища. З 1871 р. вона називалася вул. Чарнецького — на честь руського воєводи, польного гетьмана Речі Посполитої Стефана Чарнецького, який уславився перемогами над шведами у 1656 р. З 1940 р. вона стала називатись Радянською, бо при ній знаходились будівлі обласних органів влади. Під час німецької окупації у 1941-1944 рр. її переіменували на Дістріктштрасе (Distriktstrasse). У 1992 р. вулицю назвали на честь Володимира Винниченка (1880–1951 рр.), українського письменника і драматурга та першого голови уряду УНР.
GPS: 49.841341, 24.037295
Позаду Порохової вежі, паралельно до вул. Підвальної, простягається вул. Винниченка, яка виникла на місці дороги, що пролягала під західною частиною зовнішнього оборонного поясу львівського Середмістя. У сер. XVI ст. її частина, на відрізку від нинішньої пл. Соборної до вулиці Личаківської, називалась Широкою дорогою за Бернардинами. У 1828 р. біля губернаторської резиденції, тепер будинки на вул. Винниченка 14-16, вже була вулиця відома під назвою Панська Вища. З 1871 р. вона називалася вул. Чарнецького — на честь руського воєводи, польного гетьмана Речі Посполитої Стефана Чарнецького, який уславився перемогами над шведами у 1656 р. З 1940 р. вона стала називатись Радянською, бо при ній знаходились будівлі обласних органів влади. Під час німецької окупації у 1941-1944 рр. її переіменували на Дістріктштрасе (Distriktstrasse). У 1992 р. вулицю назвали на честь Володимира Винниченка (1880–1951 рр.), українського письменника і драматурга та першого голови уряду УНР.
GPS: 49.842082, 24.038192
GPS: 49.842082, 24.038192
Між храмом святого Архистратига Михаїла та будівлею Львівської облдержадміністраціїстрімко на схід здіймається вул. Просвіти, по якій і продовжиться наша прогулянка. Свою назву вулиця отримала у 1993 р. роціна честь 125-річчя українського культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке у 1868 р. було засновано у Львові.
У двох будівляхцієї вулиці до 1960-х містилося багато державних і партійних установ. За Польщі у будинку № 2 були Староство, різні управління, редакція «Газети Львівської», за радянських часів — обласний військовий комісаріат, а від 1960-х тут розташована школа-інтернат № 2. У будинку № 4 до 1939 р. були розташовані Окружне страхове управління й управління еміграції, за радянської влади — районні органи влади; зараз тут міститься головне управління освіти і науки Львівської обласної держадміністрації. У будинку № 8 за польських часів була торгівля худобою «Цехус», зараз тут житловий будинок
Між храмом святого Архистратига Михаїла та будівлею Львівської облдержадміністраціїстрімко на схід здіймається вул. Просвіти, по якій і продовжиться наша прогулянка. Свою назву вулиця отримала у 1993 р. роціна честь 125-річчя українського культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке у 1868 р. було засновано у Львові.
У двох будівляхцієї вулиці до 1960-х містилося багато державних і партійних установ. За Польщі у будинку № 2 були Староство, різні управління, редакція «Газети Львівської», за радянських часів — обласний військовий комісаріат, а від 1960-х тут розташована школа-інтернат № 2. У будинку № 4 до 1939 р. були розташовані Окружне страхове управління й управління еміграції, за радянської влади — районні органи влади; зараз тут міститься головне управління освіти і науки Львівської обласної держадміністрації. У будинку № 8 за польських часів була торгівля худобою «Цехус», зараз тут житловий будинок
GPS: 49.842391, 24.040955
Перпендикулярно до вул. Просвіти простягається вул. Короленка, названа так у 1944 р. на честь російського письменника Володимира Короленка (1853-1921 рр.). Перед цим протягом 1920-1944 рр. вона мала назву Францисканської, бо тут був монастир францисканців у будинку під № 1. Костел закладений у 1708 р. Зофією Сенявською з роду Любомирських для капуцинів, а після скасування ордену у 1785 р. його було передано францисканцям, які були господарями костелу та монастиря до 1946 р., поки не покинули Львів. Храм не зберігся до нашого часу у своєму первісному вигляді: його було перебудовано в 1-ій пол. ХІХ ст. Коли монастир ліквідували після Другої світової війни, в ньому містилася Дитяча трудова колонія № 2, потім школа-інтернат № 6 для дітей із вадами мови, яка існує й дотепер. Чудовий сад францисканського монастиря за радянських часів покраяли на декілька частин, відгородили муром і влаштували з боку вулиці Лисенка дитячий і спортивний майданчики. З другої половини 1990-х приміщення костелу францисканців віддали під молитовний будинок Церкви Адвентистів Сьомого Дня.
GPS: 49.842391, 24.040955
Перпендикулярно до вул. Просвіти простягається вул. Короленка, названа так у 1944 р. на честь російського письменника Володимира Короленка (1853-1921 рр.). Перед цим протягом 1920-1944 рр. вона мала назву Францисканської, бо тут був монастир францисканців у будинку під № 1. Костел закладений у 1708 р. Зофією Сенявською з роду Любомирських для капуцинів, а після скасування ордену у 1785 р. його було передано францисканцям, які були господарями костелу та монастиря до 1946 р., поки не покинули Львів. Храм не зберігся до нашого часу у своєму первісному вигляді: його було перебудовано в 1-ій пол. ХІХ ст. Коли монастир ліквідували після Другої світової війни, в ньому містилася Дитяча трудова колонія № 2, потім школа-інтернат № 6 для дітей із вадами мови, яка існує й дотепер. Чудовий сад францисканського монастиря за радянських часів покраяли на декілька частин, відгородили муром і влаштували з боку вулиці Лисенка дитячий і спортивний майданчики. З другої половини 1990-х приміщення костелу францисканців віддали під молитовний будинок Церкви Адвентистів Сьомого Дня.
GPS: 49.841909, 24.040468
GPS: 49.841909, 24.040468
Нижче від будівлі російського товариства знаходиться православний Святогеоргіївський храм, історія будівництва якого розпочинається з 1894 р. Саме тоді православна громада отримала від цісаря Франца Йосипа І дозвіл на будівництво мурованого храму.
8 жовтня 1895 р. затверджено проект нового храму, підготовленого віденським архітектором Ґуставом Захсом. Він же виконав проект плебанії, житловий будинок священика, та огорожі. 1 листопада 1897 р. закладено наріжний камінь. До складу церковного комітету, який контролював будівництво храму, входив також Михайло Грушевський.
Храм збудований у волосько-візантійському стилі (неовізантійський стиль, характерний для храмів Бессарабії, Молдови та Румунії), є п’ятибанним хрестово-купольним храмом, в плані наближений до квадрату, з чотирма наріжними об’ємами. Мурування наріжників та обрамлень віконних прорізів з полянського та теребовлянського каменю чергується з нетинькованою темно-червоною цеглою фасадів. Вхід до церкви оформлений порталом з двома колонами. Над входом – мозаїчне зображення Христа Благословляючого, виготовлене у 1900 р. фірмою «Tiroler Glasmalerei und Mozaik Anstalt» з Інсбрука. Вітражі у вікнах також цієї фірми. У 1901 р. будівництво храму було завершене. Монументальний розпис інтер’єру було здійснено у 1902 р. віденським художником Карлом Йобстем.
