Львів вважається одним із найстаріших та найзагадковіших міст в Україні. В ньому є особливі містичні місця, про які складають легенди. Одним із таких місць вважається Личаківський цвинтар, що є і одним із найдавніших у Європі. Цей цвинтар зібрав не тільки високохудожні некропольські скульптури, а й багато містичних оповідей.
З центральної частини міста, за доброї погоди, найкраще дістатись до кладовища-музею пішки, йдучи вулицею Пекарською, яка увібрала в себе глибоку і цікаву історію, сторінки якої ми сьогодні разом з Вами погортаємо. Отож розпочнемо.
Bул. Пекарська була відома під цією назвою ще з кінця XVII ст. Вона утворилась на місці дороги, яка була прокладена паралельно до лінії міських бастіонних фортифікацій, що споруджувались у 1670–1690-х за ініціативи коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Яблоновського (Stanisław Jabłonowski).
B cep. XVIII cт. вул. Пекарська була частково забудована невеликими будиночками з садибами. В кінці вулиці біля теперішнього Личаківського кладовища колись протікав потічок. У 1890-х вона була вже майже суцільно забудована багатоповерховими будинками. Натомість, далі вулиця забудовувалась, в основному, корпусами навчальних закладів та медичних установ, які вже не створили суцільної лінії забудови.
Довжина нинішньої вулиці Пекарської становить близько 1,5 км. У верхній частині з півдня до вулиці прилягають зелені масиви на території Академії ветеринарної медицини, Медичного університету та інфекційної лікарні, які ми побачимо згодом.
На початку вулиці колись стояли два готелі. Ліворуч — «Краківський», а праворуч — «Метрополь». Обидва після війни втратили свої готельні функції.
Кoлишній готель «Краківський» зараз на вул. Пекарська, 1. Цей готель після перебудови у стилі неокласицизму у 1913-1914 рр. вважали одним із найелегантніших у місті. Авторами проекту перебудови були архітектори М. Лужецький та Е. Жихович. Фасадна частина п’ятиповерхового готелю виходить на пл. Соборну, а за адресою вул. Пекарська, 1 рахується лише бічний службовий вхід до будинку, в якому сьогодні розмішений Апеляційний суд Львівської області. Готель споруджувався на замовлення Товариства взаємодопомоги приватних урядовців (Towarzystwo Wzajemnych Ubezpieczeń Urzędników Prywatnych we Lwowie), яке також інвестувало кошти у будівництво двох сусідніх з готелем житлових будинків на початку вул. Пекарської.
На початку вулиці колись стояли два готелі. Ліворуч — «Краківський», а праворуч — «Метрополь». Обидва після війни втратили свої готельні функції.
Кoлишній готель «Краківський» зараз на вул. Пекарська, 1. Цей готель після перебудови у стилі неокласицизму у 1913-1914 рр. вважали одним із найелегантніших у місті. Авторами проекту перебудови були архітектори М. Лужецький та Е. Жихович. Фасадна частина п’ятиповерхового готелю виходить на пл. Соборну, а за адресою вул. Пекарська, 1 рахується лише бічний службовий вхід до будинку, в якому сьогодні розмішений Апеляційний суд Львівської області. Готель споруджувався на замовлення Товариства взаємодопомоги приватних урядовців (Towarzystwo Wzajemnych Ubezpieczeń Urzędników Prywatnych we Lwowie), яке також інвестувало кошти у будівництво двох сусідніх з готелем житлових будинків на початку вул. Пекарської.
Колишній готель «Метрополь» на вул. Пекарська, 2. Будівля готелю мала наріжний купол, який розібрали під час пізніших перебудов. Від куполу залишилась балюстрада та пілястри коринфського ордеру, які мали його «підтримати». Будівля зберегла характерне еклектичне оздоблення 1890-х.
Колишній готель «Метрополь» на вул. Пекарська, 2. Будівля готелю мала наріжний купол, який розібрали під час пізніших перебудов. Від куполу залишилась балюстрада та пілястри коринфського ордеру, які мали його «підтримати». Будівля зберегла характерне еклектичне оздоблення 1890-х.
