Всі знають одесита Євгена Петрова, співавтора Іллі Ільфа-Файнзильберга. Багато хто знає, що справжнє прізвище Петрова — Катаєв, і що без протекції його старшого брата Валентина Катаєва, визнаного метра радянської літератури, не було б ані «12 стільців», ані «Золотого теляти».
Але в історії Одеси був і інший Петров. Віктор Платонович Петров, він же Домонтович, він же Бер. Він був письменником-неокласиком (його «Доктора Серафікуса» вивчають у школі), і етнографом, археологом, директором Інституту українського фольклору, які присвятили не одну наукову роботу Північному Причорномор’ю і, зокрема, загадковим скіфам. Але сам Віктор Платонович був постаттю не менш загадковою… Нема нічого дивного, що цю дивовижну людину, великого вченого, талановитого письменника — по суті, батька української інтелектуальної прози, нарешті, судячи з усього, неабиякого розвідника, називають доктором Парадоксом і українським Сфінксом.
Дитинство українського Сфінкса пройшло в Одесі, але де саме, сказати складно: він, як Кастанеда, «стер» своє минуле. Але кажуть, що в ті часи, коли В. Петров в мундирі офіцера вермахту їздив по цих краях і Криму в пошуках скіфських й всяких інших стародавніх артефактів його бачили тут, на Коблевській.
Загадка №1. Де знаходиться дивовижний і, водночас, найнепомітніший Сфінкс в Одесі? Відгадка: на даху «єгипетського» будинку (Коблевська, 38). Раніше їх було два, але другий Сфінкс…
Що з ним сталося — це загадка №2, яку вам потрібно розгадати під час руху за маршрутом. Загадок буде багато – а відповіді… спробуйте пошукати їх самостійно. Поїхали! Вулиця Коблевська названа на честь Фоми (Томаса) Кобле, шотландця за походженням, який служив комендантом Одеси після від’їзду Дюка де Рішельє на Батьківщину, до Франції.
Загадка №3. Ніхто не сумнівається, що перший одеський градоначальник герцог де Рішельє, який походить з того ж роду, що й знаменитий кардинал Рішельє з «Трьох мушкетерів» — стовідсотковий француз. Але Фома (нехай Томас) Кобле?!
Щось це прізвище не звучить на шотландський або англійських манер. У версію, що його прізвище походить від Cobbler (швець, займається лагодженням взуття), швидше за все, сам благородний одеський комендант не повірив би.
Втім, поводитився цей «Фома Невіруючий» деколи без англійської елегантності. За легендою, одного разу Кобле в кращих кавказьких традиціях навіть викрав доньку отамана місцевих українських козаків, що здавна населяли околиці турецько-татарського Хаджибея, в той час — литовсько-польський Кочубей. Так ким за національністю був цей Кобле? Без склянки, як кажуть, не розібратися. До речі, ще в 1792-му, за пару років до перейменування підкореного Хаджибея на Одесу, Кобле, як учаснику штурмів Бендер, Аккермана (тепер це Білгород-Дністровський), Ізмаїла та Очакова були подаровані землі на березі Тилігульського лиману (нині це відоме винно-курортне Коблево).
Новий ринок практично нічим не поступається відомому Привозу. Може бути, тут менше бичків та глоськи, зате в місцевому Рибному корпусі винахідник Бабський мало не запустив свій вічний двигун (див. «Світла особистість» — фільм-фантазію Одеської кіностудії на теми Ільфа та Петрова). А ще раніше в Рибному був спортзал, де «качався» Сергій Корольов, майбутній конструктор космічного корабля «Схід», на якому підкорив космос Юрій Гагарін. Не в кіно, а в реальності.
Тут, тільки на території нинішнього м’ясного корпусу, в 1905 році Василь Єгорович Таїров (кузен Нерсеса Таирянца — засновника Єреванського коньячного заводу «Арарат») на зібрані ним за передплатою кошти заснував першу в країні Виноробну станцію руських виноградарів та виноробів.