Парохом церкви був настоятель румунської національності, то ж служби проводилися тут двома мовами — румунською та церковно-слов’янською.
У 1945 р. церква стала кафедральною. У плебанії оселився новопризначений єпископ Львівський та Тернопільський РПЦ Макарій. Але вже за рік після псевдособору, який ліквідував Українську греко-католицьку церкву, резиденція переїхала до собору Св. Юра.
Вдруге храм став кафедральним вже у 1992 р. Крім власне храму та єпархіального управління, на ділянці розміщені Свято-Преображенський жіночий монастир, вищі богословські курси та різні церковні братства УПЦ МП.
У 2000 р. на подвір’ї церкви встановили пам’ятний знак з рельєфним зображенням Св. Юрія (Георгія) на честь 2000-річчя Різдва Христового.
Нижче від будівлі російського товариства знаходиться православний Святогеоргіївський храм, історія будівництва якого розпочинається з 1894 р. Саме тоді православна громада отримала від цісаря Франца Йосипа І дозвіл на будівництво мурованого храму.
8 жовтня 1895 р. затверджено проект нового храму, підготовленого віденським архітектором Ґуставом Захсом. Він же виконав проект плебанії, житловий будинок священика, та огорожі. 1 листопада 1897 р. закладено наріжний камінь. До складу церковного комітету, який контролював будівництво храму, входив також Михайло Грушевський.
Храм збудований у волосько-візантійському стилі (неовізантійський стиль, характерний для храмів Бессарабії, Молдови та Румунії), є п’ятибанним хрестово-купольним храмом, в плані наближений до квадрату, з чотирма наріжними об’ємами. Мурування наріжників та обрамлень віконних прорізів з полянського та теребовлянського каменю чергується з нетинькованою темно-червоною цеглою фасадів. Вхід до церкви оформлений порталом з двома колонами. Над входом – мозаїчне зображення Христа Благословляючого, виготовлене у 1900 р. фірмою «Tiroler Glasmalerei und Mozaik Anstalt» з Інсбрука. Вітражі у вікнах також цієї фірми. У 1901 р. будівництво храму було завершене. Монументальний розпис інтер’єру було здійснено у 1902 р. віденським художником Карлом Йобстем.
Парохом церкви був настоятель румунської національності, то ж служби проводилися тут двома мовами — румунською та церковно-слов’янською.
У 1945 р. церква стала кафедральною. У плебанії оселився новопризначений єпископ Львівський та Тернопільський РПЦ Макарій. Але вже за рік після псевдособору, який ліквідував Українську греко-католицьку церкву, резиденція переїхала до собору Св. Юра.
Вдруге храм став кафедральним вже у 1992 р. Крім власне храму та єпархіального управління, на ділянці розміщені Свято-Преображенський жіночий монастир, вищі богословські курси та різні церковні братства УПЦ МП.
У 2000 р. на подвір’ї церкви встановили пам’ятний знак з рельєфним зображенням Св. Юрія (Георгія) на честь 2000-річчя Різдва Христового.
GPS: 49.842798, 24.039746
Повертаємо назад і переходимо до скверу між вулицями Просвіти, Короленка і Лисенка. За австрійських часів він називався пл. Францисканською, а пізніше — пл. Гвардії Народової. Увечері 17 жовтня 1851 р. на Францисканській площі Стрілецьке товариство вітало цісаря Франца Йосифа І: «Увесь простір Францисканської площі був обсаджений ілюмінованими деревами, між якими дорогу і тріумфальну браму освітлювали бенгальські вогні». Час від часу на площі продавали сіно та провадили військові навчання. Була тут також криниця, з якої до початку ХХ ст. набирали воду довколишні мешканці. Наприкінці ХІХ ст. площу вирішили перетворити на «плантацію» (сквер). У 1890-х порожній сквер обсадили по контуру молодими деревцями, а плани міста поч. ХХ ст. свідчать про суцільну зелену оазу. Після 1939 р. площа не має назви. У 1982 р. тут було встановлено пам’ятник західноукраїнському письменнику-комуністові Олександрові Гаврилюку. Про подальшу долю пам’ятника нічого не відомо. Пам’ятник «Просвіті» відкритий 8 травня 1993 р. на честь 125-річчя діяльності організації. Він є одночасно пам’ятником Соборності України, символами якої стали герби, вміщені на вершині колони (Тризуб, Галицький Лев, Архангел Михаїл, Козак із мушкетом), увінчаної символічною Даниловою короною. На жаль, зображення Козака із мушкетом на сьогодні відсутнє.
GPS: 49.842798, 24.039746
Повертаємо назад і переходимо до скверу між вулицями Просвіти, Короленка і Лисенка. За австрійських часів він називався пл. Францисканською, а пізніше — пл. Гвардії Народової. Увечері 17 жовтня 1851 р. на Францисканській площі Стрілецьке товариство вітало цісаря Франца Йосифа І: «Увесь простір Францисканської площі був обсаджений ілюмінованими деревами, між якими дорогу і тріумфальну браму освітлювали бенгальські вогні». Час від часу на площі продавали сіно та провадили військові навчання. Була тут також криниця, з якої до початку ХХ ст. набирали воду довколишні мешканці. Наприкінці ХІХ ст. площу вирішили перетворити на «плантацію» (сквер). У 1890-х порожній сквер обсадили по контуру молодими деревцями, а плани міста поч. ХХ ст. свідчать про суцільну зелену оазу. Після 1939 р. площа не має назви. У 1982 р. тут було встановлено пам’ятник західноукраїнському письменнику-комуністові Олександрові Гаврилюку. Про подальшу долю пам’ятника нічого не відомо. Пам’ятник «Просвіті» відкритий 8 травня 1993 р. на честь 125-річчя діяльності організації. Він є одночасно пам’ятником Соборності України, символами якої стали герби, вміщені на вершині колони (Тризуб, Галицький Лев, Архангел Михаїл, Козак із мушкетом), увінчаної символічною Даниловою короною. На жаль, зображення Козака із мушкетом на сьогодні відсутнє.
GPS: 49.843303, 24.039871
GPS: 49.843303, 24.039871
З іншої сторони скверу, паралельно до вул. Просвіти, простягається вул. Лисенка.
Нинішня вул. Лисенка є частиною старої траси так званого «Глинянського гостинця» — дороги, що вела від пл. Старий Ринок, центру міста до XIV ст., до міста Глиняни і далі на Київ.
Після отримання Львовом магдебурзького права у 1356 р. центр міста було переміщено з пл. Старий Ринок на сучасну пл. Ринок, що призвело до появи нової траси Глинянського гостинця — нині початкова ділянка вул. Личаківської.
У 1871 р. вулиця називалася Курковою (Kurkowa) на честь Куркового братства, яке діяло при Міській стрільниці. Під час німецької окупації у 1941–1944 рр. вулиця називалася Угорською (Ungarnstrasse). А у 1945 р. була перейменована на пошану видатного українського композитора Миколи Лисенка (1842–1912 рр.). Вул. Лисенка включена до меж історичного ареалу Львова, на ній знаходиться 16 пам’яток архітектури. Непарна частина вул. Лисенка (від № 15 і вище) входить у межі Регіонального ландшафтного парку «Знесіння».