Типовими чиншовими кам’яницями 1880-1890-х з перехідними у подвір’я балконами-галереями є всі будівлі парної сторони вулиці на її початковому відрізку (№ 4-28). Вони не зазнали перебудов у перші десятиріччя ХХ ст.
Будинок за адресою вул. Пекарська, 1a, був споруджений у 1913 р. за проектом Едмунда Жиховича (Edmund Żychowicz) та Мiхала Лужeцького (Michał Łużecki) на фундаментах старої кам’яниці з 1881 р. Між вікнами другого і третього поверхів встановлені чотири рельєфи, які символізують: сільське господарство, промисловість, морську торгівлю та гірничу справу. Сьогодні тут розташований будівельний коледж. Одним з перших мешканців будинку став польський письменник Корнель Макушиньський (Kornel Makuszyński, 1884–1953 рр.).
Зверніть увагу на будинок № 3, який був збудований близько 1910 р. і вирізняється оригінальним фасадом у стилі «мавританської готики». У центральному ризаліті під вікнами третього поверху встановлено чотири барельєфи із зображенням крилатих драконів.
Кам’яниця № 5 будувалась у 1910-х в стилі раціональної постсецесії з елементами неокласицизму. Під карнизом кам’яниці встановлено сім барельєфів з путті (скульптури хлопчиків з крильцями, які зустрічались в мистецтві ренесансу і бароко), а сходова клітка прикрашена плитами та панелями з чорного та червоного алебастру.
У кам’яниці № 14 до 1939 р. у помешканні піаністки Корнелії Парнас, був приватний музей Фридерика Шопена, експонати якого передали до Історичного музею Львова.
Кам’яниці № 20-22 виділяються серед своїх сусідів нетинькованими стінами другого і третього поверхів та пишним оздобленням у стилі необароко.
З іншого боку вулиці стоїть кам’яниця № 9 — одна із найстаріших збережених будівель на цій вулиці. Її збудували у 1877 р. за проектом Вінцента Кузневича (1846-1902 рр.), який прибув до Львова після участі у Січневому повстанні у 1863 р. та студій у Швейцарії і Франції.
Кам’яниця № 15 — типовий прибутковий дім 1890-х з еклектичним оздобленням (еклектика — це змішання та поєднання різноманітних, різнорідних і несумісних стилів). До 1939 р. її власником був відомий польський поет з кола «Молодої Польщі» Леопольд Стафф (Leopold Staff, 1878–1957 рр.).
У кам’яниці № 17 колись діяла друкарня та редакція газети.
Типовими чиншовими кам’яницями 1880-1890-х з перехідними у подвір’я балконами-галереями є всі будівлі парної сторони вулиці на її початковому відрізку (№ 4-28). Вони не зазнали перебудов у перші десятиріччя ХХ ст.
Будинок за адресою вул. Пекарська, 1a, був споруджений у 1913 р. за проектом Едмунда Жиховича (Edmund Żychowicz) та Мiхала Лужeцького (Michał Łużecki) на фундаментах старої кам’яниці з 1881 р. Між вікнами другого і третього поверхів встановлені чотири рельєфи, які символізують: сільське господарство, промисловість, морську торгівлю та гірничу справу. Сьогодні тут розташований будівельний коледж. Одним з перших мешканців будинку став польський письменник Корнель Макушиньський (Kornel Makuszyński, 1884–1953 рр.).
Зверніть увагу на будинок № 3, який був збудований близько 1910 р. і вирізняється оригінальним фасадом у стилі «мавританської готики». У центральному ризаліті під вікнами третього поверху встановлено чотири барельєфи із зображенням крилатих драконів.
Кам’яниця № 5 будувалась у 1910-х в стилі раціональної постсецесії з елементами неокласицизму. Під карнизом кам’яниці встановлено сім барельєфів з путті (скульптури хлопчиків з крильцями, які зустрічались в мистецтві ренесансу і бароко), а сходова клітка прикрашена плитами та панелями з чорного та червоного алебастру.
У кам’яниці № 14 до 1939 р. у помешканні піаністки Корнелії Парнас, був приватний музей Фридерика Шопена, експонати якого передали до Історичного музею Львова.