А ще в глибині торгових рядів Нового ринку стояла Стрітенська церква, в якій Іван Бунін вінчався з дочкою свого видавця, вісімнадцятирічною красунею гречанкою Ганною Цакні. На жаль, життя у молодят не склалася, а їх син у віці 4 років помирає. Маленького Колю ховають на кладовищі біля Привозу, на якому в 1937 році будують розважальний парк ім. Ілліча і зоопарк.
До речі, про зоопарк: у це важко повірити, але ще в третій чверті позаминулого століття на ринках Одеси, можна було купити верблюда, не кажучи вже про мулів і ослів! Низки екзотичних тварин тяглися сюди від Пересипу, яку називали «лівійською пустелею» за часті піщані бурі.
Зробимо перепочинок, дочекавшись закінчення «лівійської бурі»: до «єгипетського» будинку зі Сфінксом перед Соборною площею нашому каравану йти ще цілих півгодини.
Новий ринок практично нічим не поступається відомому Привозу. Може бути, тут менше бичків та глоськи, зате в місцевому Рибному корпусі винахідник Бабський мало не запустив свій вічний двигун (див. «Світла особистість» — фільм-фантазію Одеської кіностудії на теми Ільфа та Петрова). А ще раніше в Рибному був спортзал, де «качався» Сергій Корольов, майбутній конструктор космічного корабля «Схід», на якому підкорив космос Юрій Гагарін. Не в кіно, а в реальності.
Тут, тільки на території нинішнього м’ясного корпусу, в 1905 році Василь Єгорович Таїров (кузен Нерсеса Таирянца — засновника Єреванського коньячного заводу «Арарат») на зібрані ним за передплатою кошти заснував першу в країні Виноробну станцію руських виноградарів та виноробів.
А ще в глибині торгових рядів Нового ринку стояла Стрітенська церква, в якій Іван Бунін вінчався з дочкою свого видавця, вісімнадцятирічною красунею гречанкою Ганною Цакні. На жаль, життя у молодят не склалася, а їх син у віці 4 років помирає. Маленького Колю ховають на кладовищі біля Привозу, на якому в 1937 році будують розважальний парк ім. Ілліча і зоопарк.
До речі, про зоопарк: у це важко повірити, але ще в третій чверті позаминулого століття на ринках Одеси, можна було купити верблюда, не кажучи вже про мулів і ослів! Низки екзотичних тварин тяглися сюди від Пересипу, яку називали «лівійською пустелею» за часті піщані бурі.
Зробимо перепочинок, дочекавшись закінчення «лівійської бурі»: до «єгипетського» будинку зі Сфінксом перед Соборною площею нашому каравану йти ще цілих півгодини.
Одеський цирк — це не тільки клоуни і жарти гумору. В ложі під цим залізним куполом чиновник контрольної палати Желтков (герой-самогубець «Гранатового браслету» Купріна) вперше побачив — на свою біду — княгиню Віру. Автор «Трьох Товстунів» Юрій Олеша теж сумував, згадуючи одеський цирк: «Жовта арена цирку — це і є дно мого життя».
А наприкінці 1918 року під час мітингу прихильників соціалістичних партій в Одеському цирку Мішка Япончик підкинув мітингувальникам ідею звільнення з в’язниці політичних в’язнів. Під цим соусом (під «Марсельєзу», «з понтом-парасолькою» і червоним прапором) натовп, що вийшов з цирку, розгромив Бульварну поліцейську ділянку і випустив на волю політичних в’язнів, а разом з ними і кримінальних дружків Короля Молдаванки, за для чого це і робилося.
Цікаво, що цирк в Одесі з’явився стараннями (та на кошти) також Короля — «пивного короля» герра Санценбахера.
Старше покоління, звичайно ж, пам’ятає чудовий комік-дует Тарапуньки і Штепселя. Батько останнього, одесита Юхима Березіна, півстоліття працював у цирку… капельдинером (білетером).
