Впродовж 1918-1939 pp. Львів був центром єврейської освіти, літератури, культури на івриті, їдиш та польській мові. Єврейська громада істотно впливала на чимало сторін міського життя, утім і на розвиток преси. Початки власне єврейської преси припадають на ХІХ ст., перші номери газет виходили єврейською і німецькою мовами. Після того, як Галичина отримала у 1867 р. автономію в складі Австрійської імперії, розпочався швидкий процес полонізації єврейської громади. Євреї втрачали ідентичність, ставали австрійцями, що визнають юдаїзм, чи поляками, що сповідують юдаїзм. Асиміляційні процеси набирали чималих обертів. Супротивився цьому сіонізм — модерний рух та ідеологія, спрямована на створення єврейської держави у святій землі. У 1887 р. у Львові створюється товариство «Сіон», що опублікувало брошуру «Якою повинна бути програма єврейської молоді» і, де пропагувалася ідея переселення до Палестини. Єврейська інтелігенція активно долучається до діяльності сіоністських гуртків, організовує зібрання і урочистості. У 1904 р. починає виходити щоденна львівська газета мовою їдиш «Таґблат», що мала ту ж політичну орієнтацію. Наступницею «Таґблат» була щоденна газета «Морґен» (1926-1939 рр.). У 1918 р. єврейські угруповання, що стояли на сіоністичних позиціях, утворили Єврейську народну раду, яка мала за мету боронити городян-євреїв, з огляду на розпад Австро-Угорської держави та початок польсько-українського конфлікту та становлення польської держави. На одному із засідань ради було прийняте рішення започаткувати випуск щоденної газети, котра також займала б певну позицію у щоденних проблемах, що виникали у стосунках між єврейським і неєврейським, насамперед польським, населенням міста.
Перший номер такої газети, яку назвали «Chwilа» («Хвиля»), з’явився 10 січня 1919 р. і відтоді газета була щоденним супутником життя не тільки євреїв, але і поляків упродовж усього існування ІІ Речі Посполитої (газета виходила польською мовою). Її читали також і далеко за межами держави. Цікавою формою подачі матеріалу у газеті були спеціальні рубрики: літературна, дитяча, жіноча, студентська. До сьогодні «Chwila» не втратила свого значення, тільки тепер вона виконує інші функції: газета є цінним матеріалом для досліджень істориків, вона є свідком і свідоцтвом світу, існування якого у розквіті сил перервала німецька окупація.
Для того, щоб повернутись від Янівського цвинтаря у центральну частину міста, можна пройти пішки вулицею Шевченка до вулиці Городоцької або сісти на трамвай № 7 на зупинці «Янівське кладовище» та доїхати до зупинки «Церква Св. Анни». Рухаючись вниз вулицею Городоцькою ми можемо уявити, що такою ж бурхливою і насиченою транспортом вона була впродовж XIX ст. Це одна з основних артерій міста, що веде на захід у напрямку Городка. Жвавість цієї вулиці визначалася також численними крамницями, майстернями. Ця вулиця також ділила два світи — більш заможний район на південь навколо тогочасного Галицького парламенту (сучасний університет, вул. Університетська, 1) та Єзуїтського саду і бідніші райони на північ — навколо цвинтаря. Мешканці бічних вулиць, що ведуть до колишньої будівлі Галицького сейму, — це насамперед представники середнього класу — міщанства, яке мало різні професії: лікарі, правники, власники крамниць, журналісти, викладачі та чиновники.
Проходимо повз будинок на куті з вул. Огієнка, де у ХІХ ст. мешкав лікар та письменник Маурицій Рапопорт (1808-1880 рр.), у будинку № 45/47 на вул. Городоцькій знаходилась синагога Йони Шпрехера.
Для того, щоб повернутись від Янівського цвинтаря у центральну частину міста, можна пройти пішки вулицею Шевченка до вулиці Городоцької або сісти на трамвай № 7 на зупинці «Янівське кладовище» та доїхати до зупинки «Церква Св. Анни». Рухаючись вниз вулицею Городоцькою ми можемо уявити, що такою ж бурхливою і насиченою транспортом вона була впродовж XIX ст. Це одна з основних артерій міста, що веде на захід у напрямку Городка. Жвавість цієї вулиці визначалася також численними крамницями, майстернями. Ця вулиця також ділила два світи — більш заможний район на південь навколо тогочасного Галицького парламенту (сучасний університет, вул. Університетська, 1) та Єзуїтського саду і бідніші райони на північ — навколо цвинтаря. Мешканці бічних вулиць, що ведуть до колишньої будівлі Галицького сейму, — це насамперед представники середнього класу — міщанства, яке мало різні професії: лікарі, правники, власники крамниць, журналісти, викладачі та чиновники.