До кінця XVIII ст. місцевість залишалась малозаселеною. Активно забудовувати вулицю почали в сер. XIX ст.
Навпроти пам’ятника «Просвіти», за старою металевою огорожею бачимо колишній палац Дідушицьких на вул. Лисенка, 15/17.
Палац Дідушицьких виконаний у стилі пізнього французького ренесансу останньої чверті XIX ст., розташований посеред парку з огорожею. Палац з високою фігурною покрівлею та бароковими деталями зведенийза проектом архітектора В. Подгородецького для родини магнатів Дідушицьких. На подвір’ї у стіну палацу вмуровані збережені від руйнації старовинні львівські портали XVII-XVIII ст., зокрема портал знищеного пожежею 1848 р. костелу монастиря Францисканців.
У палаці Дідушицьких містилися їх приватна галерея і бібліотека, відкриті для вільного огляду до 1939 р. Збірка галереї, що налічувала 800 полотен, складалася з двох розділів: західноєвропейського мистецтва (твори Рубенса, Ван Дейка, Йорданса) та польського (твори Матейки, Коссака, Гроттгера). Збірка графіки налічувала 3 000 аркушів. Убудинку № 17 від 1857 р. розташувалися 50 000 томів збірки Дідушицьких, привезеної з родинного села Поториця під Сокалем: стародруки, пам’ятки епістолярного жанру, родинний архів. Після 1939 р. збірки палацу Дідушицьких увійшли переважно до фондів львівських музеїв, а фонди бібліотеки перенесено до Бібліотеки НАН України ім. В. Стефаника. Багато речей, зокрема, знаменитий «Михалківський скарб» золотих прикрас епохи фракійського гальштату VIII-VII ст. до н.е., вивезли у 1940 р. до Москви. А сам палац донині перебуває у розпорядженні військового відомства.
З іншої сторони скверу, паралельно до вул. Просвіти, простягається вул. Лисенка.
Нинішня вул. Лисенка є частиною старої траси так званого «Глинянського гостинця» — дороги, що вела від пл. Старий Ринок, центру міста до XIV ст., до міста Глиняни і далі на Київ.
Після отримання Львовом магдебурзького права у 1356 р. центр міста було переміщено з пл. Старий Ринок на сучасну пл. Ринок, що призвело до появи нової траси Глинянського гостинця — нині початкова ділянка вул. Личаківської.
У 1871 р. вулиця називалася Курковою (Kurkowa) на честь Куркового братства, яке діяло при Міській стрільниці. Під час німецької окупації у 1941–1944 рр. вулиця називалася Угорською (Ungarnstrasse). А у 1945 р. була перейменована на пошану видатного українського композитора Миколи Лисенка (1842–1912 рр.). Вул. Лисенка включена до меж історичного ареалу Львова, на ній знаходиться 16 пам’яток архітектури. Непарна частина вул. Лисенка (від № 15 і вище) входить у межі Регіонального ландшафтного парку «Знесіння».
До кінця XVIII ст. місцевість залишалась малозаселеною. Активно забудовувати вулицю почали в сер. XIX ст.
Навпроти пам’ятника «Просвіти», за старою металевою огорожею бачимо колишній палац Дідушицьких на вул. Лисенка, 15/17.
Палац Дідушицьких виконаний у стилі пізнього французького ренесансу останньої чверті XIX ст., розташований посеред парку з огорожею. Палац з високою фігурною покрівлею та бароковими деталями зведенийза проектом архітектора В. Подгородецького для родини магнатів Дідушицьких. На подвір’ї у стіну палацу вмуровані збережені від руйнації старовинні львівські портали XVII-XVIII ст., зокрема портал знищеного пожежею 1848 р. костелу монастиря Францисканців.
У палаці Дідушицьких містилися їх приватна галерея і бібліотека, відкриті для вільного огляду до 1939 р. Збірка галереї, що налічувала 800 полотен, складалася з двох розділів: західноєвропейського мистецтва (твори Рубенса, Ван Дейка, Йорданса) та польського (твори Матейки, Коссака, Гроттгера). Збірка графіки налічувала 3 000 аркушів. Убудинку № 17 від 1857 р. розташувалися 50 000 томів збірки Дідушицьких, привезеної з родинного села Поториця під Сокалем: стародруки, пам’ятки епістолярного жанру, родинний архів. Після 1939 р. збірки палацу Дідушицьких увійшли переважно до фондів львівських музеїв, а фонди бібліотеки перенесено до Бібліотеки НАН України ім. В. Стефаника. Багато речей, зокрема, знаменитий «Михалківський скарб» золотих прикрас епохи фракійського гальштату VIII-VII ст. до н.е., вивезли у 1940 р. до Москви. А сам палац донині перебуває у розпорядженні військового відомства.
GPS: 49.842945, 24.041563
Один із перших будинків на вулиці був збудований Курковим товариством на вул. Лисенка, 21-23, початково покликаним навчати міщан стрільби, котре з часом перетворилось на клуб заможних львів’ян. У 1783 р. товариство купило так званий сад Чечевичів і облаштувало там стрільбище. На території Стрільниці разом із вправами зі стрільби відбувались інші забави, і парк при Стрільниці став у ХІХ ст. улюбленим місцем для прогулянок.
Зараз на території колишньої Стрільниці розташовані чотири будівлі. На вул Лисенка, 23 височіє триповерховий, житловий будинок, збудований у стилі пізнього історизму в 1898-1899 рр. за проектом Альфреда Каменобродського. Флюгер у вигляді когута на вежі будинку нагадує про Куркове братство. Куркове товариство на той час не було добровільною організацією. На міщан, призначених для куркового товариства, які не з’являлися на його вправи, накладали грошове покарання. У 1611 р. воно становило копу грошей.
GPS: 49.842945, 24.041563
Один із перших будинків на вулиці був збудований Курковим товариством на вул. Лисенка, 21-23, початково покликаним навчати міщан стрільби, котре з часом перетворилось на клуб заможних львів’ян. У 1783 р. товариство купило так званий сад Чечевичів і облаштувало там стрільбище. На території Стрільниці разом із вправами зі стрільби відбувались інші забави, і парк при Стрільниці став у ХІХ ст. улюбленим місцем для прогулянок.
Зараз на території колишньої Стрільниці розташовані чотири будівлі. На вул Лисенка, 23 височіє триповерховий, житловий будинок, збудований у стилі пізнього історизму в 1898-1899 рр. за проектом Альфреда Каменобродського. Флюгер у вигляді когута на вежі будинку нагадує про Куркове братство. Куркове товариство на той час не було добровільною організацією. На міщан, призначених для куркового товариства, які не з’являлися на його вправи, накладали грошове покарання. У 1611 р. воно становило копу грошей.