Кам’яниці № 20-22 виділяються серед своїх сусідів нетинькованими стінами другого і третього поверхів та пишним оздобленням у стилі необароко.
З іншого боку вулиці стоїть кам’яниця № 9 — одна із найстаріших збережених будівель на цій вулиці. Її збудували у 1877 р. за проектом Вінцента Кузневича (1846-1902 рр.), який прибув до Львова після участі у Січневому повстанні у 1863 р. та студій у Швейцарії і Франції.
Кам’яниця № 15 — типовий прибутковий дім 1890-х з еклектичним оздобленням (еклектика — це змішання та поєднання різноманітних, різнорідних і несумісних стилів). До 1939 р. її власником був відомий польський поет з кола «Молодої Польщі» Леопольд Стафф (Leopold Staff, 1878–1957 рр.).
У кам’яниці № 17 колись діяла друкарня та редакція газети.
Навпроти бачимо палац графів Семенських-Левицьких на вул. Пекарській, 19. Граф Костянтин Сєменський, дідич містечка Магерова, замовив у латвійського архітектора Фридерика Баумана проект палацу, який був збудований до 1849 р. Син графа Костянтина, Вільгельм Станіслав Сєменський (1827-1901 рр.), дослужився до звання таємного радника цісарського двору, був членом австрійської Палати панів, кавалером Мальтійського ордену. Він перебудував палац у 1873-1877 рр. Проект перебудови виконав архітектор А. Вагнер у стилі французького бароко. Іван Левинський та Ян Томаш Кудельський у 1891-1894 рр. реконструювали палац, який зберіг донині свій зовнішній вигляд. Оздобленням фасаду та інтер’єрів палацу займався скульптор Петро Віталіс Гарасимович.
Палац схожий на давню резиденцію, має бічні флігелі та просторе подвір’я. На схід від головної брами розміщений в’їзд до стаєнь та манежу, він оздоблений двома головами коней. Адже Вільгельм Станіслав Семенський був президентом Галицької комісії з вирощування коней та великим шанувальником цих тварин.
У 1856 р. Вільгельм Станіслав одружився із Софією Левицькою і їхній спадкоємець — Станіслав Костянтин Марія Фелікс (1864-1918 рр.) писався вже Семенським-Левицьким.
В повоєнні часи тут була середня школа, згодом в палацовому комплексі розмістили спеціалізовану школу-інтернат № 102, яка існує тут і сьогодні.
Навпроти бачимо палац графів Семенських-Левицьких на вул. Пекарській, 19. Граф Костянтин Сєменський, дідич містечка Магерова, замовив у латвійського архітектора Фридерика Баумана проект палацу, який був збудований до 1849 р. Син графа Костянтина, Вільгельм Станіслав Сєменський (1827-1901 рр.), дослужився до звання таємного радника цісарського двору, був членом австрійської Палати панів, кавалером Мальтійського ордену. Він перебудував палац у 1873-1877 рр. Проект перебудови виконав архітектор А. Вагнер у стилі французького бароко. Іван Левинський та Ян Томаш Кудельський у 1891-1894 рр. реконструювали палац, який зберіг донині свій зовнішній вигляд. Оздобленням фасаду та інтер’єрів палацу займався скульптор Петро Віталіс Гарасимович.
Палац схожий на давню резиденцію, має бічні флігелі та просторе подвір’я. На схід від головної брами розміщений в’їзд до стаєнь та манежу, він оздоблений двома головами коней. Адже Вільгельм Станіслав Семенський був президентом Галицької комісії з вирощування коней та великим шанувальником цих тварин.
У 1856 р. Вільгельм Станіслав одружився із Софією Левицькою і їхній спадкоємець — Станіслав Костянтин Марія Фелікс (1864-1918 рр.) писався вже Семенським-Левицьким.
В повоєнні часи тут була середня школа, згодом в палацовому комплексі розмістили спеціалізовану школу-інтернат № 102, яка існує тут і сьогодні.
В подвір’ї кам’яниці № 21 була майстерня відомого скульптора, різьбяра у камені і декоратора будинків Ґабріеля Фелікса Красуцького. Його авторству належать чотири рельєфи «Пори року», що на фасаді будинку № 23 по вул. Вірменській.