Проходимо повз будинок на куті з вул. Огієнка, де у ХІХ ст. мешкав лікар та письменник Маурицій Рапопорт (1808-1880 рр.), у будинку № 45/47 на вул. Городоцькій знаходилась синагога Йони Шпрехера.
У будинку № 33 діяла редакція єврейської газети «Найер Морген» («Новий ранок»), що виходила на їдиш.
У будинку № 33 діяла редакція єврейської газети «Найер Морген» («Новий ранок»), що виходила на їдиш.
Звертаємо праворуч на вул. М. Менцинського: аптека на розі вулиці, під № 12, колись належала Шимону Хаю та носила назву «Під золотим левом».
Звертаємо праворуч на вул. М. Менцинського: аптека на розі вулиці, під № 12, колись належала Шимону Хаю та носила назву «Під золотим левом».
На протилежному боці вулиці, у будинку № 8 з 1914 до 1940 р. діяла Єврейська купецька гімназія (1912-1914 рр., архітектор Ю. Піонтковський), сьогодні — Львівський інститут економіки і туризму.
На протилежному боці вулиці, у будинку № 8 з 1914 до 1940 р. діяла Єврейська купецька гімназія (1912-1914 рр., архітектор Ю. Піонтковський), сьогодні — Львівський інститут економіки і туризму.
У будинку № 3 в 1930-х жив відомий художник Отто Аксер (1906-1983 рр.).
У будинку № 3 в 1930-х жив відомий художник Отто Аксер (1906-1983 рр.).
З вул. Менцинського виходимо на невелику пл. Г. Григоренка. Будинок № 5 на площі належав сім’ї Грюнерів («пасаж Грюнерів»). Одним із довоєнних мешканців цього будинку був видатний політичний діяч, депутат Сейму Еміль Зоммерштейн. Пасаж Грюнерів також називали «Львівським Бердичевом»: через двір з аркадою він з’єднувався із згаданим вище будинком № 8 на вул. Менцинського, і у подвір’ї знаходилась велика кількість єврейських крамниць.
З вул. Менцинського виходимо на невелику пл. Г. Григоренка. Будинок № 5 на площі належав сім’ї Грюнерів («пасаж Грюнерів»). Одним із довоєнних мешканців цього будинку був видатний політичний діяч, депутат Сейму Еміль Зоммерштейн. Пасаж Грюнерів також називали «Львівським Бердичевом»: через двір з аркадою він з’єднувався із згаданим вище будинком № 8 на вул. Менцинського, і у подвір’ї знаходилась велика кількість єврейських крамниць.
Рухаючись далі по вул. Гнатюка проходимо повз будинок 20-22 (колишній прибутковий дім Грюнерів), де до війни жили відомий правник Маурицій Аллерхард та піаніст, що здобув європейське визнання, Стефан Ашкеназі. Навпроти, у будинку № 13 у 1881р. народився Людвіґ фон Мізес. Людвіґа фон Мізеса (1881-1973 рр.) знають насамперед як засновника нової австрійської школи економіки, одного із засновників неоліберальної економічної думки. Хоча кар’єра Мізеса пов’язана насамперед з Віднем, його родина була знаною у Львові.
Ефраїм Мізес, прапрадід Людвіґа, був багатим львівським купцем та філантропом. Прадід Рахміель отримав спадкове шляхетство від імператора Франца Йозефа. Дід Абрагам був одним з засновників львівського Темплю, з 1860-го почав керувати відділенням банку Ротшильда у Львові. Усе своє життя він був послідовним критиком соціалізму саме з точки зору економіки. Його дослідження базуються на глибокому аналізі культури ринкових відносин. «Останній лицар класичного лібералізму» затято захищав доктрину невтручання держави в економічні справи. Слова Людвіґа фон Мізеса і сьогодні є добрим дороговказом для багатьох правителів: «Найбільше зло, якого коли-небудь зазнає людина, виходить від поганої держави»
Рухаючись далі по вул. Гнатюка проходимо повз будинок 20-22 (колишній прибутковий дім Грюнерів), де до війни жили відомий правник Маурицій Аллерхард та піаніст, що здобув європейське визнання, Стефан Ашкеназі. Навпроти, у будинку № 13 у 1881р. народився Людвіґ фон Мізес. Людвіґа фон Мізеса (1881-1973 рр.) знають насамперед як засновника нової австрійської школи економіки, одного із засновників неоліберальної економічної думки. Хоча кар’єра Мізеса пов’язана насамперед з Віднем, його родина була знаною у Львові.