GPS: 49.843324, 24.042242
GPS: 49.843324, 24.042242
У подвір’ї, на вул. Лисенка, 23а, стоїть будинок «нової» Стрільниці, споруджений у 1870-1871 рр. за проектом Йозефа Енґеля. Це тинькований,цегляний двоповерховий будинок із наріжною вежею, що є домінантою архітектурної композиції й надає споруді подобу невеликого замку. Будинок споруджено у стилі «романтичного історизму», з готичними та романськими декоративними елементами. Внутрішня композиція розбудована довкола центрального залу. У цьому будинку за радянських часів розміщувався ансамбль пісні й танцю Прикарпатського військового округу. У 2012 р. у будівлі розмістили експозицію Музею визвольної боротьби України, яка відображає історичні події 1914-1991 рр. Біля брами Стрільниці у 1891 р. було встановлено пам’ятник королю Янові ІІІ Собеському скульптора Тадеуша Баронча, який прикрашав подвір’я до 1949 р., коли бюст короля замінили на Сталіна, котрий простояв тут до 1956 р.
Здавна львівські міщани вправлялися у стрільбі в мішені, що нагадували півнів. А найвправніший стрілець здобував почесний титул «Куркового короля», що давав йому право носити ланцюг з позолоченим курком (півнем). Так званий «курковий король» отримував також і грошовий приз — звільнення від податків та всезагальну пошану аж до наступного року.
У 1468 р. до Львова привезли гармашів і ливарників гармат, яким доручено навчити міщан стрільбі з гармат. Цю дату можемо вважати початком застосування у Львові вогнепальної зброї. Але загалом метальна зброя, особливо арбалети, побутували поруч із вогнепальною на вежах Львова аж до XVIII століття. У 1635 р. у Львові з’являється також і «гарматний король», бо поруч зі стрільбою з рушниць у півня, почали вправлятися також у стрільбі з гармат по щиту. Звання «гарматного короля» було неабиякою честю навіть для високих посадовців.
За різними даними, від початку свого заснування і до XVIII ст. Львів успішно витримав до 300 облог, здебільшого татарських. Не останню роль в обороні міста відіграло й стрілецьке товариство. Але вже наприкінці XVII ст. його славна історія, як організації суто військової, вичерпується. Це було пов’язане, головним чином, зі зростаючою роллю мануфактур. Львівські ремісники продовжували виконувати обов’язки щодо утримання міста, але головного привілею — монополії на власні вироби вже не мали. Відтак, позбувшись привілеїв, занедбали й обов’язки, у тому числі й участь у стрілецькому товаристві. Вже у XVIIІ ст. більшість ремісничих цехів Львова, навіть такий, як цех мечників, існували хіба що на папері. Остаточно стрілецьке товариство Львова перестало існувати 1939 р. після приєднання Галичини до Радянського Союзу.
Колишня вул. Куркова була відома у Львові своїми монастирями, лікарнями, доброчинними організаціями. Тут жило багато відомих людей.
У подвір’ї, на вул. Лисенка, 23а, стоїть будинок «нової» Стрільниці, споруджений у 1870-1871 рр. за проектом Йозефа Енґеля. Це тинькований,цегляний двоповерховий будинок із наріжною вежею, що є домінантою архітектурної композиції й надає споруді подобу невеликого замку. Будинок споруджено у стилі «романтичного історизму», з готичними та романськими декоративними елементами. Внутрішня композиція розбудована довкола центрального залу. У цьому будинку за радянських часів розміщувався ансамбль пісні й танцю Прикарпатського військового округу. У 2012 р. у будівлі розмістили експозицію Музею визвольної боротьби України, яка відображає історичні події 1914-1991 рр. Біля брами Стрільниці у 1891 р. було встановлено пам’ятник королю Янові ІІІ Собеському скульптора Тадеуша Баронча, який прикрашав подвір’я до 1949 р., коли бюст короля замінили на Сталіна, котрий простояв тут до 1956 р.
Здавна львівські міщани вправлялися у стрільбі в мішені, що нагадували півнів. А найвправніший стрілець здобував почесний титул «Куркового короля», що давав йому право носити ланцюг з позолоченим курком (півнем). Так званий «курковий король» отримував також і грошовий приз — звільнення від податків та всезагальну пошану аж до наступного року.
У 1468 р. до Львова привезли гармашів і ливарників гармат, яким доручено навчити міщан стрільбі з гармат. Цю дату можемо вважати початком застосування у Львові вогнепальної зброї. Але загалом метальна зброя, особливо арбалети, побутували поруч із вогнепальною на вежах Львова аж до XVIII століття. У 1635 р. у Львові з’являється також і «гарматний король», бо поруч зі стрільбою з рушниць у півня, почали вправлятися також у стрільбі з гармат по щиту. Звання «гарматного короля» було неабиякою честю навіть для високих посадовців.
За різними даними, від початку свого заснування і до XVIII ст. Львів успішно витримав до 300 облог, здебільшого татарських. Не останню роль в обороні міста відіграло й стрілецьке товариство. Але вже наприкінці XVII ст. його славна історія, як організації суто військової, вичерпується. Це було пов’язане, головним чином, зі зростаючою роллю мануфактур. Львівські ремісники продовжували виконувати обов’язки щодо утримання міста, але головного привілею — монополії на власні вироби вже не мали. Відтак, позбувшись привілеїв, занедбали й обов’язки, у тому числі й участь у стрілецькому товаристві. Вже у XVIIІ ст. більшість ремісничих цехів Львова, навіть такий, як цех мечників, існували хіба що на папері. Остаточно стрілецьке товариство Львова перестало існувати 1939 р. після приєднання Галичини до Радянського Союзу.
Колишня вул. Куркова була відома у Львові своїми монастирями, лікарнями, доброчинними організаціями. Тут жило багато відомих людей.
GPS: 49.842337, 24.043614
На поч. ХХ ст. власниками триповерхової чиншової кам’яниці з пілястрами корінфського ордеру на вул. Лисенка, 25 були судовий радник Юзеф Райхарт та його дружина Антоніна. Ю. Райхарт вчився разом з Іваном Франком у Дрогобицькій гімназії і залишався пізніше його добрим приятелем. Протягом 1914-1915 рр. Іван Франко жив у помешканні судді Райхарта.
У цій кам’яниці мешкала і донька судді Яніна Райхарт-Тодт (1895-1986 рр.) — відома львівська скульпторка.
По сусідству у 1912-1914 рр. будівничий Яків Зільберштайн спорудив у стилі постсецесії з елементами середземноморської готики два будинки-близнюки під № 29 і 33. Тут у 1927-1930 рр. спорудили будівлю санаторію для лікування від туберкульозу. Будівля була спочатку проектована Адольфом Каменобродським, спільно з його братом Казимиром, у стилі модернізованої класики. Пізніше за півроку архітектор повністю переробив свій проект у стилі функціоналізму. До лікарні пролягає тісна звивиста дорога, а також пішохідні сходи, а в 1970-х проклали нову дорогу від вул. Верховинської (тепер вул. Барвінських). Тепер тут обласна дитяча лікарня, відома більше за абревіатурою Охматдит (охорони материнства і дитинства), вул. Лисенка, 31.