Подібні між собою кам’яниці на вул. Пекарській, 38 та 40, збудовані на замовлення урядника магістрату Тадеуша Чарнецького та його доньки Марії Феліції Смуліковської. Дім № 38 збудовано у 1905-1906 рр. за проектом Казимира Мокловського, який намагався створити унікальний галицький стиль архітектури, заснований на народній творчості гуралів з-під Татр та мешканців Східних Карпат (гуцулів, бойків, лемків).
Три наступні чиншові кам’яниці (№ 42, 44, 46) збудовані у 1890-х в стилі еклектики, з фронтонами та бароковими і ренесансними елементами оздоблення.
В подвір’ї кам’яниці № 21 була майстерня відомого скульптора, різьбяра у камені і декоратора будинків Ґабріеля Фелікса Красуцького. Його авторству належать чотири рельєфи «Пори року», що на фасаді будинку № 23 по вул. Вірменській.
Подібні між собою кам’яниці на вул. Пекарській, 38 та 40, збудовані на замовлення урядника магістрату Тадеуша Чарнецького та його доньки Марії Феліції Смуліковської. Дім № 38 збудовано у 1905-1906 рр. за проектом Казимира Мокловського, який намагався створити унікальний галицький стиль архітектури, заснований на народній творчості гуралів з-під Татр та мешканців Східних Карпат (гуцулів, бойків, лемків).
Три наступні чиншові кам’яниці (№ 42, 44, 46) збудовані у 1890-х в стилі еклектики, з фронтонами та бароковими і ренесансними елементами оздоблення.
Головний корпус академії ветеринарної медицини при вул. Пекарській, 50, споруджений у 1956–1961 рр. за проектом московського архітектора Івана Жолтовського. Це останній та найхарактерніший зразок радянського неокласицизму, який отримав назву «сталінського ампіру». Велика чотириповерхова будівля не вписується у розміри ділянки, обмеженої вул. Пекарською та ставком Сакраменток. Основним акцентом будинку служить класицистичний портик з вісьмома масивними коринфським колонами. Дві споруди зліва також належать до корпусів Ветеринарної академії.
Головний корпус академії ветеринарної медицини при вул. Пекарській, 50, споруджений у 1956–1961 рр. за проектом московського архітектора Івана Жолтовського. Це останній та найхарактерніший зразок радянського неокласицизму, який отримав назву «сталінського ампіру». Велика чотириповерхова будівля не вписується у розміри ділянки, обмеженої вул. Пекарською та ставком Сакраменток. Основним акцентом будинку служить класицистичний портик з вісьмома масивними коринфським колонами. Дві споруди зліва також належать до корпусів Ветеринарної академії.
Наступний будинок при вул. Пекарській, 50а, який стоїть повернутий до вулиці тильною стороною, це палац графів Туркуллів-Комелло, споруджений у 1840-1844-х. Автором проекту був Фредерік Бауман (Fryderyk Baumann). Новий палац будували для родини Дідушицьких у часи романтизму, коли готичні романи були особливо популярні. Тож цей палац став у Львові чи не єдиним зразком романтичної неоготики, бо ж пізніша львівська неоготика кін. ХІХ — поч. ХХ ст. це швидше за все стилізація під готику. У 20-30-х рр. ХХ ст. палац належав родині адвоката Батицького, з якої походила перша «Miss Polonia» (1930 р.) — акторка Софія Батицька (Zofia Batycka). Від 1937 р. тyт розташований один із корпусів Ветеринарної академії.
Наступний будинок при вул. Пекарській, 50а, який стоїть повернутий до вулиці тильною стороною, це палац графів Туркуллів-Комелло, споруджений у 1840-1844-х. Автором проекту був Фредерік Бауман (Fryderyk Baumann). Новий палац будували для родини Дідушицьких у часи романтизму, коли готичні романи були особливо популярні. Тож цей палац став у Львові чи не єдиним зразком романтичної неоготики, бо ж пізніша львівська неоготика кін. ХІХ — поч. ХХ ст. це швидше за все стилізація під готику. У 20-30-х рр. ХХ ст. палац належав родині адвоката Батицького, з якої походила перша «Miss Polonia» (1930 р.) — акторка Софія Батицька (Zofia Batycka). Від 1937 р. тyт розташований один із корпусів Ветеринарної академії.