Ефраїм Мізес, прапрадід Людвіґа, був багатим львівським купцем та філантропом. Прадід Рахміель отримав спадкове шляхетство від імператора Франца Йозефа. Дід Абрагам був одним з засновників львівського Темплю, з 1860-го почав керувати відділенням банку Ротшильда у Львові. Усе своє життя він був послідовним критиком соціалізму саме з точки зору економіки. Його дослідження базуються на глибокому аналізі культури ринкових відносин. «Останній лицар класичного лібералізму» затято захищав доктрину невтручання держави в економічні справи. Слова Людвіґа фон Мізеса і сьогодні є добрим дороговказом для багатьох правителів: «Найбільше зло, якого коли-небудь зазнає людина, виходить від поганої держави»
У будинку № 11, де сьогодні працює Перший театр, до 1939 р. діяв Новий єврейський театр. Але саме тут наприкінці ХІХ ст. знайшла домівку трупа Гімпля, яка діяла ще у травні 1889 р. у Львові, в подвір’ї будинку № 13 на вул. Замковій. Близько 1890 р. кам’яницю для театру надала меценатка Фані Сокол і її перебудовали для єврейського театру: влаштовано сцену на всю ширину кам’яниці, зроблено вхід на місці одного з вікон. Так з’явився перший стаціонарний Їдиш-театр у Львові та Галичині.
Хоча складно встановити, де і коли відбулася перша театральна вистава мовою їдиш, можна сміливо сказати, що друга половина XIX ст. — це час зародження і розвитку модерного театру мовою їдиш на просторі від Варшави аж до Яс, де у 1876 р. драматург Авром Голдфадн (Avrom Goldfaden), знаний як «батько театру їдиш», заснував першу професійну труппу. Львів займає особливе місце у цій історії, хоча перший стаціонарний театр з’явився тут значно пізніше. У 1883 р. було введено обмеження на вистави мовою їдиш, які унеможливили діяльність єврейських театрів. Подібна політика проводилася і щодо українських театрів та постановок. Це призвело до того, що багато акторів та театральних діячів переїжджало в інші країни, насамперед до Америки. Дорога для багатьох емігрантів вела через Галичину і частина акторів долучалась до роботи театру під керівництвом Гімпля.
Хтось з них залишався у Галичині, а хтось їхав далі і реалізовував себе у Новому Світі. Нью-Йорк ставав центром театру їдиш. Будівля постійно перебудовувалася і вдосконалювалася, але лише у 1937-38 рр. вдалося реалізувати новий проект будівлі. У новій споруді власне «Єврейський театр» працював лише один театральний сезон: у 1940 р. Львівський державний єврейський театр був об’єднаний з трупою Дніпропетровського державного єврейського театру, і роботу нова велика трупа продовжила у театрі «Колізей». Цей театр є унікальним для Східної Європи: у Львові виступи єврейського театру продовжувались майже безперервно протягом півсторіччя: схожого творчого довголіття, аж до створення держави Ізраїль, історія єврейського сценічного мистецтва не знала.
У будинку № 11, де сьогодні працює Перший театр, до 1939 р. діяв Новий єврейський театр. Але саме тут наприкінці ХІХ ст. знайшла домівку трупа Гімпля, яка діяла ще у травні 1889 р. у Львові, в подвір’ї будинку № 13 на вул. Замковій. Близько 1890 р. кам’яницю для театру надала меценатка Фані Сокол і її перебудовали для єврейського театру: влаштовано сцену на всю ширину кам’яниці, зроблено вхід на місці одного з вікон. Так з’явився перший стаціонарний Їдиш-театр у Львові та Галичині.
Хоча складно встановити, де і коли відбулася перша театральна вистава мовою їдиш, можна сміливо сказати, що друга половина XIX ст. — це час зародження і розвитку модерного театру мовою їдиш на просторі від Варшави аж до Яс, де у 1876 р. драматург Авром Голдфадн (Avrom Goldfaden), знаний як «батько театру їдиш», заснував першу професійну труппу. Львів займає особливе місце у цій історії, хоча перший стаціонарний театр з’явився тут значно пізніше. У 1883 р. було введено обмеження на вистави мовою їдиш, які унеможливили діяльність єврейських театрів. Подібна політика проводилася і щодо українських театрів та постановок. Це призвело до того, що багато акторів та театральних діячів переїжджало в інші країни, насамперед до Америки. Дорога для багатьох емігрантів вела через Галичину і частина акторів долучалась до роботи театру під керівництвом Гімпля.
