Дрейф по Водопровідній — маршрут не для людей зі слабкими нервами

Від Старосінної площі до залізничного вокзалу 5 хвилин. Від одеського вокзалу до Львівського або Івано-Франківського — ті ж плюс-мінус 5, тільки годин.

Що ще пов'язує Одесу з Галичиною, крім поїзда, так це велика кількість відомих людей, що прославилися після ... від'їзду зі своїх малих батьківщин. Але не поспішайте від`їжджати. Затримаємося на Старосінній площі, а далі нас чекають таємниці Водопровідній вулиці. «Як сльози в океані» — цю книгу нобелівський лауреат Генріх Бьолль, колишній телефоніст вермахту в окупованій Одесі, назвав одним з найзначніших європейських біографічних романів, порівнявши її з «Війною та миром» Толстого.

«Як сльоза в океані», «Господні водоноси» та інші книги Манеса Шпербера починаються з того, як Перша світова війна зруйнувала уклад хасидського галицького містечка. Рятуючись від окупантів, сім'я Манеса Шпербера поїде звідси, з Івано-Франківського регіону, до Відня. Згодом Шпербер, відомий також, як Taras Achim та C.L.Chauverau, стане видатним єврейським філософом, австрійським психологом та французьким письменником: у 1939 році в Парижі він публікує антинацистські та антибольшевицькі есе «Аналіз тиранії» й «Тоталітарна держава», де пророкує самогубство Гітлера! Далі були знову поїзди-пороми-поневіряння - що ще залишається біженцю? ...

І в нас на площі є кілька скульптур, пов'язаних з темою еміграції. Автор композиції з двох левів, що відкриває прохід через сквер — полуіталієць Йосип Іванович Мармоне (Мормоне). Розповідають, що своїх левів він ліпив з натури, та вся округа збиралася сюди, на Старосінну, щоб подивитися на клітку зі справжнім левом й на розмовляючого з ним скульптора. Сучасні скульптури навколо нового фонтану з іншого боку площі присвячені героям, які зуміли вирватися із захопленого російськими окупантами військового дельфінарію у Севастополі; ці дельфіни, за легендою, супроводжували українські бойові кораблі на всьому шляху з Криму до Одеси.

Вулиця Водопровідна — промисловий центр старої Одеси. Деякі підприємства ще димлять, інші перепрофілюють корпуси у лофти (Арт-центр «Стальканат»), колись «Жирний спонсор Гуморини» одеський «ОліяЖирКомбінат» вже не пахне маслом на всю округу, консервний завод не робить більше тюбики з їжею для космонавтів, і на Кондитерській фабриці не працює, ясна річ, Ісаак Вінницький.

Кажуть, «відмінником комуністичної праці» був. Що б на це сказав його брат Михайло? Той самий, що усім відомий під кличкою Мішка Япончик? А ось що написав Леонід Осипович Утьосов про сад «Товариства тверезості», розташований у цьому робочому районі. «Ніде не було такої кількості п'яних, як тут».

Можливо, Лейзер Йосипович трохи перебільшував, знаючи, що багато подібних садів «тверезості», розкиданих по великих містах Російської імперії, стали розсадниками антисемітизму та чорносотенської політики «Союза російського народу».

Цей «той ще» райончик у районі Водопровідної вулиці одесити називають «Сахалінчик». Хочете знати, чому? По-перше, 100 років тому це була околиця міста (це зараз залізничний вокзал опинився у центрі Одеси), а, по-друге, звідси до Сахаліну ... рукою подати.

Вважається, що тут містили ув'язнених, які очікували відправлення у заслання на острів Сахалін, про який добре написав Чехов, в листопаді 1890 року прибувший зі своєї Сахалінської подорожі до Одеси на пароплаві «Петербург». Причому аж через Цейлон (де «мав зносини з чорноокою індускою ... і де ж? В кокосовому лісі, у місячну ніч»)! У наступні роки Чехов неодноразово згадував про Цейлоні у своїх листах та навіть мав намір повернутися сюди ще раз. Молодим колегам — Горькому та Буніну — він розповідав про принади тропічного острова й радив відвідати його. Ради послухав І. А. Бунін, поплив на Цейлон (Шрі-Ланку) з Одеси, та залишив образи «раю» у своїх оповіданнях і віршах. І потім, коли Бунін фактично стане біженцем, покинути захоплену більшовиками вітчизну йому теж доведеться з одеського порту.

Але повернемося до Сахалінчику. Одеська легенда стверджує, що Софія Блювштейн, вона ж Соломоніак і т.д. і т.п., вона ж — Сонька Золота Ручка, яку пів-міста проводжало на Сахалін (ставши очевидцями її ловкачество з годинником поліцмейстера Буніна - однофамільця відомого письменника), зовсім не померла на сахалінській каторзі, а жила тут навіть після революції. Принаймні, бувала. Так, не всім пощастило, як Пушкіну — заслали на південь, до Одеси, а не на Сахалін. Втім, його нащадка Льва Троцького (це не легенда, а цілком серйозна теорія, через яку постраждали видатні літературознавці) заслали ще південніше. У лютому 1929 року Льва Троцького з сім'єю на пароплаві «Ілліч» таємно відправили з Одеси за межі СРСР. За домовленістю з Туреччиною йому було запропоновано оселитися на острові Прінкіпо в Мармуровому морі. Тут він провів більше чотирьох років, займаючись головним чином літературною діяльністю. У 1933 році Троцькому дозволили переїхати до Франції.

У 1935 році він перебрався до Норвегії. Однак наприкінці 1936 року на вимогу радянської влади його вислали з цієї країни. Оскільки усі європейські країни відмовили йому у політичному притулку, Троцький відправився в Мексику. Він оселився на околиці Мехіко у Койокані, який став останнім притулком колишньому в'язню Одеської в'язниці (за однією версією, свій псевдонім Лейба Давидович Бронштейн «позичив» у одеського охоронця). 20 серпня 1940 Троцький був смертельно поранений агентом НКВД Рамоном Меркадером. Ще цілу добу Троцький боровся за життя — і це після удару льодорубом по голові! .