На «тихій» Водопровідній вулиці, що простяглася між залізничним вокзалом та 1-ю станцією Люстдорфської дороги, був сад товариства тверезості, де, за словами Утьосова, тверезих не було; все ще є школа, де знімали «Спрагу» та вчився … Карабас, а на Чумній горі (місці однієї з перших афер Соньки Золотої Ручки по заробітку на заховані там скарби) мешкав людожер … Якщо не злякалися — вперед! Як то кажуть, не дрейф — прорвемося!
GPS: 46.466635, 30.735985
GPS: 46.466635, 30.735985
Старосінна площа з дельфінами, що виринають з плитки, та старовинними левами з натури, позаду.
Далі нас зустрічає готель «Токіо» у старовинному ангарі для трамваїв. Японський дослідник Джейкоб Тешима порівнює популярний (і в Одесі, і, конкретно, на Водопровідній теж) єврейський хасидський рух Хабад з буддизмом.
Засновник цього революційного на свій час вчення, ребе Шнейер-Залмен (Алтер ребе) прямо називав світ ілюзією і, як і майже усі революціонери, був заарештований царською владою та посаджений до Петропавлівської фортеці у Санкт-Петербурзі. Однак біля одеського «Токіо» ви не знайдете ні синагоги, ні буддійського храму, а тільки капличку святого Алексія поруч з музеєм міського електротранспорту.
«Я не візник, я водій кобили» — співав Утьосов у популярній колись пісеньці.
Я не водій трамвая, я — ватман, — приблизно у той же час міг сказати одеський вагоновод цікавому приїжджому.
Їдемо далі по Водопровідній — у напрямку до Ватманського провулку, Чумки та в’язниці. Не дрейф — прорвемося!
Старосінна площа з дельфінами, що виринають з плитки, та старовинними левами з натури, позаду.
Далі нас зустрічає готель «Токіо» у старовинному ангарі для трамваїв. Японський дослідник Джейкоб Тешима порівнює популярний (і в Одесі, і, конкретно, на Водопровідній теж) єврейський хасидський рух Хабад з буддизмом.
Засновник цього революційного на свій час вчення, ребе Шнейер-Залмен (Алтер ребе) прямо називав світ ілюзією і, як і майже усі революціонери, був заарештований царською владою та посаджений до Петропавлівської фортеці у Санкт-Петербурзі. Однак біля одеського «Токіо» ви не знайдете ні синагоги, ні буддійського храму, а тільки капличку святого Алексія поруч з музеєм міського електротранспорту.
«Я не візник, я водій кобили» — співав Утьосов у популярній колись пісеньці.
Я не водій трамвая, я — ватман, — приблизно у той же час міг сказати одеський вагоновод цікавому приїжджому.
Їдемо далі по Водопровідній — у напрямку до Ватманського провулку, Чумки та в’язниці. Не дрейф — прорвемося!
GPS: 46.466469, 30.736578
Від Старосінної площі до залізничного вокзалу 5 хвилин. Від одеського вокзалу до Львівського або Івано-Франківського — ті ж плюс-мінус 5, тільки годин.
Що ще пов’язує Одесу з Галичиною, крім поїзда, так це велика кількість відомих людей, що прославилися після … від’їзду зі своїх малих батьківщин. Але не поспішайте від`їжджати. Затримаємося на Старосінній площі, а далі нас чекають таємниці Водопровідній вулиці. «Як сльози в океані» — цю книгу нобелівський лауреат Генріх Бьолль, колишній телефоніст вермахту в окупованій Одесі, назвав одним з найзначніших європейських біографічних романів, порівнявши її з «Війною та миром» Толстого.