Хтось з них залишався у Галичині, а хтось їхав далі і реалізовував себе у Новому Світі. Нью-Йорк ставав центром театру їдиш. Будівля постійно перебудовувалася і вдосконалювалася, але лише у 1937-38 рр. вдалося реалізувати новий проект будівлі. У новій споруді власне «Єврейський театр» працював лише один театральний сезон: у 1940 р. Львівський державний єврейський театр був об’єднаний з трупою Дніпропетровського державного єврейського театру, і роботу нова велика трупа продовжила у театрі «Колізей». Цей театр є унікальним для Східної Європи: у Львові виступи єврейського театру продовжувались майже безперервно протягом півсторіччя: схожого творчого довголіття, аж до створення держави Ізраїль, історія єврейського сценічного мистецтва не знала.
Звернемо ліворуч на вул. Наливайка. Вулиця сформувалась всередині ХІХ ст. та до Другої світової війни була одним з основних центрів єврейського життя: тут знаходились готелі, ритуальна бійня та лазня (будинок № 5).
Звернемо ліворуч на вул. Наливайка. Вулиця сформувалась всередині ХІХ ст. та до Другої світової війни була одним з основних центрів єврейського життя: тут знаходились готелі, ритуальна бійня та лазня (будинок № 5).
Головна канцелярія раввинату (будинок № 11).
Головна канцелярія раввинату (будинок № 11).
На сусідній невеличкій вул. Тиктора у будинку № 5 до 1940 р. функціонував Єврейський педагогічний інститут, середня школа ім. А. Кона і бібліотека єврейської громади.
На сусідній невеличкій вул. Тиктора у будинку № 5 до 1940 р. функціонував Єврейський педагогічний інститут, середня школа ім. А. Кона і бібліотека єврейської громади.
На фасаді будинку на куті вулиць І. Тиктора та Л. Курбаса відновлені надписи початку ХХ ст., із яких дізнаємось, що у цій будівлі була молочна крамниця.
На фасаді будинку на куті вулиць І. Тиктора та Л. Курбаса відновлені надписи початку ХХ ст., із яких дізнаємось, що у цій будівлі була молочна крамниця.
З вул. Тиктора виходимо на просп. Свободи, що наприкінці ХІХ ст. став третім за історію міста центром Львова (після пл. Старий Ринок та пл. Ринок). До того часу на місці проспекту протікала ріка Полтва, яка була пізніше схована у підземні колектори. Ліворуч бачимо Львівський національний театр опери та балету ім. С. Крушельницької, один з найкрасивіших театрів Європи, зведений на поч. ХХ ст. (арх. — З. Горголевський).
З вул. Тиктора виходимо на просп. Свободи, що наприкінці ХІХ ст. став третім за історію міста центром Львова (після пл. Старий Ринок та пл. Ринок). До того часу на місці проспекту протікала ріка Полтва, яка була пізніше схована у підземні колектори. Ліворуч бачимо Львівський національний театр опери та балету ім. С. Крушельницької, один з найкрасивіших театрів Європи, зведений на поч. ХХ ст. (арх. — З. Горголевський).
Перейдемо на протилежну (парну) сторону проспекту, яка на поч. ХІХ ст. стала однією з улюблених прогулянкових вулиць Львова: один за одним розташувалися тут готелі, ресторани, кав’ярні, цукерні, модні магазини, банки, перші фотографічні заклади, все те, що було ознакою швидкого розвитку міста. Проходимо повз будинок № 12 на просп. Свободи, де від 30-тих років XIX ст. міститься «Віденська кав’ярня», змінюючи власників, вигляд, тільки не назву.
Перетнувши трамвайну колію від кав’ярні бачимо будинок, який наприкінці ХІХ ст. належав Банківському дому «Сокаль&Ліліен» (будівля у той час була триповерховою). У 1908-1909 рр. на цьому місці новий звели багатоповерховий будинок. На 5-ому поверсі було відкрито фотоательє «Кордиан». Власником цього закладу художньої фотографії, який проіснував у будинку до 1914 р., був Бертольд Фейерштайн, а 1925 р. у приміщенні будинку розташувався склад фільмів Товариства Радіо Філмс у Львові, власником якого був Еміль Грубштайн. У свій час частину цього будинку орендував Банківський дім Шеленберга.