GPS: 49.842337, 24.043614
На поч. ХХ ст. власниками триповерхової чиншової кам’яниці з пілястрами корінфського ордеру на вул. Лисенка, 25 були судовий радник Юзеф Райхарт та його дружина Антоніна. Ю. Райхарт вчився разом з Іваном Франком у Дрогобицькій гімназії і залишався пізніше його добрим приятелем. Протягом 1914-1915 рр. Іван Франко жив у помешканні судді Райхарта.
У цій кам’яниці мешкала і донька судді Яніна Райхарт-Тодт (1895-1986 рр.) — відома львівська скульпторка.
По сусідству у 1912-1914 рр. будівничий Яків Зільберштайн спорудив у стилі постсецесії з елементами середземноморської готики два будинки-близнюки під № 29 і 33. Тут у 1927-1930 рр. спорудили будівлю санаторію для лікування від туберкульозу. Будівля була спочатку проектована Адольфом Каменобродським, спільно з його братом Казимиром, у стилі модернізованої класики. Пізніше за півроку архітектор повністю переробив свій проект у стилі функціоналізму. До лікарні пролягає тісна звивиста дорога, а також пішохідні сходи, а в 1970-х проклали нову дорогу від вул. Верховинської (тепер вул. Барвінських). Тепер тут обласна дитяча лікарня, відома більше за абревіатурою Охматдит (охорони материнства і дитинства), вул. Лисенка, 31.
GPS: 49.842214, 24.043730
GPS: 49.842214, 24.043730
З парної сторони вул. Лисенка виділяється будинок під № 14. Наприкінці XVIII ст. на цьому місці стояв палацик М. Бекицького. У 1906-1907 рр. фірма Івана Левинського збудувала на вул. Курковій, 14 бурсу (гуртожиток) для хлопців, з музеєм і бібліотекою, Інституту «Народний Дім» за проектом Олександра Лушпинського і Тадея Обмінського. Ця сецесійна будівля, стилізована під народну архітектуру, рясно декорована керамічними плитками та металевими елементами. Будівля, розрахована на проживання 200 учнів, була обладнана технічними новинками поч. ХХ ст. і відповідала усім вимогам гігієни. Тому ця «перша бурса» в Галичині була репрезентована на міжнародній виставці шкільної гігієни у Парижі у 1910 р.
Чотириповерховий, на високому цоколі, будинок бурси складається з двох прилеглих корпусів-близнюків. Силует даху близький до взірців бойківської народної архітектури. У центральній частині фасаду зберігся напис «Бурса института «НародныйДомъ», викладений рельєфними літерами, стилізованими під кирилицю. Однак найбагатшою оздобою фасаду є металеві елементи, виготовлені слюсарною майстернею Михайла Стефанівського за проектом О. Лушпинського.
Сьогодні частина будинку зайнята під помешкання, а в лівому крилі (вул. Лисенка, 14а) розташовані Відділ рідкісної книги бібліотеки НАН України ім. Стефаника та Кабінет нової німецькомовної сучасної літератури, німецький читальний зал й Австрійська бібліотека.
З парної сторони вул. Лисенка виділяється будинок під № 14. Наприкінці XVIII ст. на цьому місці стояв палацик М. Бекицького. У 1906-1907 рр. фірма Івана Левинського збудувала на вул. Курковій, 14 бурсу (гуртожиток) для хлопців, з музеєм і бібліотекою, Інституту «Народний Дім» за проектом Олександра Лушпинського і Тадея Обмінського. Ця сецесійна будівля, стилізована під народну архітектуру, рясно декорована керамічними плитками та металевими елементами. Будівля, розрахована на проживання 200 учнів, була обладнана технічними новинками поч. ХХ ст. і відповідала усім вимогам гігієни. Тому ця «перша бурса» в Галичині була репрезентована на міжнародній виставці шкільної гігієни у Парижі у 1910 р.
Чотириповерховий, на високому цоколі, будинок бурси складається з двох прилеглих корпусів-близнюків. Силует даху близький до взірців бойківської народної архітектури. У центральній частині фасаду зберігся напис «Бурса института «НародныйДомъ», викладений рельєфними літерами, стилізованими під кирилицю. Однак найбагатшою оздобою фасаду є металеві елементи, виготовлені слюсарною майстернею Михайла Стефанівського за проектом О. Лушпинського.
Сьогодні частина будинку зайнята під помешкання, а в лівому крилі (вул. Лисенка, 14а) розташовані Відділ рідкісної книги бібліотеки НАН України ім. Стефаника та Кабінет нової німецькомовної сучасної літератури, німецький читальний зал й Австрійська бібліотека.
GPS: 49.842130, 24.044408
На вул. Лисенка, 37 стоїть триповерхова кам’яниця, збудована у стилі історизму близько 1890 р. Висока дерев’яна брама зі світликом оздоблена портиком із нішею, у якій встановлена фігура Божої Матері. Під нею — голівка янгола та напис викарбуваний на мармурі: «Pod Twoją Obronę» (Під Твою охорону).
На сусідній ділянці № 39 в сер. ХІХ ст. була садиба графині Гонорати Боженцької, самотньої старої незаміжньої жінки. Незадовго перед смертю, у 1858 р., вона подарувала цю садибу та 20 тисяч райнських гульденів (золотих) на створення притулку для хлопців імені св. Антонія.
GPS: 49.842130, 24.044408
На вул. Лисенка, 37 стоїть триповерхова кам’яниця, збудована у стилі історизму близько 1890 р. Висока дерев’яна брама зі світликом оздоблена портиком із нішею, у якій встановлена фігура Божої Матері. Під нею — голівка янгола та напис викарбуваний на мармурі: «Pod Twoją Obronę» (Під Твою охорону).
На сусідній ділянці № 39 в сер. ХІХ ст. була садиба графині Гонорати Боженцької, самотньої старої незаміжньої жінки. Незадовго перед смертю, у 1858 р., вона подарувала цю садибу та 20 тисяч райнських гульденів (золотих) на створення притулку для хлопців імені св. Антонія.
GPS: 49.842170, 24.045517
GPS: 49.842170, 24.045517
На вул. Лисенка, 41 для частини ділянки в деяких джерелах вживається адреса вул. Лисенка, 43, був монастир Францисканок із костелом Найсвятішого Серця Ісуса.
Жіночий орден Францисканок Найсвятішої Євхаристії у м. Ґнєзно був скасований у 1873 р. владою Прусії. Тому в 1874 р. черниці переселилися до Львова. Настоятельниця Ордену Марія Моравська хотіла збудувати величний костел та монастир і їй вдалося заручитися щедрою допомогою аристократії не лише Галичини, а й усіх польських земель, а також Австрії та Німеччини.
Будівництво костелу Найсвятішого Серця Ісуса тривало до 1889 р. Монастир із костелом збудований з червоної нетинькованої цегли у поєднанні неороманського, неоготичного і аркадового стилів. Над входом до храму в півциркульній арці створено мозаїчне зображення Христа Благословляючого у багряниці.
Головний вівтар, на який виділила кошти графська родина Ліхтенштайнів із Відня, виконала з місцевого мармуру та алебастру Фабрика виробів із каменю Леопольда Шімзера за проектами Леонарда Марконі. При східній стіні нави встановлено вівтар Св. Йосифа, а навпроти — вівтар Божої Матері. У східній каплиці заклад Л. Шімзера створив вівтар Св. Йосафата Кунцевича.
