Загадки одеського Сфінкса

Новий ринок практично нічим не поступається відомому Привозу. Може бути, тут менше бичків та глоськи, зате в місцевому Рибному корпусі винахідник Бабський мало не запустив свій вічний двигун (див. «Світла особистість» — фільм-фантазію Одеської кіностудії на теми Ільфа та Петрова). А ще раніше в Рибному був спортзал, де «качався» Сергій Корольов, майбутній конструктор космічного корабля «Схід», на якому підкорив космос Юрій Гагарін. Не в кіно, а в реальності.

Тут, тільки на території нинішнього м’ясного корпусу, в 1905 році Василь Єгорович Таїров (кузен Нерсеса Таирянца — засновника Єреванського коньячного заводу «Арарат») на зібрані ним за передплатою кошти заснував першу в країні Виноробну станцію руських виноградарів та виноробів.

А ще в глибині торгових рядів Нового ринку стояла Стрітенська церква, в якій Іван Бунін вінчався з дочкою свого видавця, вісімнадцятирічною красунею гречанкою Ганною Цакні. На жаль, життя у молодят не склалася, а їх син у віці 4 років помирає. Маленького Колю ховають на кладовищі біля Привозу, на якому в 1937 році будують розважальний парк ім. Ілліча і зоопарк.

До речі, про зоопарк: у це важко повірити, але ще в третій чверті позаминулого століття на ринках Одеси, можна було купити верблюда, не кажучи вже про мулів і ослів! Низки екзотичних тварин тяглися сюди від Пересипу, яку називали «лівійською пустелею» за часті піщані бурі.

Зробимо перепочинок, дочекавшись закінчення «лівійської бурі»: до «єгипетського» будинку зі Сфінксом перед Соборною площею нашому каравану йти ще цілих півгодини.

По Катаєву, Дружинін (Молодцов-Бадаєв) вбиває зрадника, що, втім, не рятує його від арешту в цій самій квартирі.

Загадка №4. Що відбулося насправді?

За фактом же, між гордими незалежними одеситами, які пішли в катакомби з початком окупації, і надісланими з Москви молодцями на чолі з «великим пурицем» капітаном держбезпеки Молодцовим йшла боротьба чи не більш запекла, ніж з румунськими та окупантами. І під землею, і на землі.

У цьому районі повно явочних квартир, пов’язаних з катакомбами. Ще до Другої Світової, під час інтервенції 1919 року, в катакомбах працювала друкарня підпільної газети «Комуніст», яка виходила французькою (традиція — як і перша одеська газета ‘Journal d’un Odessa’), російською та польською мовами. Її редакція збиралася на явочній квартирі в будинку № 37 по паралельній Коблівській вулиці і Ніжинській (кут провулка Маланова). У цьому сусідньому провулку Маланова, до речі, під час окупації працював, до того ж цілком легально, румунський бордель.

У цьому прибутковому будинку, побудованому наприкінці ХІХ століття за проектом відомого архітектора Л. Чернігова, проживав Олександр Богдановський, редактор «Одеського Вісника», що досі виходить, і злегка підзастарілого… «Підручника кримінального права». Богдановського вважали в Одесі відомим криміналістом. «Молоді злочинці» — так звучала тема його докторської дисертації.

Цікаво, чи допомогли накопичені Богдановским знання у боротьбі проти молодих революціонерів? Адже деякі з них займалися відвертим розбоєм.

Хавкін — навряд чи. Хоча в студентські роки він і вступив у гурток революціонерів-народників, за що його двічі виганяли з університету та арештовували. А ось легендарний Котовський — так.

Не скажу точний номер будинку по вулиці Коблівській, де жив скотопромисловець Арон Гольштейн, та це і неважливо.

Таке в 1915 році могло статися в будь-якому багатому домі: до господаря завітав сам Григорій Котовський. Без запрошення, та з пропозицією. Граючи револьвером, молодий українських Робін Гуд Котовський ввічливо попросив Гольштейна внести в «фонд знедолених на купівлю молока десять тисяч рублів, через те, що багато одеськіх бабусь і немовлят не мають коштів на купівлю молока». Арон почав торгуватися, почавши з 500 рублів… Закінчилося це тим, що котовці вилучили з його сейфа і кишень (а заодно і кишень його гостя, барона Штайберга) 8838 рублів. У ті роки за такі гроші можна було напоїти молоком «старих та немовлят» усієї губернії. Та ще б і залишилося на рідну для Котовського Бессарабію.

У 36-му намагалися «завалити» і сусідній пам’ятник графу Воронцову. Не вистачило «кінських сил»: сталеві троси лопнули, вирішенню питання за допомогою динаміту також щось перешкодило. Міцно вріс в одеську землю відображений у бронзі Михайло Семенович.

Є така філологічна прикмета: чим ближче до півдня, тим більше в парі Пушкін — Воронцов визнання заслуг другого. Просто ми, жителі півдня, мали щастя знати його ближче. І ще пощастило солдатам і товаришам по службі цього талановитого воєначальника, в битві при Краоне (барельєфно зображений на постаменті) того, що переміг самого Наполеона!

По-перше, граф Воронцов виступав проти тілесних покарань та інших пережитків. А по-друге, будучи командуючим російським окупаційним корпусом у Франції, Михайло Семенович з особистих коштів заплатив 1,5 мільйона рублів за своїх офіцерів, що влізли у борги. Для порівняння: пройде 14 років, і на ім’я Воронцова прийде найвищий рескрипт: «Пану Новоросійському і Бессарабському генерал-губернатору.

За поданням вашим про заснування в Одесі Міської публічної бібліотеки. Я дозволяю витрачати з доходів міста Одеси щорічно: на утримання цієї бібліотеки… по 200 рублів і на зарплатню бібліотекарю оної по 1500 рублів. Петербург, 13 вересня 1829 року. Микола».

Основою Міської «публічки» стала найбагатша особиста бібліотека графа. І сьогодні можна доторкнутися до рідких видань з Воронцовського палацу і побачити позначки, зроблені рукою Михайла Семеновича. Майже в кожній книзі він щось помічав для себе. Отже не треба: не був він «напівнеуком», як «епіграмував» великий російський поет. До речі, ті люди з 1936-го, що підривали святині і викидали з храму тіла похованої там пари Воронцових, вони теж не були безграмотні — згадали ці пушкінські рядки, нашкрябали на табличці і повісили на пам’ятник ненависному представникові ворожого класу.

Ця ганебна табличка висіла до 16 жовтня 1941 року, першого дня окупації. Німці, які ввійшли в місто, розсудили так: раз Воронцов воював проти їх одвічних ворогів — конкурентів-французів, тож, гідний поваги. «Дзеркало російської революції» граф Лев Толстой був такої ж думки про цю непересічну людину: «Воронцов Михайло Семенович, вихований в Англії, син російського посла, був серед російських вищих чиновників людиною рідкісного на той час європейської освіти, честолюбний, м’який і лагідний у поводженні з нижчими і тонкий придворний у відносинах з вищими».

Історія — хитра штука, як не крути, кращого, ніж Соборна площа, місця в Одесі, щоб це відчути, не знайти. Ви хочете посперечатися? Будь ласка — одеський «гайд-парк» (Фанатка) чекає на вас в альтанці перед Воронцовим кожен божий день.