Перейдемо на протилежну (парну) сторону проспекту, яка на поч. ХІХ ст. стала однією з улюблених прогулянкових вулиць Львова: один за одним розташувалися тут готелі, ресторани, кав’ярні, цукерні, модні магазини, банки, перші фотографічні заклади, все те, що було ознакою швидкого розвитку міста. Проходимо повз будинок № 12 на просп. Свободи, де від 30-тих років XIX ст. міститься «Віденська кав’ярня», змінюючи власників, вигляд, тільки не назву.
Перетнувши трамвайну колію від кав’ярні бачимо будинок, який наприкінці ХІХ ст. належав Банківському дому «Сокаль&Ліліен» (будівля у той час була триповерховою). У 1908-1909 рр. на цьому місці новий звели багатоповерховий будинок. На 5-ому поверсі було відкрито фотоательє «Кордиан». Власником цього закладу художньої фотографії, який проіснував у будинку до 1914 р., був Бертольд Фейерштайн, а 1925 р. у приміщенні будинку розташувався склад фільмів Товариства Радіо Філмс у Львові, власником якого був Еміль Грубштайн. У свій час частину цього будинку орендував Банківський дім Шеленберга.
Будинок № 8 на пл. Міцкевича став першим у місті хмарочосом (1912-1921 рр.). Його власник — єврейський підприємець Іона Шпрехер — був власником великої будівельної фірми та водночас мав славу скнари. Він збудував будівлю, яка через свою висоту та розмір спричинила у Львові справжній скандал на той час. У Львові з 1910 р. вийшла заборона будувати будинки, вищі, ніж чотири поверхи. Шпрехер спритно обійшов цю заборону. Перший поверх тоді взагалі не рахувався і над ним збудували ніби антресолі, а насправді повноцінний поверх, а над четвертим вибудували величезну мансарду. Будинок використовувався виключно для установ: зокрема, тут були головна контора найбільшого нафтового концерну Польщі, а також кілька іноземних консульств.
Будинок № 8 на пл. Міцкевича став першим у місті хмарочосом (1912-1921 рр.). Його власник — єврейський підприємець Іона Шпрехер — був власником великої будівельної фірми та водночас мав славу скнари. Він збудував будівлю, яка через свою висоту та розмір спричинила у Львові справжній скандал на той час. У Львові з 1910 р. вийшла заборона будувати будинки, вищі, ніж чотири поверхи. Шпрехер спритно обійшов цю заборону. Перший поверх тоді взагалі не рахувався і над ним збудували ніби антресолі, а насправді повноцінний поверх, а над четвертим вибудували величезну мансарду. Будинок використовувався виключно для установ: зокрема, тут були головна контора найбільшого нафтового концерну Польщі, а також кілька іноземних консульств.
Перейдемо на протилежну сторону проспекту: у будинку № 4 на пл. Міцкевича розташовувалась книгарня Альтенбергів.
Перейдемо на протилежну сторону проспекту: у будинку № 4 на пл. Міцкевича розташовувалась книгарня Альтенбергів.
Рухаючись далі в сторону пл. Галицької проходимо повз будинок №1 на пл. Міцкевича, де у 1909-1939 рр. знаходився банківський дім «Шютц і Хайес».
Рухаючись далі в сторону пл. Галицької проходимо повз будинок №1 на пл. Міцкевича, де у 1909-1939 рр. знаходився банківський дім «Шютц і Хайес».
Перейшовши через дорогу підходимо до будинку № 15 на пл. Галицькій, де розташовувався Галицький іпотечний банк Мауриція Лязаруса, який фінансував будівництво лікарні на вул. Рапоппорта, про яку йшлося раніше.
Перейшовши через дорогу підходимо до будинку № 15 на пл. Галицькій, де розташовувався Галицький іпотечний банк Мауриція Лязаруса, який фінансував будівництво лікарні на вул. Рапоппорта, про яку йшлося раніше.
Рухаючись далі підходимо до будинку № 5 на пл. Міцкевича, де знаходився Єврейський народний університет ім. А. Ейнштейна.
Рухаючись далі підходимо до будинку № 5 на пл. Міцкевича, де знаходився Єврейський народний університет ім. А. Ейнштейна.