Не тільки вулиці, вузи або театри носять імена великих людей. Але й маяки, наприклад. Скажімо, Воронцовський.
В Одесі є й інші пам’ятки, пов’язані з минулими можновладцями: особняк Григорія Маразлі (de jure належав його загадковій дружині за прізвищем Кіч), привезений з Франції міст з малоцензурним ім’ям Коцебу та інше, інше, інше ..
GPS: 46.474258, 30.755541
GPS: 46.474258, 30.755541
Про численні заслуги міського голови та мецената Одеси Григорія Григоровича Маразлі відомо практично все. Як і про «незаслуги»: три довгих дні він дивився крізь пальці на єврейський погром, що бушував в місті, і тільки на 4-й день дав поліції команду втрутитися (такий вже виворіт одвічної конкуренції двох торгових народів: греків та євреїв). А ось про дружину Маразлі, якій і належав за фактом цей особняк на розі Успенської вулиці та Лідерсовського бульвару, можна сказати, що вона — найзагадковіша дама за усю історію Одеси.
Небагато можна зустріти осіб, про яких була б така велика кількість суперечливих відомостей, як про Марію Фердінандівну Кіч-Маразлі, уроджену Наркевич. З нею пов’язано багато легенд та чуток, часом найфантастичніших — щодо її походження, обставин життя, еміграції з Одеси і так далі. Від розкішного буття «жінкою-вамп» до торгівлі пиріжками після революції, від участі в жіночій масонської ложі до від’їзду з «червоної» Одеси на спеціально надісланому за нею грецьким королем крейсері! У той же час автори книги «Портові євреї: Єврейські громади в космополітичних приморських торгових центрах, 1550-1950» стверджують, що Марія Фердінандівна була єврейською актрисою!
А на сайті Інституту юдаїки України в опублікованому історичному дослідженні описується, як в 1919 році Марія Фердінандівна Кіч-Маразлі була організатором та ватажком єврейського погрому в м Літину, де в неї був родовий маєток! Цей старовинний особняк зі значною «присадибною» територією, зведений за проектом Фелікса Гонсіоровського у 1890-м, який помилково називають садибою Маразлі, теж нагадує родовий маєток. Тільки першого чоловіка Марії Фердінандівни — Павла Кіча.
В останні роки тут був багатопрофільний пансіонат «Чайка» при «Лермонтовському» санаторії. Лікували в ньому «хвороби органів кровообігу, руху, нервової системи, гінекологічні». А ще в ньому лікували … Романа Шухевича (див. Балконний маршрут).
Про численні заслуги міського голови та мецената Одеси Григорія Григоровича Маразлі відомо практично все. Як і про «незаслуги»: три довгих дні він дивився крізь пальці на єврейський погром, що бушував в місті, і тільки на 4-й день дав поліції команду втрутитися (такий вже виворіт одвічної конкуренції двох торгових народів: греків та євреїв). А ось про дружину Маразлі, якій і належав за фактом цей особняк на розі Успенської вулиці та Лідерсовського бульвару, можна сказати, що вона — найзагадковіша дама за усю історію Одеси.
Небагато можна зустріти осіб, про яких була б така велика кількість суперечливих відомостей, як про Марію Фердінандівну Кіч-Маразлі, уроджену Наркевич. З нею пов’язано багато легенд та чуток, часом найфантастичніших — щодо її походження, обставин життя, еміграції з Одеси і так далі. Від розкішного буття «жінкою-вамп» до торгівлі пиріжками після революції, від участі в жіночій масонської ложі до від’їзду з «червоної» Одеси на спеціально надісланому за нею грецьким королем крейсері! У той же час автори книги «Портові євреї: Єврейські громади в космополітичних приморських торгових центрах, 1550-1950» стверджують, що Марія Фердінандівна була єврейською актрисою!