«Як сльоза в океані», «Господні водоноси» та інші книги Манеса Шпербера починаються з того, як Перша світова війна зруйнувала уклад хасидського галицького містечка. Рятуючись від окупантів, сім’я Манеса Шпербера поїде звідси, з Івано-Франківського регіону, до Відня. Згодом Шпербер, відомий також, як Taras Achim та C.L.Chauverau, стане видатним єврейським філософом, австрійським психологом та французьким письменником: у 1939 році в Парижі він публікує антинацистські та антибольшевицькі есе «Аналіз тиранії» й «Тоталітарна держава», де пророкує самогубство Гітлера! Далі були знову поїзди-пороми-поневіряння – що ще залишається біженцю? …
І в нас на площі є кілька скульптур, пов’язаних з темою еміграції. Автор композиції з двох левів, що відкриває прохід через сквер — полуіталієць Йосип Іванович Мармоне (Мормоне). Розповідають, що своїх левів він ліпив з натури, та вся округа збиралася сюди, на Старосінну, щоб подивитися на клітку зі справжнім левом й на розмовляючого з ним скульптора. Сучасні скульптури навколо нового фонтану з іншого боку площі присвячені героям, які зуміли вирватися із захопленого російськими окупантами військового дельфінарію у Севастополі; ці дельфіни, за легендою, супроводжували українські бойові кораблі на всьому шляху з Криму до Одеси.
GPS: 46.466469, 30.736578
Від Старосінної площі до залізничного вокзалу 5 хвилин. Від одеського вокзалу до Львівського або Івано-Франківського — ті ж плюс-мінус 5, тільки годин.
Що ще пов’язує Одесу з Галичиною, крім поїзда, так це велика кількість відомих людей, що прославилися після … від’їзду зі своїх малих батьківщин. Але не поспішайте від`їжджати. Затримаємося на Старосінній площі, а далі нас чекають таємниці Водопровідній вулиці. «Як сльози в океані» — цю книгу нобелівський лауреат Генріх Бьолль, колишній телефоніст вермахту в окупованій Одесі, назвав одним з найзначніших європейських біографічних романів, порівнявши її з «Війною та миром» Толстого.
«Як сльоза в океані», «Господні водоноси» та інші книги Манеса Шпербера починаються з того, як Перша світова війна зруйнувала уклад хасидського галицького містечка. Рятуючись від окупантів, сім’я Манеса Шпербера поїде звідси, з Івано-Франківського регіону, до Відня. Згодом Шпербер, відомий також, як Taras Achim та C.L.Chauverau, стане видатним єврейським філософом, австрійським психологом та французьким письменником: у 1939 році в Парижі він публікує антинацистські та антибольшевицькі есе «Аналіз тиранії» й «Тоталітарна держава», де пророкує самогубство Гітлера! Далі були знову поїзди-пороми-поневіряння – що ще залишається біженцю? …
І в нас на площі є кілька скульптур, пов’язаних з темою еміграції. Автор композиції з двох левів, що відкриває прохід через сквер — полуіталієць Йосип Іванович Мармоне (Мормоне). Розповідають, що своїх левів він ліпив з натури, та вся округа збиралася сюди, на Старосінну, щоб подивитися на клітку зі справжнім левом й на розмовляючого з ним скульптора. Сучасні скульптури навколо нового фонтану з іншого боку площі присвячені героям, які зуміли вирватися із захопленого російськими окупантами військового дельфінарію у Севастополі; ці дельфіни, за легендою, супроводжували українські бойові кораблі на всьому шляху з Криму до Одеси.
GPS: 46.462832, 30.732534
GPS: 46.462832, 30.732534
Між Ватманський провулком та Чумкою знаходиться школа №79, яка побудована у 1937 році. Кажуть, на будівництво її пішов камінь зруйнованої Церкви усіх святих на знищеному першому Християнському кладовищі — прямо за школою (можливо, це усього лише відгомін реальної історії зі школою на Соборній площі, таки побудованої з каменю підірваного Собору).
У 1959-му у цій школі проводилися зйомки фільму «Спрага» про порятунок водонапірної станції обложеного міста, де актор В’ячеслав Тихонов вперше – ще до того, як стати Штірліцем — приміряв німецьку військову форму. У 2014 році ситуація мало не повторилася: налякані чутками про захоплення «зеленими чоловічками» водонапірної станції у Біляївці, одесити терміново стали наповнювати водою всілякі ємності. А ще у школі №79 навчався останній «гучний» кримінальний авторитет Одеси Віктор Палич Кулівар на прізвисько Карабас.