Справжньою окрасою храму стали вітражі, виконані у 1887-1889 рр. мюнхенською фірмою «Маєр». У вівтарній частині — це зображення Св. Меланії, Ісуса Христа та Архангела Михаїла. Над входом встановлено вітраж із зображенням Божої Матері.
У 1946 р. монахині-францисканки виїхали до Польщі. Після цього в монастирі влаштували обласний госпіталь інвалідів Вітчизняної війни, а потім інфекційну лікарню. За радянських часів у храмі знищили стінопис і вівтарі. Зараз у вівтарній частині встановлено іконостас.
У 1991 р. будівлю храму та монастиря передано Українській православній церкві Київського патріархату. Тут влаштовано Львівську духовну академію та семінарію УПЦ КП, а у 1992 р., після ремонту, освячено Храм Святителя Іоана Золотоустого. У 1994 р. було відреставровано вітражі храму.
Власником кам’яниці на вул. Лисенка, 24 був Кость Левицький (1859-1941 рр.) — визначний український політичний діяч, адвокат і публіцист, дійсний член НТШ, голова Державного Секретаріату ЗУНР.
На вул. Лисенка, 41 для частини ділянки в деяких джерелах вживається адреса вул. Лисенка, 43, був монастир Францисканок із костелом Найсвятішого Серця Ісуса.
Жіночий орден Францисканок Найсвятішої Євхаристії у м. Ґнєзно був скасований у 1873 р. владою Прусії. Тому в 1874 р. черниці переселилися до Львова. Настоятельниця Ордену Марія Моравська хотіла збудувати величний костел та монастир і їй вдалося заручитися щедрою допомогою аристократії не лише Галичини, а й усіх польських земель, а також Австрії та Німеччини.
Будівництво костелу Найсвятішого Серця Ісуса тривало до 1889 р. Монастир із костелом збудований з червоної нетинькованої цегли у поєднанні неороманського, неоготичного і аркадового стилів. Над входом до храму в півциркульній арці створено мозаїчне зображення Христа Благословляючого у багряниці.
Головний вівтар, на який виділила кошти графська родина Ліхтенштайнів із Відня, виконала з місцевого мармуру та алебастру Фабрика виробів із каменю Леопольда Шімзера за проектами Леонарда Марконі. При східній стіні нави встановлено вівтар Св. Йосифа, а навпроти — вівтар Божої Матері. У східній каплиці заклад Л. Шімзера створив вівтар Св. Йосафата Кунцевича.
Справжньою окрасою храму стали вітражі, виконані у 1887-1889 рр. мюнхенською фірмою «Маєр». У вівтарній частині — це зображення Св. Меланії, Ісуса Христа та Архангела Михаїла. Над входом встановлено вітраж із зображенням Божої Матері.
У 1946 р. монахині-францисканки виїхали до Польщі. Після цього в монастирі влаштували обласний госпіталь інвалідів Вітчизняної війни, а потім інфекційну лікарню. За радянських часів у храмі знищили стінопис і вівтарі. Зараз у вівтарній частині встановлено іконостас.
У 1991 р. будівлю храму та монастиря передано Українській православній церкві Київського патріархату. Тут влаштовано Львівську духовну академію та семінарію УПЦ КП, а у 1992 р., після ремонту, освячено Храм Святителя Іоана Золотоустого. У 1994 р. було відреставровано вітражі храму.
Власником кам’яниці на вул. Лисенка, 24 був Кость Левицький (1859-1941 рр.) — визначний український політичний діяч, адвокат і публіцист, дійсний член НТШ, голова Державного Секретаріату ЗУНР.
GPS: 49.841818, 24.045571
На розісусіднього будинку навулиці Лисенка, 26 встановлена таблиця з рельєфним портретом українського художника-монументаліста і живописця та написом: «У цьому будинку жив і творив художник-бойчукіст Охрім Кравченко, 1903-1985рр.».
GPS: 49.841818, 24.045571
На розісусіднього будинку навулиці Лисенка, 26 встановлена таблиця з рельєфним портретом українського художника-монументаліста і живописця та написом: «У цьому будинку жив і творив художник-бойчукіст Охрім Кравченко, 1903-1985рр.».
GPS: 49.841908, 24.045926
GPS: 49.841908, 24.045926
Наступні будинки парної сторони вулиці під № 28 та 30 цікаві тим, що над вікнами першого поверху розміщені маскарони у вигляді голови левів, всього таких скульптур дев’ятнадцять.
Наступні будинки парної сторони вулиці під № 28 та 30 цікаві тим, що над вікнами першого поверху розміщені маскарони у вигляді голови левів, всього таких скульптур дев’ятнадцять.
GPS: 49.841956, 24.046513
Неподалік,під № 45 у 1889-1890 роках графиня Кароліна Рачинська збудувала за проектом Юзефа Каєтана Яворського невелику неороманську каплицю Матері Божої Неустанної Помочі і монастир. Монастир виявився замалим для Кармеліток Босих, і коштом сім’ї Рачинських для них збудували нову обитель з костелом на вулиці Кшижовій (тепер вулиця Генерала Чупринки, 70).
Натомість монастир на Курковій придбали у 1897 році сестри Францисканки Родини Марії, ордену, заснованого у 1857 р. у Санкт-Петербурзі архієпископом Зиґмунтом Щенсним Фелінським. У 1903 році фірмою Івана Левинського здійснена розбудова монастиря. Бічним фасадом каплиця виходить на вулицю Лисенка. У 1946 році францисканки виїхали до Польщі, а в монастирі створено інфекційну лікарню. У 1998 році каплицю передали греко-католикам. Тепер тут храм Святих Безсеребреників Косми і Дем’яна. А в колишніх монастирських будівлях — відділення інфекційної лікарні.
GPS: 49.841956, 24.046513
Неподалік,під № 45 у 1889-1890 роках графиня Кароліна Рачинська збудувала за проектом Юзефа Каєтана Яворського невелику неороманську каплицю Матері Божої Неустанної Помочі і монастир. Монастир виявився замалим для Кармеліток Босих, і коштом сім’ї Рачинських для них збудували нову обитель з костелом на вулиці Кшижовій (тепер вулиця Генерала Чупринки, 70).
Натомість монастир на Курковій придбали у 1897 році сестри Францисканки Родини Марії, ордену, заснованого у 1857 р. у Санкт-Петербурзі архієпископом Зиґмунтом Щенсним Фелінським. У 1903 році фірмою Івана Левинського здійснена розбудова монастиря. Бічним фасадом каплиця виходить на вулицю Лисенка. У 1946 році францисканки виїхали до Польщі, а в монастирі створено інфекційну лікарню. У 1998 році каплицю передали греко-католикам. Тепер тут храм Святих Безсеребреників Косми і Дем’яна. А в колишніх монастирських будівлях — відділення інфекційної лікарні.