А на сайті Інституту юдаїки України в опублікованому історичному дослідженні описується, як в 1919 році Марія Фердінандівна Кіч-Маразлі була організатором та ватажком єврейського погрому в м Літину, де в неї був родовий маєток! Цей старовинний особняк зі значною «присадибною» територією, зведений за проектом Фелікса Гонсіоровського у 1890-м, який помилково називають садибою Маразлі, теж нагадує родовий маєток. Тільки першого чоловіка Марії Фердінандівни — Павла Кіча.
В останні роки тут був багатопрофільний пансіонат «Чайка» при «Лермонтовському» санаторії. Лікували в ньому «хвороби органів кровообігу, руху, нервової системи, гінекологічні». А ще в ньому лікували … Романа Шухевича (див. Балконний маршрут).
GPS: 46.479345, 30.750506
…Пред ней платаны поют, а сзади Её, хрипя, провожает море… — писав про своє юнацьке кохання, гуляючи Приморським бульваром, Едуард Багрицький.
Та тільки от заглушила тихий голос одеських платанів запашна біла акація. Так уже повелося, що саме з цим колючим деревом (яке, насправді, зовсім не акація, а робінія), перш за все, асоціюється наше місто у не-одеситів. Виною тому — оперета «Біла акація» Дунаєвського й особливо її кіноверсія, відразу стала культовою на широкому просторі від Одеси і до Архангельська, й від Чорного моря до Антарктиди.
Когда я пою о широком просторе
О море, зовущем в чужие края,
О ласковом море, о счастье и горе,
Пою о тебе я, Одесса моя!
Когда я пою о любви без предела,
О людях, умеющих верить и ждать,
О гроздях душистых акации белой,
Тебе я спешу эту песню отдать!
Ця пісня Тоні з оперети «Біла акація» не тільки зустрічає приїжджіх на залізничному вокзалі, але й стала неофіційним гімном Одеси. Втім, як і вся оперета, вона була також гімном … одеським китобоям, «що били китів у кромки льодів, риб’ячим жиром дітей забезпечуючи». У самий пік китобійного промислу в Дюківському саду було щось на зразок місцевого ВДНГ з павільйоном рибної (!) промисловості, головною родзинкою якого був величезний скелет … вбитого біля берегів Антарктиди кита.
Ще недавно перед аркою Ланжерона (на колишній дачі другого після Дюка одеського градоначальника французького походження) у парку Шевченка росли три акації — як нагадування про масонську ложу «Три царства природи», яку створив в Одесі граф Ланжерон, який був із Пушкіним у близьких стосунках та приймав його тут, на своїй дачі. Але «Зелентрест» порахував, що і двох царств буде досить і спиляв третю акацію перед аркою. Акація, взагалі, вважається масонським деревом. Не випадково Великий майстер ложі «Понт Євксинський» Шотландського обряду 9-ї Великої російської масонської провінції граф Ланжерон вибрав знаком своєї організації «вітрильник, що пливе в місто в обрамленні гілок акації».
А в Петербурзі наш Ланжерон, маючи на увазі генеалогічне древо своєї нареченої Наталії з роду Трубецьких, жартома казав: «Я одружився на дереві та її самої чарівної гілці — Наталі». Так що, проходячи під аркою Ланжерона на однойменний пляж, звертайте увагу не тільки на дерева з лівого боку, а й на купідонів зверху, на самій арці. Вони хоч і без луку, але зі стрілами.
GPS: 46.479345, 30.750506
…Пред ней платаны поют, а сзади Её, хрипя, провожает море… — писав про своє юнацьке кохання, гуляючи Приморським бульваром, Едуард Багрицький.
Та тільки от заглушила тихий голос одеських платанів запашна біла акація. Так уже повелося, що саме з цим колючим деревом (яке, насправді, зовсім не акація, а робінія), перш за все, асоціюється наше місто у не-одеситів. Виною тому — оперета «Біла акація» Дунаєвського й особливо її кіноверсія, відразу стала культовою на широкому просторі від Одеси і до Архангельська, й від Чорного моря до Антарктиди.