Навпроти, на вул. Пекарськa, 59, бачимо Храм Воскресіння. Тут розташовані будівлі комплексу колишнього монастиря Воскресенців, який складався з костелу Вознесіння Ісуса Христа, монастиря, семінарії та Руського інтернату. Будівництво перших споруд монастирського комплексу розпочато у 1874 р. У 1880-1890-х багаторазово проводились добудови. Головний вівтар у 1891 р. виконали архітектор Ян Томаш Кудельський і скульптор Петро Гарасимович. У 1931-1932 рр. в монастирі розміщувалась римо-католицька духовна семінарія. А у 1945 р. орден Воскресінців (Змартвихвстанців) змушений був залишити монастирський комплекс, в якому розмістили військовий госпіталь (знаходиться тут і сьогодні), а в костелі — склад. На сьогоднішній день костел перебуває у власності Церкви «Воскресіння» християн віри євангельської. У 1990-х в інтер’єрах відновлено фрески Яна-Казимира Смучака, виготовлені у 1932 р.
Навпроти, на вул. Пекарськa, 59, бачимо Храм Воскресіння. Тут розташовані будівлі комплексу колишнього монастиря Воскресенців, який складався з костелу Вознесіння Ісуса Христа, монастиря, семінарії та Руського інтернату. Будівництво перших споруд монастирського комплексу розпочато у 1874 р. У 1880-1890-х багаторазово проводились добудови. Головний вівтар у 1891 р. виконали архітектор Ян Томаш Кудельський і скульптор Петро Гарасимович. У 1931-1932 рр. в монастирі розміщувалась римо-католицька духовна семінарія. А у 1945 р. орден Воскресінців (Змартвихвстанців) змушений був залишити монастирський комплекс, в якому розмістили військовий госпіталь (знаходиться тут і сьогодні), а в костелі — склад. На сьогоднішній день костел перебуває у власності Церкви «Воскресіння» християн віри євангельської. У 1990-х в інтер’єрах відновлено фрески Яна-Казимира Смучака, виготовлені у 1932 р.
На вул. Пекарській, 52 розташований головний корпус Львівського медичного університету ім. Данила Галицького. Територію Медичного університету від парку Ветеринарної академії відділяє за старою брамою дорога, яку у 1930-х планували з’єднати з вул. Рибацькою (тепер вул. Рильського). У 1931–1932 рр. при цій нереалізованій вулиці за проектом Юзефа Авіна збудували у стилі функціоналізму «Collegium Pharmaceuticum» медичного факультету Університету ім. Яна Казимира.
Три корпуси були споруджені за приблизно однаковими планувальними схемами, розробленими архітектором Йозефом Браунзайсом (1837–1915 рр.). Ці двохповерхові будинки з високим цоколем, виконані в стилі неоренесансного історизму.
У 1975 р. перед головним корпусом Медичного університету встановлено пам’ятник медикам — учасникам ІІ світової війни, названий у народі «Прометеєм».
І ось, таким чином, ми наближаємось до брами Личаківського цвинтаря, історико-меморіального музею-заповідника, який є одним із найстаріших кладовищ України.
На вул. Пекарській, 52 розташований головний корпус Львівського медичного університету ім. Данила Галицького. Територію Медичного університету від парку Ветеринарної академії відділяє за старою брамою дорога, яку у 1930-х планували з’єднати з вул. Рибацькою (тепер вул. Рильського). У 1931–1932 рр. при цій нереалізованій вулиці за проектом Юзефа Авіна збудували у стилі функціоналізму «Collegium Pharmaceuticum» медичного факультету Університету ім. Яна Казимира.
Три корпуси були споруджені за приблизно однаковими планувальними схемами, розробленими архітектором Йозефом Браунзайсом (1837–1915 рр.). Ці двохповерхові будинки з високим цоколем, виконані в стилі неоренесансного історизму.
У 1975 р. перед головним корпусом Медичного університету встановлено пам’ятник медикам — учасникам ІІ світової війни, названий у народі «Прометеєм».