У старовинній «Бані на Провіантській» на вул. Асташкіна є навіть меморіальна дошка на зрешеченій кулями стіні: 21 квітня 1997 року на виході з лазні Карабас був убитий кілером на замовлення … Кобзона. Принаймні, «за це» тоді пліткувало пів-Одеси. За те, що одесит нібито поліз у нафтовий бізнес, контрольований кримінальною Москвою. Так це чи ні, але фотографії (див. одну з них) підтверджують близькі стосунки легенди кримінальної Одеси та ікони радянсько-російської естради. Не минуло й сорока днів з похорону одеського кримінального авторитета, а його «бригада» розпалася, не визнавши ніяких нових лідерів. І в Одесі розпочалася кримінальна війна …
Між Ватманський провулком та Чумкою знаходиться школа №79, яка побудована у 1937 році. Кажуть, на будівництво її пішов камінь зруйнованої Церкви усіх святих на знищеному першому Християнському кладовищі — прямо за школою (можливо, це усього лише відгомін реальної історії зі школою на Соборній площі, таки побудованої з каменю підірваного Собору).
У 1959-му у цій школі проводилися зйомки фільму «Спрага» про порятунок водонапірної станції обложеного міста, де актор В’ячеслав Тихонов вперше – ще до того, як стати Штірліцем — приміряв німецьку військову форму. У 2014 році ситуація мало не повторилася: налякані чутками про захоплення «зеленими чоловічками» водонапірної станції у Біляївці, одесити терміново стали наповнювати водою всілякі ємності. А ще у школі №79 навчався останній «гучний» кримінальний авторитет Одеси Віктор Палич Кулівар на прізвисько Карабас.
У старовинній «Бані на Провіантській» на вул. Асташкіна є навіть меморіальна дошка на зрешеченій кулями стіні: 21 квітня 1997 року на виході з лазні Карабас був убитий кілером на замовлення … Кобзона. Принаймні, «за це» тоді пліткувало пів-Одеси. За те, що одесит нібито поліз у нафтовий бізнес, контрольований кримінальною Москвою. Так це чи ні, але фотографії (див. одну з них) підтверджують близькі стосунки легенди кримінальної Одеси та ікони радянсько-російської естради. Не минуло й сорока днів з похорону одеського кримінального авторитета, а його «бригада» розпалася, не визнавши ніяких нових лідерів. І в Одесі розпочалася кримінальна війна …
GPS: 46.462201, 30.731748
Вулиця Водопровідна — промисловий центр старої Одеси. Деякі підприємства ще димлять, інші перепрофілюють корпуси у лофти (Арт-центр «Стальканат»), колись «Жирний спонсор Гуморини» одеський «ОліяЖирКомбінат» вже не пахне маслом на всю округу, консервний завод не робить більше тюбики з їжею для космонавтів, і на Кондитерській фабриці не працює, ясна річ, Ісаак Вінницький.
Кажуть, «відмінником комуністичної праці» був. Що б на це сказав його брат Михайло? Той самий, що усім відомий під кличкою Мішка Япончик? А ось що написав Леонід Осипович Утьосов про сад «Товариства тверезості», розташований у цьому робочому районі. «Ніде не було такої кількості п’яних, як тут».
Можливо, Лейзер Йосипович трохи перебільшував, знаючи, що багато подібних садів «тверезості», розкиданих по великих містах Російської імперії, стали розсадниками антисемітизму та чорносотенської політики «Союза російського народу».
GPS: 46.462201, 30.731748
Вулиця Водопровідна — промисловий центр старої Одеси. Деякі підприємства ще димлять, інші перепрофілюють корпуси у лофти (Арт-центр «Стальканат»), колись «Жирний спонсор Гуморини» одеський «ОліяЖирКомбінат» вже не пахне маслом на всю округу, консервний завод не робить більше тюбики з їжею для космонавтів, і на Кондитерській фабриці не працює, ясна річ, Ісаак Вінницький.