Когда я пою о широком просторе
О море, зовущем в чужие края,
О ласковом море, о счастье и горе,
Пою о тебе я, Одесса моя!
Когда я пою о любви без предела,
О людях, умеющих верить и ждать,
О гроздях душистых акации белой,
Тебе я спешу эту песню отдать!
Ця пісня Тоні з оперети «Біла акація» не тільки зустрічає приїжджіх на залізничному вокзалі, але й стала неофіційним гімном Одеси. Втім, як і вся оперета, вона була також гімном … одеським китобоям, «що били китів у кромки льодів, риб’ячим жиром дітей забезпечуючи». У самий пік китобійного промислу в Дюківському саду було щось на зразок місцевого ВДНГ з павільйоном рибної (!) промисловості, головною родзинкою якого був величезний скелет … вбитого біля берегів Антарктиди кита.
Ще недавно перед аркою Ланжерона (на колишній дачі другого після Дюка одеського градоначальника французького походження) у парку Шевченка росли три акації — як нагадування про масонську ложу «Три царства природи», яку створив в Одесі граф Ланжерон, який був із Пушкіним у близьких стосунках та приймав його тут, на своїй дачі. Але «Зелентрест» порахував, що і двох царств буде досить і спиляв третю акацію перед аркою. Акація, взагалі, вважається масонським деревом. Не випадково Великий майстер ложі «Понт Євксинський» Шотландського обряду 9-ї Великої російської масонської провінції граф Ланжерон вибрав знаком своєї організації «вітрильник, що пливе в місто в обрамленні гілок акації».
А в Петербурзі наш Ланжерон, маючи на увазі генеалогічне древо своєї нареченої Наталії з роду Трубецьких, жартома казав: «Я одружився на дереві та її самої чарівної гілці — Наталі». Так що, проходячи під аркою Ланжерона на однойменний пляж, звертайте увагу не тільки на дерева з лівого боку, а й на купідонів зверху, на самій арці. Вони хоч і без луку, але зі стрілами.
GPS: 46.480682, 30.745741
GPS: 46.480682, 30.745741
На Алясці є місто Коцебу, а в Одесі — міст Коцебу. Міст — красень, справжня прикраса т.зв. Міжмостов`я на Деволанівському узвозі: тут тобі і герб старовинний та гарні ажурні огорожі, й каркас made in France.
Що Аляскинський, що Одеський «Коцебу» пов’язані з німецької (пруської) династією, найвідомішим представником якої був німецький драматург та російський агент Август Фрідріх Фердинанд фон Коцебу, загиблий від руки німецького студента-патріота. І хоча у свій час Коцебу був навіть більш популярним, ніж Гете, його ім’я стало прозивним для позначення низькопробної драматургії, що захлеснула в перекладах російську сцену у першій чверті XIX століття, що викликало протести критиків й глузування сатириків, які називали її «коцебятіною».
Цікаво, що згодом син А. Коцебу Павло служив начальником штабу командувача російської армії в Криму М. Д. Горчакова, сина автора терміна «коцебятіна» письменника Д. П. Горчакова, а потім Павло стане Новоросійським й Бесарабським генерал-губернатором. Ось на честь цього Павла Коцебу, якого позаочі в Одесі (і не тільки в Одесі) називали Крихітка Коцебу, й названий цей один з найкрасивіших мостів міста. Причому, що показово — аж через 20 років після того, як Крихітка (зростом 2 аршини без вершка — близько 138 см) покинув Одесу заради столичної кар’єри.