Одеський цирк — це не тільки клоуни і жарти гумору. В ложі під цим залізним куполом чиновник контрольної палати Желтков (герой-самогубець «Гранатового браслету» Купріна) вперше побачив — на свою біду — княгиню Віру. Автор «Трьох Товстунів» Юрій Олеша теж сумував, згадуючи одеський цирк: «Жовта арена цирку — це і є дно мого життя».
А наприкінці 1918 року під час мітингу прихильників соціалістичних партій в Одеському цирку Мішка Япончик підкинув мітингувальникам ідею звільнення з в’язниці політичних в’язнів. Під цим соусом (під «Марсельєзу», «з понтом-парасолькою» і червоним прапором) натовп, що вийшов з цирку, розгромив Бульварну поліцейську ділянку і випустив на волю політичних в’язнів, а разом з ними і кримінальних дружків Короля Молдаванки, за для чого це і робилося.
Цікаво, що цирк в Одесі з’явився стараннями (та на кошти) також Короля — «пивного короля» герра Санценбахера.
Старше покоління, звичайно ж, пам’ятає чудовий комік-дует Тарапуньки і Штепселя. Батько останнього, одесита Юхима Березіна, півстоліття працював у цирку… капельдинером (білетером).
По Катаєву, Дружинін (Молодцов-Бадаєв) вбиває зрадника, що, втім, не рятує його від арешту в цій самій квартирі.
Загадка №4. Що відбулося насправді?
За фактом же, між гордими незалежними одеситами, які пішли в катакомби з початком окупації, і надісланими з Москви молодцями на чолі з «великим пурицем» капітаном держбезпеки Молодцовим йшла боротьба чи не більш запекла, ніж з румунськими та окупантами. І під землею, і на землі.
У цьому районі повно явочних квартир, пов’язаних з катакомбами. Ще до Другої Світової, під час інтервенції 1919 року, в катакомбах працювала друкарня підпільної газети «Комуніст», яка виходила французькою (традиція — як і перша одеська газета ‘Journal d’un Odessa’), російською та польською мовами. Її редакція збиралася на явочній квартирі в будинку № 37 по паралельній Коблівській вулиці і Ніжинській (кут провулка Маланова). У цьому сусідньому провулку Маланова, до речі, під час окупації працював, до того ж цілком легально, румунський бордель.
По Катаєву, Дружинін (Молодцов-Бадаєв) вбиває зрадника, що, втім, не рятує його від арешту в цій самій квартирі.
Загадка №4. Що відбулося насправді?
За фактом же, між гордими незалежними одеситами, які пішли в катакомби з початком окупації, і надісланими з Москви молодцями на чолі з «великим пурицем» капітаном держбезпеки Молодцовим йшла боротьба чи не більш запекла, ніж з румунськими та окупантами. І під землею, і на землі.
У цьому районі повно явочних квартир, пов’язаних з катакомбами. Ще до Другої Світової, під час інтервенції 1919 року, в катакомбах працювала друкарня підпільної газети «Комуніст», яка виходила французькою (традиція — як і перша одеська газета ‘Journal d’un Odessa’), російською та польською мовами. Її редакція збиралася на явочній квартирі в будинку № 37 по паралельній Коблівській вулиці і Ніжинській (кут провулка Маланова). У цьому сусідньому провулку Маланова, до речі, під час окупації працював, до того ж цілком легально, румунський бордель.
Прибутковий будинок власника книжкового магазину Акіна. В ньому цей маловідомий Акін і відкрив свою книжкову крамницю. А відомий цей будинок тим, що жив у ньому …Хавкін.
Він же сер Waldemar Mordechai Wolff Haffkine, названий лордом Лістером (Joseph Lister) «рятівником людства» (‘a saviour of humanity’).
