Шляхи Господні … або Паломництво у просторі та часі

… Останнього одеського старця-чудотворця теж звали Іона (Ігнатенко). Ще років 10 тому до нього в монастир на 16-ту станцію Великого Фонтану приїжджали люди аж з Румунії, не кажучи вже про сусідню Молдову!

До речі, саме молдавський поміщик Олександр Теутул передав свій фонтанський маєток для побудови Свято-Успенського монастиря — як спокутування за загибель моряків (після того, як на його мисі хтось розпалив багаття, пропливаюче грецьке судно, прийнявши його за світло маяка, зазнало аварії). На переданих церкві землях Теутула побудували обійстя Кишинівського архієрея, а потім — монастир та маяк. А через століття монастир підірвуть, а майно конфіскують. Відродження монастиря почнеться лише в 1944-му.

Це був відступ. Зараз почнемо вступ. Покровка, Покровські хутори — таких топонімів на нашій Сарикамишській землі безліч. Навряд чи то через те, що українці традиційно покривають дахи своїх хат жовтої «стріхою», а євреї на Свято Кущей (Суккот) в пам’ять про блукання предків по Синайській пустелі покривають ці самі кущі-сукки очеретом. Сам Христос, вихований в іудейській традиції, святкував Суккот, живучи у суцці. Взагалі-то, вищеназвані назви сіл та хуторів пов’язані, перш за все, з Покровою, покровителькою козацтва. Ікону «Покров Богородиці» особливо шанують й липовани, старобрядці, які разом із Задунайськими козаками (син турецького підданого Бендер-Задунайський — з іншої опери), оселилися в турецьких володіннях у низов’ях Дунаю далеко від царя-супостата. У Вилковому, «старовірській Венеції», не тільки знамениту дунаєчку добувають, а й очерет, імпортуючи його в більш бідні (очеретом 🙂 країни. Старовірські церкви традиційно будують у формі корабля.

Непоказна зовні будівля усередині є скарбницею унікальних ікон, що разюче відрізняються від тих, які багато хто з нас звикли бачити в «звичайних», так би мовити, храмах. За однією інформацією, ця старообрядницька церква Покрова Пресвятої Богородиці була побудована в 1911 році. За іншою — в цьому-не-зовсім-кораблі спочатку була синагога, яку по зрозумілим причинам прикрили окупанти. З іншого боку, жилося під румунами так, що в Одесі досі говорять: «Це вам не за румунів — двері ковбасою зав’язувати». Хто хоче розібратися — вас чекає колишня синагога, а тепер – архів, на Пушкінській / Жуковського. Ну, а ми — ближче до Привозу. Кортить поласувати вилківським оселедцем-дунайкою? Будь ласка: паломникам теж потрібно підкріплюватися на довгому шляху до Істини. «…А на румунському боці, ген-ген понад тихим Ду­наєм, зеленою лавою простягся кучерявий гай вербовий і стоїть на варті поміж річкою та шпичастими горами, що блакитними тінями лягли на блакитному небі і приковують до себе очі і ваблять у свою далечінь імлисту…» (Михайло Коцюбинський «Помстився»)

Звернувши з Пантелеймонівської на Пушкінську, ми потрапимо у ще один монастир з красивою церквою у візантійському стилі. Теж майже корабель й теж частково з каменю, привезеного зі святих місць.

Одеський Свято-Іллінський монастир з церквою Іллі Пророка заснував киянин Георгій, який прийняв чернечий постриг на Афоні з ім’ям Гавриїл. Гавриїл Афонський був одним з півтисячі ченців, здебільшого з України, які проживали у Греції в Іллінському скиті-монастирі на Афоні. Цей скит, званий Іллінським запорізьким або Козачим скитом), був заснований ієромонахом Паїсієм Величковським (1722-1794), уродженцем Полтави.

На Святу Гору до старця Паїсія прибували українські емігранти, що жили у Європі, у тому числі козаки гетьмана Мазепи. Українському скиту в Греції належали великі сільськогосподарські угіддя та рибна ловля на Дунаї. І навіть власне вітрильне судно «Святий пророк Ілля»! Ось на ньому Гавриїл Афонський, в 1876 році призначений судновим економом, а потім настоятелем скиту, прибув до Одеси. Скитський вітрильник під командуванням ієромонаха, де моряками були звичайні ченці й послушники, здійснював регулярні рейси з Афона до Константинополя, Одеси, Маріуполя, перевозячи туди-сюди паломників та постачання для скиту. У багатьох цих містах, в тому числі у Одесі й навіть у Константинополі, були створені скитські подвір’я для пілігримів.

Будемо залишати залізничний вокзал та вулицю Пантелеймонівську, де, між іншим, до революції була в’язниця. Одесит Корній Чуковський, що жив у юності на Пантелеймонівській, в своєму Пітерському щоденнику перерозповідає таку залізнично-тюремну історію: «Якийсь інтелігент оселився в будці залізничного сторожа. Сторож був неписьменний. Інтелігент з великими труднощами навчив його грамоті. Він дуже хотів стати провідником на поїзді.

Для цього потрібно було вивчити десятки правил напам’ять — і здати іспит. Інтелігент допоміг і тут. Сторож став провідником, приїжджаючи на південь, закуповував апельсини та ін. та не без вигоди продавав все це на півночі. Розбагатів. Інтелігента між тим заарештували. Відбувши у таборі свій термін, він повернувся додому. Тут його реабілітували — і показали його «справу». Виявилося, що, навчившись грамоті, вдячний залізничник насамперед написав на нього донос: «Попереджаю, що NN має зв’язки з закордоном». «Образ Одеси, відображений в моїй пам’яті, — це затінена акаціями вулиця, де в рухомій тіні йдуть півколом по вітрині маленькі іноземні літери, — у своїй« Книзі прощання» написав Юрій Олеша, вихований у католицьких традиціях. — В Одесі я навчився вважати себе близьким до Заходу».

Слава Богу, у наш час за зв’язки з закордоном не карають. І за віру не садять. Храми не тільки не підривають, а й будують нові. Інша справа, що влада на місцях, яка симпатизує одній з конфесій, може вставляти палки в колеса іншим конфесіям, щоб не дати їм землю під новий храм. Якщо ми від Андріївського подвір’я пройдемо ще один квартал по Пантелеймонівській та повернемо на паралельну провулку Шмідта вулицю Гімназійну, то побачимо Кафедральний храм Андрія Первозванного Української греко-католицької церкви. Або не побачимо: настільки він мініатюрний — приміщення ледь вміщує сотню прихожан, у той час як греко-католицтво сповідують тисячі одеситів. Поки міська влада «вставляє в колеса», католики Одеси римського й грецького обрядів влаштовують спільні хресні ходи від цього храму на Гімназійній до такого ж маленького «морського» храму Апостола Петра на Ланжеронівському узвозі, роблячи зупинку у костьолі Успіння Богородиці на Катерининській, де знайшов свій останній притулок градоначальник Ланжерон (католик — як і його попередник Дюк де Рішельє).

Власне, українська греко-католицька традиція і є унікальним прикладом синтезу різних культур Заходу та Сходу, Півночі й Півдня. Відрадно, що у багатонаціональному місті зародилася традиція спільних молитов. Сумно, що з такого приводу.