Кажуть, «відмінником комуністичної праці» був. Що б на це сказав його брат Михайло? Той самий, що усім відомий під кличкою Мішка Япончик? А ось що написав Леонід Осипович Утьосов про сад «Товариства тверезості», розташований у цьому робочому районі. «Ніде не було такої кількості п’яних, як тут».
Можливо, Лейзер Йосипович трохи перебільшував, знаючи, що багато подібних садів «тверезості», розкиданих по великих містах Російської імперії, стали розсадниками антисемітизму та чорносотенської політики «Союза російського народу».
GPS: 46.461226, 30.731725
GPS: 46.461226, 30.731725
Трамвайна зупинка «Стальканат» по-народному звучить не дуже милозвучно — Чумка. Вона буде прямо перед вами, ця Чумна гора, де під купами сміття поховані жертви чумної епідемії.
Вже на третій рік після заснування Одеси місто відвідала страшна хвороба. Вона припливла з Османської імперії на грецькій шхуні «Святий Миколай».
Мабуть, небесний покровитель мореплавців все-таки вподобав екіпаж шхуни. Коли городяни, перебивши щурів — рознощиків зарази, хотіли взятися і за грецьких моряків, ті встигли на шлюпці піти у море. Потім була епідемія 1812, 1829 та 1910 років, причому останній раз чумних пацюків провезли в тюках контрабандної мануфактури. Але не це найстрашніше: у голодному 1933 році на Чумці орудувала банда людожера Чалдона. 26 людей стали жертвами нелюда. Те, що не з’їв Чалдон, йшло на міські ринки. Якось раз таке м’ясо, нібито свинину, купила співробітниця університету, біохімік за фахом. Смак здався їй дивним. Після того як у лабораторії вона провела аналіз м’яса, жінка у нестямі від жаху знайшла у собі сили повідомити про результати в міліцію. Незабаром Чалдона взяли.
А кілька років тому на Чумці мешкав справжній циганський табір. Пішов він у небо або в іншому напрямку, важко сказати, але про те, звідки прийшли цигани-роми на територію сучасної Одеської області — варто таки розповісти. На південному заході Одещини є село з дивною назвою Фараонівка. Саме туди царська ще влада після чергової російсько-турецької війни переселила так званих «циган міністірешт» з Дунайських князівств, котрих.вважали вихідцями з Єгипту (тому Фараонівка). У своїх валахіях, трансільваніях та бессарабіях ці цигани були рабами при монастирях, а у наших «вільних» краях були зараховані до дунайських … козаків. Частина цих козаків мимоволі, не витримавши паличної дисципліни, тут же вдарилася в перегони, хто в Одесу, хто ще далі. Історичний факт: рабство ромів (циган) у Румунії фактично проіснувало аж до 1864 року. Тобто ще 3 роки після скасування кріпосного рабства у Російській імперії.
Трамвайна зупинка «Стальканат» по-народному звучить не дуже милозвучно — Чумка. Вона буде прямо перед вами, ця Чумна гора, де під купами сміття поховані жертви чумної епідемії.
Вже на третій рік після заснування Одеси місто відвідала страшна хвороба. Вона припливла з Османської імперії на грецькій шхуні «Святий Миколай».
Мабуть, небесний покровитель мореплавців все-таки вподобав екіпаж шхуни. Коли городяни, перебивши щурів — рознощиків зарази, хотіли взятися і за грецьких моряків, ті встигли на шлюпці піти у море. Потім була епідемія 1812, 1829 та 1910 років, причому останній раз чумних пацюків провезли в тюках контрабандної мануфактури. Але не це найстрашніше: у голодному 1933 році на Чумці орудувала банда людожера Чалдона. 26 людей стали жертвами нелюда. Те, що не з’їв Чалдон, йшло на міські ринки. Якось раз таке м’ясо, нібито свинину, купила співробітниця університету, біохімік за фахом. Смак здався їй дивним. Після того як у лабораторії вона провела аналіз м’яса, жінка у нестямі від жаху знайшла у собі сили повідомити про результати в міліцію. Незабаром Чалдона взяли.