У 1897 році Володимир, він же Мордехай-Вольф, Хавкін був нагороджений королевою Вікторією орденом Індійської імперії за порятунок тисяч індійців (в той час підданих Її Величності англійської королеви) від епідемії.
Хавкін створив першу ефективну протичумну вакцину, довів її безпеку спочатку на собі, а потім протягом декількох років безпосередньо брав участь у вакцинації населення. Створена Хавкіним в Бомбеї протичумна лабораторія стала згодом одним з найбільших в Південній Азії дослідних центром з бактеріології та епідеміології, і з 1925 року носить назву «Інститут імені Хавкіна».
Загадка № 4: Чому Азія? Чому Хавкін не реалізував це на Батьківщині? Відгадка: тому що відмовився перейти із рідного іудаїзму у православ’я. І тому, як у пісні співають, покинув рідні краї.
Від Азії і Юдеї до Єгипту, як-то кажуть, один крок. А до головного православного храму московського патріархату в Одесі на Соборці — два.
Прибутковий будинок власника книжкового магазину Акіна. В ньому цей маловідомий Акін і відкрив свою книжкову крамницю. А відомий цей будинок тим, що жив у ньому …Хавкін.
Він же сер Waldemar Mordechai Wolff Haffkine, названий лордом Лістером (Joseph Lister) «рятівником людства» (‘a saviour of humanity’).
У 1897 році Володимир, він же Мордехай-Вольф, Хавкін був нагороджений королевою Вікторією орденом Індійської імперії за порятунок тисяч індійців (в той час підданих Її Величності англійської королеви) від епідемії.
Хавкін створив першу ефективну протичумну вакцину, довів її безпеку спочатку на собі, а потім протягом декількох років безпосередньо брав участь у вакцинації населення. Створена Хавкіним в Бомбеї протичумна лабораторія стала згодом одним з найбільших в Південній Азії дослідних центром з бактеріології та епідеміології, і з 1925 року носить назву «Інститут імені Хавкіна».
Загадка № 4: Чому Азія? Чому Хавкін не реалізував це на Батьківщині? Відгадка: тому що відмовився перейти із рідного іудаїзму у православ’я. І тому, як у пісні співають, покинув рідні краї.
Від Азії і Юдеї до Єгипту, як-то кажуть, один крок. А до головного православного храму московського патріархату в Одесі на Соборці — два.
У цьому прибутковому будинку, побудованому наприкінці ХІХ століття за проектом відомого архітектора Л. Чернігова, проживав Олександр Богдановський, редактор «Одеського Вісника», що досі виходить, і злегка підзастарілого… «Підручника кримінального права». Богдановського вважали в Одесі відомим криміналістом. «Молоді злочинці» — так звучала тема його докторської дисертації.
Цікаво, чи допомогли накопичені Богдановским знання у боротьбі проти молодих революціонерів? Адже деякі з них займалися відвертим розбоєм.
Хавкін — навряд чи. Хоча в студентські роки він і вступив у гурток революціонерів-народників, за що його двічі виганяли з університету та арештовували. А ось легендарний Котовський — так.
Не скажу точний номер будинку по вулиці Коблівській, де жив скотопромисловець Арон Гольштейн, та це і неважливо.
Таке в 1915 році могло статися в будь-якому багатому домі: до господаря завітав сам Григорій Котовський. Без запрошення, та з пропозицією. Граючи револьвером, молодий українських Робін Гуд Котовський ввічливо попросив Гольштейна внести в «фонд знедолених на купівлю молока десять тисяч рублів, через те, що багато одеськіх бабусь і немовлят не мають коштів на купівлю молока». Арон почав торгуватися, почавши з 500 рублів… Закінчилося це тим, що котовці вилучили з його сейфа і кишень (а заодно і кишень його гостя, барона Штайберга) 8838 рублів. У ті роки за такі гроші можна було напоїти молоком «старих та немовлят» усієї губернії. Та ще б і залишилося на рідну для Котовського Бессарабію.