І ось, таким чином, ми наближаємось до брами Личаківського цвинтаря, історико-меморіального музею-заповідника, який є одним із найстаріших кладовищ України.
Музей-заповідник «Личаківський цвинтар», що на вул. Пекарська, 95, існує з 1786 р. — після того, як австрійська влада заборонила поховання при церквах у Середмісті. На цвинтарі ховали здебільшого заможних і видатних жителів міста, хоч на поч. XVI ст. ця місцевість використовувалась для поховань знедолених. Найдавніші збережені могильні плити сьогоднішнього Личакова відносяться до 1787-1797 рр.
Розширення території цвинтаря відбулося у 1856 р. Тоді було запрошено університетського ботаніка Карла Бауера, який разом із керівником цвинтаря, Титом Тхужевським, впорядкували територію. Було сплановано алеї та доріжки і кладовищу надано характер паркової зони. У 1875-1876 рр. за проектом архітектора Юліуша Гохберґера скульптори Леопольд Шімзер і Юзеф Шидловський вирізьбили кам’яну неоготичну браму. На брамі вмонтовано барельєф, що зображує Ісуса Христа.
На Личаківському цвинтарі налічується понад 3000 надгробків і пам’ятників, серед яких творіння відомих архітекторів і скульпторів: Антона і Іоганна Шімзерів, Гартмана Вітвера, Абеля Марії Пер’є, Пауля Еутеле, Юліана Марківського, Сергія Литвиненка, Паріса Філіпова, Тадеуша Баронча, Леонардо Марконі, Григорія Кузневіча та багатьох інших.
У Львові на Личаківському цвинтарі поховані відомі письменники, професори, вчені, журналісти, серед них: Іван Франко, Маркіян Шашкевич, Стефан Банах, Регіна Марковська, Марія Конопницька, Ісідор Шараневіч, Богдан Дедіцкій, Клавдія Алексевіч, Іван Кріп’якевич, Ірина Вільде, Артур Гротгер, Ігор Білозір, Віктор Чукарін і багато інших.
Прогулюючись доріжками Личаківського цвинтаря можна прочитати скорботні написи вибиті вірменською, українською, німецькою, польською, російською і латинською мовами.
Музей-заповідник «Личаківський цвинтар», що на вул. Пекарська, 95, існує з 1786 р. — після того, як австрійська влада заборонила поховання при церквах у Середмісті. На цвинтарі ховали здебільшого заможних і видатних жителів міста, хоч на поч. XVI ст. ця місцевість використовувалась для поховань знедолених. Найдавніші збережені могильні плити сьогоднішнього Личакова відносяться до 1787-1797 рр.
Розширення території цвинтаря відбулося у 1856 р. Тоді було запрошено університетського ботаніка Карла Бауера, який разом із керівником цвинтаря, Титом Тхужевським, впорядкували територію. Було сплановано алеї та доріжки і кладовищу надано характер паркової зони. У 1875-1876 рр. за проектом архітектора Юліуша Гохберґера скульптори Леопольд Шімзер і Юзеф Шидловський вирізьбили кам’яну неоготичну браму. На брамі вмонтовано барельєф, що зображує Ісуса Христа.
На Личаківському цвинтарі налічується понад 3000 надгробків і пам’ятників, серед яких творіння відомих архітекторів і скульпторів: Антона і Іоганна Шімзерів, Гартмана Вітвера, Абеля Марії Пер’є, Пауля Еутеле, Юліана Марківського, Сергія Литвиненка, Паріса Філіпова, Тадеуша Баронча, Леонардо Марконі, Григорія Кузневіча та багатьох інших.
У Львові на Личаківському цвинтарі поховані відомі письменники, професори, вчені, журналісти, серед них: Іван Франко, Маркіян Шашкевич, Стефан Банах, Регіна Марковська, Марія Конопницька, Ісідор Шараневіч, Богдан Дедіцкій, Клавдія Алексевіч, Іван Кріп’якевич, Ірина Вільде, Артур Гротгер, Ігор Білозір, Віктор Чукарін і багато інших.
Прогулюючись доріжками Личаківського цвинтаря можна прочитати скорботні написи вибиті вірменською, українською, німецькою, польською, російською і латинською мовами.