А кілька років тому на Чумці мешкав справжній циганський табір. Пішов він у небо або в іншому напрямку, важко сказати, але про те, звідки прийшли цигани-роми на територію сучасної Одеської області — варто таки розповісти. На південному заході Одещини є село з дивною назвою Фараонівка. Саме туди царська ще влада після чергової російсько-турецької війни переселила так званих «циган міністірешт» з Дунайських князівств, котрих.вважали вихідцями з Єгипту (тому Фараонівка). У своїх валахіях, трансільваніях та бессарабіях ці цигани були рабами при монастирях, а у наших «вільних» краях були зараховані до дунайських … козаків. Частина цих козаків мимоволі, не витримавши паличної дисципліни, тут же вдарилася в перегони, хто в Одесу, хто ще далі. Історичний факт: рабство ромів (циган) у Румунії фактично проіснувало аж до 1864 року. Тобто ще 3 роки після скасування кріпосного рабства у Російській імперії.
GPS: 46.460383, 30.730987
Цей «той ще» райончик у районі Водопровідної вулиці одесити називають «Сахалінчик». Хочете знати, чому? По-перше, 100 років тому це була околиця міста (це зараз залізничний вокзал опинився у центрі Одеси), а, по-друге, звідси до Сахаліну … рукою подати.
Вважається, що тут містили ув’язнених, які очікували відправлення у заслання на острів Сахалін, про який добре написав Чехов, в листопаді 1890 року прибувший зі своєї Сахалінської подорожі до Одеси на пароплаві «Петербург». Причому аж через Цейлон (де «мав зносини з чорноокою індускою … і де ж? В кокосовому лісі, у місячну ніч»)! У наступні роки Чехов неодноразово згадував про Цейлоні у своїх листах та навіть мав намір повернутися сюди ще раз. Молодим колегам — Горькому та Буніну — він розповідав про принади тропічного острова й радив відвідати його. Ради послухав І. А. Бунін, поплив на Цейлон (Шрі-Ланку) з Одеси, та залишив образи «раю» у своїх оповіданнях і віршах. І потім, коли Бунін фактично стане біженцем, покинути захоплену більшовиками вітчизну йому теж доведеться з одеського порту.
Але повернемося до Сахалінчику. Одеська легенда стверджує, що Софія Блювштейн, вона ж Соломоніак і т.д. і т.п., вона ж — Сонька Золота Ручка, яку пів-міста проводжало на Сахалін (ставши очевидцями її ловкачество з годинником поліцмейстера Буніна – однофамільця відомого письменника), зовсім не померла на сахалінській каторзі, а жила тут навіть після революції. Принаймні, бувала. Так, не всім пощастило, як Пушкіну — заслали на південь, до Одеси, а не на Сахалін. Втім, його нащадка Льва Троцького (це не легенда, а цілком серйозна теорія, через яку постраждали видатні літературознавці) заслали ще південніше. У лютому 1929 року Льва Троцького з сім’єю на пароплаві «Ілліч» таємно відправили з Одеси за межі СРСР. За домовленістю з Туреччиною йому було запропоновано оселитися на острові Прінкіпо в Мармуровому морі. Тут він провів більше чотирьох років, займаючись головним чином літературною діяльністю. У 1933 році Троцькому дозволили переїхати до Франції.
У 1935 році він перебрався до Норвегії. Однак наприкінці 1936 року на вимогу радянської влади його вислали з цієї країни. Оскільки усі європейські країни відмовили йому у політичному притулку, Троцький відправився в Мексику. Він оселився на околиці Мехіко у Койокані, який став останнім притулком колишньому в’язню Одеської в’язниці (за однією версією, свій псевдонім Лейба Давидович Бронштейн «позичив» у одеського охоронця). 20 серпня 1940 Троцький був смертельно поранений агентом НКВД Рамоном Меркадером. Ще цілу добу Троцький боровся за життя — і це після удару льодорубом по голові! .