У цьому прибутковому будинку, побудованому наприкінці ХІХ століття за проектом відомого архітектора Л. Чернігова, проживав Олександр Богдановський, редактор «Одеського Вісника», що досі виходить, і злегка підзастарілого… «Підручника кримінального права». Богдановського вважали в Одесі відомим криміналістом. «Молоді злочинці» — так звучала тема його докторської дисертації.
Цікаво, чи допомогли накопичені Богдановским знання у боротьбі проти молодих революціонерів? Адже деякі з них займалися відвертим розбоєм.
Хавкін — навряд чи. Хоча в студентські роки він і вступив у гурток революціонерів-народників, за що його двічі виганяли з університету та арештовували. А ось легендарний Котовський — так.
Не скажу точний номер будинку по вулиці Коблівській, де жив скотопромисловець Арон Гольштейн, та це і неважливо.
Таке в 1915 році могло статися в будь-якому багатому домі: до господаря завітав сам Григорій Котовський. Без запрошення, та з пропозицією. Граючи револьвером, молодий українських Робін Гуд Котовський ввічливо попросив Гольштейна внести в «фонд знедолених на купівлю молока десять тисяч рублів, через те, що багато одеськіх бабусь і немовлят не мають коштів на купівлю молока». Арон почав торгуватися, почавши з 500 рублів… Закінчилося це тим, що котовці вилучили з його сейфа і кишень (а заодно і кишень його гостя, барона Штайберга) 8838 рублів. У ті роки за такі гроші можна було напоїти молоком «старих та немовлят» усієї губернії. Та ще б і залишилося на рідну для Котовського Бессарабію.
Чуєте ці передзвони? Це одеський «цар-дзвін», найбільш дзвінкий та наймасивніший в Україні (14 тонн), що на дзвіниці Спасо-Преображенського собору, намагається розбудити пів-Одеси.
«При первоначальном основании портового города в бытность мою на пастве в Екатеринославской епархии был я приглашен адмиралом де Рибасом для заложения в оном городе четырех церквей», — доповідав митрополит Кишинівський Гавриїл у 1794 році, коли імені ще в «оного міста» навіть не було.
Через 142 роки, в 1936-м, перший і головний з одеських храмів — Спасо-Преображенський кафедральний собор — буде підірвано. «Сталінських соколів» не зупинила навіть реакція морських держав. Справа в тому, що каплиця собору була лоцманської міткою, внесеної у всі морські карти.
Захід закликав СРСР заплатити штраф — компенсацію за вимушену зміну карт…
Зліва за собором, на розі вулиці Толстого, стоїть школа. Звичайна одеська школа, в якій навчалися звичайні одесити: герой катакомбного Опору Яша Гордієнко і автор «Самовчителя напівживої одеської мови» Олександр Осташко. Звичайна школа… яку почали будувати в 1936 році з каменю Спасо-Преображенського собору.
А на місці вівтаря планували побудувати… туалет. Втрутився доктор Філатов, віруючий і сміливий чоловік, який лікував і партійних бонз.
І йому дозволили купити і за власні кошти встановити на святому місці чашу, яку в народі прозвали Філатівською вазою. (Коли в 2000 році собор відновлювали, вазу трохи посунули — тепер це фонтан.) У 36-му намагалися «завалити» і сусідній пам’ятник графу Воронцову, куди ми і прямуємо.
Чуєте ці передзвони? Це одеський «цар-дзвін», найбільш дзвінкий та наймасивніший в Україні (14 тонн), що на дзвіниці Спасо-Преображенського собору, намагається розбудити пів-Одеси.
«При первоначальном основании портового города в бытность мою на пастве в Екатеринославской епархии был я приглашен адмиралом де Рибасом для заложения в оном городе четырех церквей», — доповідав митрополит Кишинівський Гавриїл у 1794 році, коли імені ще в «оного міста» навіть не було.