GPS: 49.842280, 24.047507
GPS: 49.842280, 24.047507
З історією релігійної доброчинності пов’язані й наступні будівлі вулиці Лисенка, 47-53. У 1884 році священик Зиґмунт Ґораздовський (беатифікований у 2001 р., канонізований у 2004 р.) заснував у Львові згромадження Сестер Св. Йосифа і закупив для них невеликий будинок на вулиці Курковій. Тут планувалося створити також госпіс (лікарню для невиліковно хворих, якими мали опікуватися монахині).
Відразу за брамою розташований двоповерховий на високому цоколі старий будинок монастиря і лікарні, споруджений у 1885-1886 роках. Праворуч (зі східної сторони) у 1897 році збудовано будинок новіціяту в стилі історизму. Ліворуч (із західного боку) у 1900 році фірма Івана Левинського спорудила триповерховий на високому цоколі корпус лікарні для невиліковно хворих. Стіни другого і третього поверхів викладені смугами темно-червоної та вохристої цегли. Високий черепичний дах завершений характерним для будівель Івана Левинського пірамідальним верхом, що нагадує бойківські церкви.
У 1946 році черниці залишили монастир і виїхали до Польщі. Зараз тут працює Львівський навчально-реабілітаційний центр «Мрія» (вулиця Лисенка, 53).
З історією релігійної доброчинності пов’язані й наступні будівлі вулиці Лисенка, 47-53. У 1884 році священик Зиґмунт Ґораздовський (беатифікований у 2001 р., канонізований у 2004 р.) заснував у Львові згромадження Сестер Св. Йосифа і закупив для них невеликий будинок на вулиці Курковій. Тут планувалося створити також госпіс (лікарню для невиліковно хворих, якими мали опікуватися монахині).
Відразу за брамою розташований двоповерховий на високому цоколі старий будинок монастиря і лікарні, споруджений у 1885-1886 роках. Праворуч (зі східної сторони) у 1897 році збудовано будинок новіціяту в стилі історизму. Ліворуч (із західного боку) у 1900 році фірма Івана Левинського спорудила триповерховий на високому цоколі корпус лікарні для невиліковно хворих. Стіни другого і третього поверхів викладені смугами темно-червоної та вохристої цегли. Високий черепичний дах завершений характерним для будівель Івана Левинського пірамідальним верхом, що нагадує бойківські церкви.
У 1946 році черниці залишили монастир і виїхали до Польщі. Зараз тут працює Львівський навчально-реабілітаційний центр «Мрія» (вулиця Лисенка, 53).
GPS: 49.842354, 24.048773
А завершує вулицю Лисенка на парній стороні дім № 46. Його будівництво розпочалося у 1913 році за проектом Броніслава Бауера, яке було завершене після Першої світової війни. Тож будинок поєднує стильові особливості постсецесійного історизму та раннього функціоналізму. Стіни першого поверху викладені прямокутним рустом, а другого-четвертого — нетинькованою цеглою. Також в цегляні мури фасадів вкраплено шматки шліфованого каменю, переважно чорного кольору, що створює ілюзію гранітної брили.
Закінчення вулиці Лисенка виходить на вулицю Лісну (повертаємо направо), яка отримала цю назву у 1871 року. До того часу вона називалась Сліпою (завершується тупиком). У кінці тридцятих років ХХ століття, а потім за радянської влади вглиб зеленого масиву розбудували бічну вуличку від Лісної, яка в народі одержала назву Лісної бічної, але офіційно ця назва не закріпилася. Тут у зелених густих закутках стоять особняки, деякі вже сучасного стилю. У забудові вулиці переважають стилі — класицизм, сецесія, конструктивізм. Йдучи по вулиці Лісна вниз, звертаємо ліворуч на вулицю Піскову.
Під південними схилами Кайзервальду (дослівно «цісарський ліс») пролягла вулиця Піскова, яка сполучає Лісну з Ніжинською. До 1871 року вулиця Піскова називалася Льоншанівкою, бо вела до однойменного маєтку, який дав назву цій околиці. У 1871 році вона стала Пісковою і завдячує своєю назвою піщаним кар’єрам на схилах Знесінських горбів, які розроблялися до середини ХХ століття. Місцеві мешканці розвозили очищений пісок по місту, який раніше використовувався не лише для будівництва та ремонтів помешкань, але й для шурування підлог, чищення посуду та інших побутових речей.
GPS: 49.842354, 24.048773
А завершує вулицю Лисенка на парній стороні дім № 46. Його будівництво розпочалося у 1913 році за проектом Броніслава Бауера, яке було завершене після Першої світової війни. Тож будинок поєднує стильові особливості постсецесійного історизму та раннього функціоналізму. Стіни першого поверху викладені прямокутним рустом, а другого-четвертого — нетинькованою цеглою. Також в цегляні мури фасадів вкраплено шматки шліфованого каменю, переважно чорного кольору, що створює ілюзію гранітної брили.
Закінчення вулиці Лисенка виходить на вулицю Лісну (повертаємо направо), яка отримала цю назву у 1871 року. До того часу вона називалась Сліпою (завершується тупиком). У кінці тридцятих років ХХ століття, а потім за радянської влади вглиб зеленого масиву розбудували бічну вуличку від Лісної, яка в народі одержала назву Лісної бічної, але офіційно ця назва не закріпилася. Тут у зелених густих закутках стоять особняки, деякі вже сучасного стилю. У забудові вулиці переважають стилі — класицизм, сецесія, конструктивізм. Йдучи по вулиці Лісна вниз, звертаємо ліворуч на вулицю Піскову.
Під південними схилами Кайзервальду (дослівно «цісарський ліс») пролягла вулиця Піскова, яка сполучає Лісну з Ніжинською. До 1871 року вулиця Піскова називалася Льоншанівкою, бо вела до однойменного маєтку, який дав назву цій околиці. У 1871 році вона стала Пісковою і завдячує своєю назвою піщаним кар’єрам на схилах Знесінських горбів, які розроблялися до середини ХХ століття. Місцеві мешканці розвозили очищений пісок по місту, який раніше використовувався не лише для будівництва та ремонтів помешкань, але й для шурування підлог, чищення посуду та інших побутових речей.
GPS: 49.841932, 24.049235
GPS: 49.841932, 24.049235
Наріжна триповерхова кам’яниця на вулиці Пісковій, 1 збудована у 1890-х роках у стилі еклектичного історизму. Навпроти — дві триповерхові кам’яниці-близнюки (№№ 2 та 4), збудовані в 1910-х роках у стилі постсецесії. Двоповерхова кам’яниця початку ХХ століття навулиці Пісковій, 6 оздоблена декоративними елементами у стилі сецесії та історизму. Привертають увагу жіночий маскарон над брамою та маскарони сатирів над вікнами другого поверху. Однак, проведене у 2008 році фарбування будинку порушило його історичний вигляд.
Наріжна триповерхова кам’яниця на вулиці Пісковій, 1 збудована у 1890-х роках у стилі еклектичного історизму. Навпроти — дві триповерхові кам’яниці-близнюки (№№ 2 та 4), збудовані в 1910-х роках у стилі постсецесії. Двоповерхова кам’яниця початку ХХ століття навулиці Пісковій, 6 оздоблена декоративними елементами у стилі сецесії та історизму. Привертають увагу жіночий маскарон над брамою та маскарони сатирів над вікнами другого поверху. Однак, проведене у 2008 році фарбування будинку порушило його історичний вигляд.