Є версія, що назва моста пов’язана з іншим сином Августа фон Коцебу — Олександром (Alexander von Kotzebue), народженим в Кенігсберзі . Ставши відомим російським художником-баталістом, чиї полотна потрапили в музей імператора Олександра III у Зимовому Палаці, він зокрема написав «Перехід Суворова через Чортів міст». Чортів або Диявольський міст (нім. Teufelsbrucke) через бурхливу альпійську річку Рейс в Швейцарії названий так тому, що при його будівництві швейцарці, втомившись від невдач, прийняли пропозицію допомоги від … чорта.
За легендою, хитрий біс поставив умову, що забере душу першого, хто перейде міст. Коли, нарешті, міст через бурхливий потік був побудований, місцеві жителі перехитрили чорта, пустивши по мосту козеня. На згадку про легенду на скелі біля Чортова моста червоною фарбою були намальовані чорт та козеня. Ці зображення збереглися досі. Згодом Суворов, перейшовши через цей міст, покаже «кузькіну мать» французам. А й справді: хіба не схожий наш одеський, зроблений у Франції міст, на швейцарський Чортів: та ж вузька арка приблизно однакової довжини. Тільки один перекинутий через спуск, а інший — через гуркітливий потік.
На Алясці є місто Коцебу, а в Одесі — міст Коцебу. Міст — красень, справжня прикраса т.зв. Міжмостов`я на Деволанівському узвозі: тут тобі і герб старовинний та гарні ажурні огорожі, й каркас made in France.
Що Аляскинський, що Одеський «Коцебу» пов’язані з німецької (пруської) династією, найвідомішим представником якої був німецький драматург та російський агент Август Фрідріх Фердинанд фон Коцебу, загиблий від руки німецького студента-патріота. І хоча у свій час Коцебу був навіть більш популярним, ніж Гете, його ім’я стало прозивним для позначення низькопробної драматургії, що захлеснула в перекладах російську сцену у першій чверті XIX століття, що викликало протести критиків й глузування сатириків, які називали її «коцебятіною».
Цікаво, що згодом син А. Коцебу Павло служив начальником штабу командувача російської армії в Криму М. Д. Горчакова, сина автора терміна «коцебятіна» письменника Д. П. Горчакова, а потім Павло стане Новоросійським й Бесарабським генерал-губернатором. Ось на честь цього Павла Коцебу, якого позаочі в Одесі (і не тільки в Одесі) називали Крихітка Коцебу, й названий цей один з найкрасивіших мостів міста. Причому, що показово — аж через 20 років після того, як Крихітка (зростом 2 аршини без вершка — близько 138 см) покинув Одесу заради столичної кар’єри.
Є версія, що назва моста пов’язана з іншим сином Августа фон Коцебу — Олександром (Alexander von Kotzebue), народженим в Кенігсберзі . Ставши відомим російським художником-баталістом, чиї полотна потрапили в музей імператора Олександра III у Зимовому Палаці, він зокрема написав «Перехід Суворова через Чортів міст». Чортів або Диявольський міст (нім. Teufelsbrucke) через бурхливу альпійську річку Рейс в Швейцарії названий так тому, що при його будівництві швейцарці, втомившись від невдач, прийняли пропозицію допомоги від … чорта.
За легендою, хитрий біс поставив умову, що забере душу першого, хто перейде міст. Коли, нарешті, міст через бурхливий потік був побудований, місцеві жителі перехитрили чорта, пустивши по мосту козеня. На згадку про легенду на скелі біля Чортова моста червоною фарбою були намальовані чорт та козеня. Ці зображення збереглися досі. Згодом Суворов, перейшовши через цей міст, покаже «кузькіну мать» французам. А й справді: хіба не схожий наш одеський, зроблений у Франції міст, на швейцарський Чортів: та ж вузька арка приблизно однакової довжини. Тільки один перекинутий через спуск, а інший — через гуркітливий потік.