Через 142 роки, в 1936-м, перший і головний з одеських храмів — Спасо-Преображенський кафедральний собор — буде підірвано. «Сталінських соколів» не зупинила навіть реакція морських держав. Справа в тому, що каплиця собору була лоцманської міткою, внесеної у всі морські карти.
Захід закликав СРСР заплатити штраф — компенсацію за вимушену зміну карт…
Зліва за собором, на розі вулиці Толстого, стоїть школа. Звичайна одеська школа, в якій навчалися звичайні одесити: герой катакомбного Опору Яша Гордієнко і автор «Самовчителя напівживої одеської мови» Олександр Осташко. Звичайна школа… яку почали будувати в 1936 році з каменю Спасо-Преображенського собору.
А на місці вівтаря планували побудувати… туалет. Втрутився доктор Філатов, віруючий і сміливий чоловік, який лікував і партійних бонз.
І йому дозволили купити і за власні кошти встановити на святому місці чашу, яку в народі прозвали Філатівською вазою. (Коли в 2000 році собор відновлювали, вазу трохи посунули — тепер це фонтан.) У 36-му намагалися «завалити» і сусідній пам’ятник графу Воронцову, куди ми і прямуємо.
У 36-му намагалися «завалити» і сусідній пам’ятник графу Воронцову. Не вистачило «кінських сил»: сталеві троси лопнули, вирішенню питання за допомогою динаміту також щось перешкодило. Міцно вріс в одеську землю відображений у бронзі Михайло Семенович.
Є така філологічна прикмета: чим ближче до півдня, тим більше в парі Пушкін — Воронцов визнання заслуг другого. Просто ми, жителі півдня, мали щастя знати його ближче. І ще пощастило солдатам і товаришам по службі цього талановитого воєначальника, в битві при Краоне (барельєфно зображений на постаменті) того, що переміг самого Наполеона!
По-перше, граф Воронцов виступав проти тілесних покарань та інших пережитків. А по-друге, будучи командуючим російським окупаційним корпусом у Франції, Михайло Семенович з особистих коштів заплатив 1,5 мільйона рублів за своїх офіцерів, що влізли у борги. Для порівняння: пройде 14 років, і на ім’я Воронцова прийде найвищий рескрипт: «Пану Новоросійському і Бессарабському генерал-губернатору.
За поданням вашим про заснування в Одесі Міської публічної бібліотеки. Я дозволяю витрачати з доходів міста Одеси щорічно: на утримання цієї бібліотеки… по 200 рублів і на зарплатню бібліотекарю оної по 1500 рублів. Петербург, 13 вересня 1829 року. Микола».
Основою Міської «публічки» стала найбагатша особиста бібліотека графа. І сьогодні можна доторкнутися до рідких видань з Воронцовського палацу і побачити позначки, зроблені рукою Михайла Семеновича. Майже в кожній книзі він щось помічав для себе. Отже не треба: не був він «напівнеуком», як «епіграмував» великий російський поет. До речі, ті люди з 1936-го, що підривали святині і викидали з храму тіла похованої там пари Воронцових, вони теж не були безграмотні — згадали ці пушкінські рядки, нашкрябали на табличці і повісили на пам’ятник ненависному представникові ворожого класу.
Ця ганебна табличка висіла до 16 жовтня 1941 року, першого дня окупації. Німці, які ввійшли в місто, розсудили так: раз Воронцов воював проти їх одвічних ворогів — конкурентів-французів, тож, гідний поваги. «Дзеркало російської революції» граф Лев Толстой був такої ж думки про цю непересічну людину: «Воронцов Михайло Семенович, вихований в Англії, син російського посла, був серед російських вищих чиновників людиною рідкісного на той час європейської освіти, честолюбний, м’який і лагідний у поводженні з нижчими і тонкий придворний у відносинах з вищими».
Історія — хитра штука, як не крути, кращого, ніж Соборна площа, місця в Одесі, щоб це відчути, не знайти. Ви хочете посперечатися? Будь ласка — одеський «гайд-парк» (Фанатка) чекає на вас в альтанці перед Воронцовим кожен божий день.