GPS: 46.460383, 30.730987
Цей «той ще» райончик у районі Водопровідної вулиці одесити називають «Сахалінчик». Хочете знати, чому? По-перше, 100 років тому це була околиця міста (це зараз залізничний вокзал опинився у центрі Одеси), а, по-друге, звідси до Сахаліну … рукою подати.
Вважається, що тут містили ув’язнених, які очікували відправлення у заслання на острів Сахалін, про який добре написав Чехов, в листопаді 1890 року прибувший зі своєї Сахалінської подорожі до Одеси на пароплаві «Петербург». Причому аж через Цейлон (де «мав зносини з чорноокою індускою … і де ж? В кокосовому лісі, у місячну ніч»)! У наступні роки Чехов неодноразово згадував про Цейлоні у своїх листах та навіть мав намір повернутися сюди ще раз. Молодим колегам — Горькому та Буніну — він розповідав про принади тропічного острова й радив відвідати його. Ради послухав І. А. Бунін, поплив на Цейлон (Шрі-Ланку) з Одеси, та залишив образи «раю» у своїх оповіданнях і віршах. І потім, коли Бунін фактично стане біженцем, покинути захоплену більшовиками вітчизну йому теж доведеться з одеського порту.
Але повернемося до Сахалінчику. Одеська легенда стверджує, що Софія Блювштейн, вона ж Соломоніак і т.д. і т.п., вона ж — Сонька Золота Ручка, яку пів-міста проводжало на Сахалін (ставши очевидцями її ловкачество з годинником поліцмейстера Буніна – однофамільця відомого письменника), зовсім не померла на сахалінській каторзі, а жила тут навіть після революції. Принаймні, бувала. Так, не всім пощастило, як Пушкіну — заслали на південь, до Одеси, а не на Сахалін. Втім, його нащадка Льва Троцького (це не легенда, а цілком серйозна теорія, через яку постраждали видатні літературознавці) заслали ще південніше. У лютому 1929 року Льва Троцького з сім’єю на пароплаві «Ілліч» таємно відправили з Одеси за межі СРСР. За домовленістю з Туреччиною йому було запропоновано оселитися на острові Прінкіпо в Мармуровому морі. Тут він провів більше чотирьох років, займаючись головним чином літературною діяльністю. У 1933 році Троцькому дозволили переїхати до Франції.
У 1935 році він перебрався до Норвегії. Однак наприкінці 1936 року на вимогу радянської влади його вислали з цієї країни. Оскільки усі європейські країни відмовили йому у політичному притулку, Троцький відправився в Мексику. Він оселився на околиці Мехіко у Койокані, який став останнім притулком колишньому в’язню Одеської в’язниці (за однією версією, свій псевдонім Лейба Давидович Бронштейн «позичив» у одеського охоронця). 20 серпня 1940 Троцький був смертельно поранений агентом НКВД Рамоном Меркадером. Ще цілу добу Троцький боровся за життя — і це після удару льодорубом по голові! .
GPS: 46.459712, 30.729890
GPS: 46.459712, 30.729890
З Пушкіним не посперечаєшся: нестача якісної питної води у Одесі — все ще проблема.
Хто тільки її не вирішував — наприклад, «перевиховані» бандити.
Після перемоги Жовтня схожою на замок Одеською міською насосною станцією на Водопровідній завідував улюбленець Мішки Япончика й колега Льва Троцького по партії, відв’язний бойовик Єсєров. Користуючись службовим становищем та близькістю в’язниці, спритний Єсєров «викачував» з «зони» разом з екскрементами, пардон, ще й «шкідливі кримінальні елементи», що там сиділи.
З Пушкіним не посперечаєшся: нестача якісної питної води у Одесі — все ще проблема.
Хто тільки її не вирішував — наприклад, «перевиховані» бандити.
Після перемоги Жовтня схожою на замок Одеською міською насосною станцією на Водопровідній завідував улюбленець Мішки Япончика й колега Льва Троцького по партії, відв’язний бойовик Єсєров. Користуючись службовим становищем та близькістю в’язниці, спритний Єсєров «викачував» з «зони» разом з екскрементами, пардон, ще й «шкідливі кримінальні елементи», що там сиділи.