GPS: 46.484936, 30.739173
Некрасов ні слова не написав про Одесу, дні та ночі пропадаючи в місцевих картярських клубах та портових шинках. Інший відомий російський поет-грунтівник, Аполлон Григор’єв, теж любитель погуляти, ні слова не написав про Одесу, бо не був у ній. Зате його повний тезка Аполлон Григор’єв був одеським градоначальником, і цей будинок в псевдоготичному стилі з літературним кафе «Фанконі» на першому поверсі належав йому.
Так, відкрите швейцарцем Яковом Фанконі на жвавому розі вулиць Ланжеронівської та Катерининської кафе увійшло і в літературу, і в пісенний фольклор ( «… маркер відомий Моня, про чию спину зламали кий в кафе« Фанконі »), і в ньому збирався цілий« пантеон »південно-західніої літературної школи: Ілля Ільф, Костянтин Паустовський, Ісаак Бабель, Юрій Олеша і призабутий нині автор «Інтервенції»Лев Славін.
Побув «Фанконі» і лігвом контрабандистів, і біржею «лепетутніков»-продавці повітря. А над ним, на одному з верхніх поверхах будинку градоначальника Григор’єва було казино або, як кажуть в Одесі, барбут, де програв практично весь стан батько Юрія Олеші. Така ось псевдоготика виходить. До речі, цей будинок, спроектований Юрієм Дмитренко, увійшов у журнальний ТОП-15 найкрасивіших будівель великих міст України.
GPS: 46.484936, 30.739173
Некрасов ні слова не написав про Одесу, дні та ночі пропадаючи в місцевих картярських клубах та портових шинках. Інший відомий російський поет-грунтівник, Аполлон Григор’єв, теж любитель погуляти, ні слова не написав про Одесу, бо не був у ній. Зате його повний тезка Аполлон Григор’єв був одеським градоначальником, і цей будинок в псевдоготичному стилі з літературним кафе «Фанконі» на першому поверсі належав йому.
Так, відкрите швейцарцем Яковом Фанконі на жвавому розі вулиць Ланжеронівської та Катерининської кафе увійшло і в літературу, і в пісенний фольклор ( «… маркер відомий Моня, про чию спину зламали кий в кафе« Фанконі »), і в ньому збирався цілий« пантеон »південно-західніої літературної школи: Ілля Ільф, Костянтин Паустовський, Ісаак Бабель, Юрій Олеша і призабутий нині автор «Інтервенції»Лев Славін.
Побув «Фанконі» і лігвом контрабандистів, і біржею «лепетутніков»-продавці повітря. А над ним, на одному з верхніх поверхах будинку градоначальника Григор’єва було казино або, як кажуть в Одесі, барбут, де програв практично весь стан батько Юрія Олеші. Така ось псевдоготика виходить. До речі, цей будинок, спроектований Юрієм Дмитренко, увійшов у журнальний ТОП-15 найкрасивіших будівель великих міст України.
GPS: 46.493126, 30.761405
GPS: 46.493126, 30.761405
Учені й богослови все ще сперечаються про безсмертя душі, проте з безсмертям маяків таких питань не виникає.
Хочете смійтеся, хочете ні, але «візитка» Одеси нарівні з Оперним театром та Дюком — Воронцовський маяк — безсмертний. І той білосніжний красень-маяк, що ви бачите на краю молу — це його вже третя або четверта реінкарнація. Перший стаціонарний маяк у Одеському порту був дерев’яним, потім його замінили чавунним, потім — під час II Світової — він був … підірваний, щоб дезорієнтувати німців, і тільки у 50-х роках минулого століття головний Одеський маяк набув той вигляд та став таким, яким ми його звикли бачити. До речі, видно Воронцовський маяк на відстані 12 морських миль (22 км), а чутно …
Ось якщо вам не пощастить з погодою, то почуєте: в шторм та туман «тифон» маяка сягає Соборної площі. Спасо-Преображенський собор на ній, до речі, теж був підірваний — ще до війни, в 1936-му, в рамках боротьби з «релігійним обдуренням народу». «Сталінських соколів» не зупинила навіть реакція морських держав. Справа в тому, що каплиця собору, нині відновленого, була лоцманської міткою, внесеною до усіх морських карт.