У 36-му намагалися «завалити» і сусідній пам’ятник графу Воронцову. Не вистачило «кінських сил»: сталеві троси лопнули, вирішенню питання за допомогою динаміту також щось перешкодило. Міцно вріс в одеську землю відображений у бронзі Михайло Семенович.
Є така філологічна прикмета: чим ближче до півдня, тим більше в парі Пушкін — Воронцов визнання заслуг другого. Просто ми, жителі півдня, мали щастя знати його ближче. І ще пощастило солдатам і товаришам по службі цього талановитого воєначальника, в битві при Краоне (барельєфно зображений на постаменті) того, що переміг самого Наполеона!
По-перше, граф Воронцов виступав проти тілесних покарань та інших пережитків. А по-друге, будучи командуючим російським окупаційним корпусом у Франції, Михайло Семенович з особистих коштів заплатив 1,5 мільйона рублів за своїх офіцерів, що влізли у борги. Для порівняння: пройде 14 років, і на ім’я Воронцова прийде найвищий рескрипт: «Пану Новоросійському і Бессарабському генерал-губернатору.
За поданням вашим про заснування в Одесі Міської публічної бібліотеки. Я дозволяю витрачати з доходів міста Одеси щорічно: на утримання цієї бібліотеки… по 200 рублів і на зарплатню бібліотекарю оної по 1500 рублів. Петербург, 13 вересня 1829 року. Микола».
Основою Міської «публічки» стала найбагатша особиста бібліотека графа. І сьогодні можна доторкнутися до рідких видань з Воронцовського палацу і побачити позначки, зроблені рукою Михайла Семеновича. Майже в кожній книзі він щось помічав для себе. Отже не треба: не був він «напівнеуком», як «епіграмував» великий російський поет. До речі, ті люди з 1936-го, що підривали святині і викидали з храму тіла похованої там пари Воронцових, вони теж не були безграмотні — згадали ці пушкінські рядки, нашкрябали на табличці і повісили на пам’ятник ненависному представникові ворожого класу.
Ця ганебна табличка висіла до 16 жовтня 1941 року, першого дня окупації. Німці, які ввійшли в місто, розсудили так: раз Воронцов воював проти їх одвічних ворогів — конкурентів-французів, тож, гідний поваги. «Дзеркало російської революції» граф Лев Толстой був такої ж думки про цю непересічну людину: «Воронцов Михайло Семенович, вихований в Англії, син російського посла, був серед російських вищих чиновників людиною рідкісного на той час європейської освіти, честолюбний, м’який і лагідний у поводженні з нижчими і тонкий придворний у відносинах з вищими».
Історія — хитра штука, як не крути, кращого, ніж Соборна площа, місця в Одесі, щоб це відчути, не знайти. Ви хочете посперечатися? Будь ласка — одеський «гайд-парк» (Фанатка) чекає на вас в альтанці перед Воронцовим кожен божий день.
Пам’ятайте: «….На розі Преображенської та Грецької мутно світилися великі вікна нового ресторану спеціально для німецьких офіцерів…».
Туди не пускали навіть румунських вояків, не кажучи вже про слов’ян.
А коли пустили (через багато років), у цьому закладі відкрилося одне з перших казино в Одесі. У ньому ж починав свою кар’єру дзвінкоголосий Вітас, він же Віталій Грачов. Звідси, можна сказати, він і полетів у Москву.
Пам’ятайте: «….На розі Преображенської та Грецької мутно світилися великі вікна нового ресторану спеціально для німецьких офіцерів…».
Туди не пускали навіть румунських вояків, не кажучи вже про слов’ян.
А коли пустили (через багато років), у цьому закладі відкрилося одне з перших казино в Одесі. У ньому ж починав свою кар’єру дзвінкоголосий Вітас, він же Віталій Грачов. Звідси, можна сказати, він і полетів у Москву.