GPS: 49.842317, 24.051912
З іншого боку,навулиці Пісковій, 15, на планах міста початку ХІХ століття видно залишки колишнього маєтку Льоншанівка, власником якого був купець Франциск Льоншан де Бер’є. У ХІХ столітті тут були також піщані кар’єри, які започаткували підприємство родини Подгородецьких, що постачали пісок та гравій (шутер) для львівських будов.
Інженер Леонард Подгородецький збудував тут свою віллу, яку потім кілька разів перебудовували, і вона втратила свій первісний вигляд. Біля цієї вілли у 1912-1924 роках працював приватний мистецький навчальний заклад — Вільна академія мистецтв («Wolnа Akademiа Sztuki»), заснована Леонардом Подгородецьким за зразком тодішніх артистичних студій Парижа.
Зараз це двоповерховий будинок під шиферним дахом, перебудований наприкінці 1950-х років. Неподалік жив відомий письменник, чільний представник львівської богеми Генрик Збєжховський (1881-1942).
Поруч були також творчі майстерні відомих митців. Зокрема у 1930-1936 років тут працював відомий скульптор Сергій Литвиненко (1899-1964), а в другій половині ХХ століття — Дмитро Крвавич. У середині ХХ століття віллу Збєжховських перебудували і вона втратила свій первісний вигляд. Про неї нагадує замурована наполовину у стіну статуя Світовида, яку видно з боку вулиці Харківської, 42 (повернути наліво, приватний будинок салатового кольору, реставрований у сучасному стилі).
GPS: 49.842317, 24.051912
З іншого боку,навулиці Пісковій, 15, на планах міста початку ХІХ століття видно залишки колишнього маєтку Льоншанівка, власником якого був купець Франциск Льоншан де Бер’є. У ХІХ столітті тут були також піщані кар’єри, які започаткували підприємство родини Подгородецьких, що постачали пісок та гравій (шутер) для львівських будов.
Інженер Леонард Подгородецький збудував тут свою віллу, яку потім кілька разів перебудовували, і вона втратила свій первісний вигляд. Біля цієї вілли у 1912-1924 роках працював приватний мистецький навчальний заклад — Вільна академія мистецтв («Wolnа Akademiа Sztuki»), заснована Леонардом Подгородецьким за зразком тодішніх артистичних студій Парижа.
Зараз це двоповерховий будинок під шиферним дахом, перебудований наприкінці 1950-х років. Неподалік жив відомий письменник, чільний представник львівської богеми Генрик Збєжховський (1881-1942).
Поруч були також творчі майстерні відомих митців. Зокрема у 1930-1936 років тут працював відомий скульптор Сергій Литвиненко (1899-1964), а в другій половині ХХ століття — Дмитро Крвавич. У середині ХХ століття віллу Збєжховських перебудували і вона втратила свій первісний вигляд. Про неї нагадує замурована наполовину у стіну статуя Світовида, яку видно з боку вулиці Харківської, 42 (повернути наліво, приватний будинок салатового кольору, реставрований у сучасному стилі).
GPS: 49.840580, 24.054118
GPS: 49.840580, 24.054118
Вулиця Ніжинська належить до околиць Льоншанівки, нижня частина якої так і називалась до 1871 року. У 1890 році всі ділянки вулиці об’єднали і надали їй назву вулиціПаулінів (ul. Paulinow) на згадку про римсько-католицький чернечий орден Паулінів, який до 1785 року мав власний монастир при храмі Свв. Петра і Павла (вулиця Личаківська, 82а), а в 1945-му вулиця Паулінів стала Ніжинською на згадку про місто Ніжин у Чернігівській області.
Продовжуємо рух по вулиці Ніжинській вгору. Ця вулиця плавно переходить у вулицю Чернеча гора, де можна помітити дерев’яний вказівний знак «До музею» та інформаційне табло парку «Знесіння».
Вулиця Ніжинська належить до околиць Льоншанівки, нижня частина якої так і називалась до 1871 року. У 1890 році всі ділянки вулиці об’єднали і надали їй назву вулиціПаулінів (ul. Paulinow) на згадку про римсько-католицький чернечий орден Паулінів, який до 1785 року мав власний монастир при храмі Свв. Петра і Павла (вулиця Личаківська, 82а), а в 1945-му вулиця Паулінів стала Ніжинською на згадку про місто Ніжин у Чернігівській області.
Продовжуємо рух по вулиці Ніжинській вгору. Ця вулиця плавно переходить у вулицю Чернеча гора, де можна помітити дерев’яний вказівний знак «До музею» та інформаційне табло парку «Знесіння».
GPS: 49.844559, 24.065830
Вулиця Чернеча Гора одержала свою назву за радянських часів. Це асфальтована дорога, яка пролягає на місці колишнього Верхнього Корзо — прогулянкової доріжки, де за польських часів здійснювали кінні прогулянки. Вулиця не має жодних забудов, натомість має єдину адресу — Чернеча Гора №1. У 1971 році на цій території відкрили скансен «Шевченківський Гай» — музей народної дерев’яної архітектури просто неба. Тут є шість дерев’яних церков, і такої кількості храмів немає в жодному музеї світу. Дерев’яна церква Божої Мудрості з села Кривки (1763 року) була перевезена сюди ще за часів Польщі. Решта будівель звозилися з різних куточків Західної України протягом 70-80-х років ХХ століття. Храм Божої Мудрості (Бойківщина) освятили у 1990 році, храм Святих Володимира і Ольги (Лемківщина) — 1992 року. У музеї створено ряд мікросіл із 15-20 архітектурних об’єктів. У житлових та господарських будівлях експонують предмети домашнього вжитку, одяг, інструменти ремесла, знаряддя сільського господарства, транспортні засоби. Усі ці предмети відображають реальне життя українців у ХVIII – XX столітті.
GPS: 49.844559, 24.065830
Вулиця Чернеча Гора одержала свою назву за радянських часів. Це асфальтована дорога, яка пролягає на місці колишнього Верхнього Корзо — прогулянкової доріжки, де за польських часів здійснювали кінні прогулянки. Вулиця не має жодних забудов, натомість має єдину адресу — Чернеча Гора №1. У 1971 році на цій території відкрили скансен «Шевченківський Гай» — музей народної дерев’яної архітектури просто неба. Тут є шість дерев’яних церков, і такої кількості храмів немає в жодному музеї світу. Дерев’яна церква Божої Мудрості з села Кривки (1763 року) була перевезена сюди ще за часів Польщі. Решта будівель звозилися з різних куточків Західної України протягом 70-80-х років ХХ століття. Храм Божої Мудрості (Бойківщина) освятили у 1990 році, храм Святих Володимира і Ольги (Лемківщина) — 1992 року. У музеї створено ряд мікросіл із 15-20 архітектурних об’єктів. У житлових та господарських будівлях експонують предмети домашнього вжитку, одяг, інструменти ремесла, знаряддя сільського господарства, транспортні засоби. Усі ці предмети відображають реальне життя українців у ХVIII – XX столітті.