Викинувши з храму тіла похованого там подружжя Воронцових, більшовики намагалися «завалити» й сусідній з собором пам’ятник графу Воронцову. Не вистачило «кінських силоньок»: сталеві троси лопнули, з динамітом теж якась заминка вийшла. Так і встояв Воронцов. І німці, що увійшли в місто в жовтні 1941-го незважаючи на підірваний Воронцовський маяк, пам’ятник не чіпали. Вони розсудили так: якщо Воронцов воював проти французів, їх одвічних ворогів-конкурентів, значить, гідний поваги. Зрозуміло, що майбутній Нобелівський лауреат, а тоді ще солдат вермахту Генріх Бьолль не міг чути «тифон» знищеного маяка, хоча погодка була та ще: «Тоді в Одесі стояла холоднеча. Щоранку у великих вантажівках ми тряслися по булижникам на аеродром, чекали, поёжіваясь, поки вирулять на старт сірі птиці, проте в перші два дні, у той момент, коли ми вже повинні були завантажуватися, слідував наказ про скасування вильоту через погану погоду — то над Чорним морем згущався туман, то небо заволікало хмарами, та ми знову залазили у великі вантажівки й тряслися по булижникам назад до казарм» («Тоді в Одесі»).
Учені й богослови все ще сперечаються про безсмертя душі, проте з безсмертям маяків таких питань не виникає.
Хочете смійтеся, хочете ні, але «візитка» Одеси нарівні з Оперним театром та Дюком — Воронцовський маяк — безсмертний. І той білосніжний красень-маяк, що ви бачите на краю молу — це його вже третя або четверта реінкарнація. Перший стаціонарний маяк у Одеському порту був дерев’яним, потім його замінили чавунним, потім — під час II Світової — він був … підірваний, щоб дезорієнтувати німців, і тільки у 50-х роках минулого століття головний Одеський маяк набув той вигляд та став таким, яким ми його звикли бачити. До речі, видно Воронцовський маяк на відстані 12 морських миль (22 км), а чутно …
Ось якщо вам не пощастить з погодою, то почуєте: в шторм та туман «тифон» маяка сягає Соборної площі. Спасо-Преображенський собор на ній, до речі, теж був підірваний — ще до війни, в 1936-му, в рамках боротьби з «релігійним обдуренням народу». «Сталінських соколів» не зупинила навіть реакція морських держав. Справа в тому, що каплиця собору, нині відновленого, була лоцманської міткою, внесеною до усіх морських карт.
Викинувши з храму тіла похованого там подружжя Воронцових, більшовики намагалися «завалити» й сусідній з собором пам’ятник графу Воронцову. Не вистачило «кінських силоньок»: сталеві троси лопнули, з динамітом теж якась заминка вийшла. Так і встояв Воронцов. І німці, що увійшли в місто в жовтні 1941-го незважаючи на підірваний Воронцовський маяк, пам’ятник не чіпали. Вони розсудили так: якщо Воронцов воював проти французів, їх одвічних ворогів-конкурентів, значить, гідний поваги. Зрозуміло, що майбутній Нобелівський лауреат, а тоді ще солдат вермахту Генріх Бьолль не міг чути «тифон» знищеного маяка, хоча погодка була та ще: «Тоді в Одесі стояла холоднеча. Щоранку у великих вантажівках ми тряслися по булижникам на аеродром, чекали, поёжіваясь, поки вирулять на старт сірі птиці, проте в перші два дні, у той момент, коли ми вже повинні були завантажуватися, слідував наказ про скасування вильоту через погану погоду — то над Чорним морем згущався туман, то небо заволікало хмарами, та ми знову залазили у великі вантажівки й тряслися по булижникам назад до казарм» («Тоді в Одесі»).
GPS: 46.479830, 30.707364
Якщо наш Воронцов переміг Наполеона (так-так, самого Наполеона Бонапарта!) на полі брані — у битві при Краоні, яка барельєфом зображена на постаменті його пам’ятника на Соборці, то його перед-попередник на посту одеського градоначальника, Дюк де Рішельє мав справу з колишньою нареченою великого французького імператора. Не хотів, але мав. Він називав її «божевільною королевою», оскільки Дезіре Кларі — так її звали «по паспорту» — таки була королевою Швеції!
Коли Рішельє, покинувши Одесу, повернувся на історичну батьківщину, щоб стати Прем’єр-міністром Франції, ця королева буквально не давала йому проходу, аж до самої його смерті … Ну, а до від’їзду на батьківщину, в улюбленій Одесі Дюк частенько відпочивав душею й тілом від усіх життєвих та загальноміських турбот у цьому парку між історичними районами Слобідки й Молдаванки, який тепер носить його ім’я. Час не пощадив ні особняк одеського Герцога, ні його сад, за яким він любив власноручно доглядати, зник з Дюківського саду скелет кита (виставлявся тут на рибному павільйоні місцевого «ВДНГ» як символ успіхів одеських китобоїв), відцвіла «Весна на Зарічній вулиці», знімався в парку кіноблокбастер 1956 року народження, який змінив долі не тільки простих глядачів, а й зіркових акторів, «змусивши» їх по-справжньому закохатися одне в одного та … в Одесу й переїхати сюди. Нехай все це в минулому, все одно — просторий Дюківський Сад із залишками колишньої краси й двома ставками — місце, яке варто відвідати. Але краще вдень. Місцеві жителі запевняють, що по ночах у парку нерідко бродить привид.
Не забудьте про інший одеський сад — Міський, подарований місту Ф. Дерібас, братом І. де Рібаса. Але все ж найстарішим парком в місті вважається Хаджибеївський, відомий ще з часів турецького панування.
GPS: 46.479830, 30.707364
Якщо наш Воронцов переміг Наполеона (так-так, самого Наполеона Бонапарта!) на полі брані — у битві при Краоні, яка барельєфом зображена на постаменті його пам’ятника на Соборці, то його перед-попередник на посту одеського градоначальника, Дюк де Рішельє мав справу з колишньою нареченою великого французького імператора. Не хотів, але мав. Він називав її «божевільною королевою», оскільки Дезіре Кларі — так її звали «по паспорту» — таки була королевою Швеції!
Коли Рішельє, покинувши Одесу, повернувся на історичну батьківщину, щоб стати Прем’єр-міністром Франції, ця королева буквально не давала йому проходу, аж до самої його смерті … Ну, а до від’їзду на батьківщину, в улюбленій Одесі Дюк частенько відпочивав душею й тілом від усіх життєвих та загальноміських турбот у цьому парку між історичними районами Слобідки й Молдаванки, який тепер носить його ім’я. Час не пощадив ні особняк одеського Герцога, ні його сад, за яким він любив власноручно доглядати, зник з Дюківського саду скелет кита (виставлявся тут на рибному павільйоні місцевого «ВДНГ» як символ успіхів одеських китобоїв), відцвіла «Весна на Зарічній вулиці», знімався в парку кіноблокбастер 1956 року народження, який змінив долі не тільки простих глядачів, а й зіркових акторів, «змусивши» їх по-справжньому закохатися одне в одного та … в Одесу й переїхати сюди. Нехай все це в минулому, все одно — просторий Дюківський Сад із залишками колишньої краси й двома ставками — місце, яке варто відвідати. Але краще вдень. Місцеві жителі запевняють, що по ночах у парку нерідко бродить привид.
Не забудьте про інший одеський сад — Міський, подарований місту Ф. Дерібас, братом І. де Рібаса. Але все ж найстарішим парком в місті вважається Хаджибеївський, відомий ще з часів турецького панування.
