Мелітополь — один з районних центрів Запорізької області. Знаходиться у південно-східній частині України, але переважно його називають південним містом. Через торговельні шляхи також відомий, як «Ворота до Криму».
Я живу у Мелітополі вже п’ятнадцять років. За цей час місто еволюціонувало і, певна річ, змінилося на краще. Одна з найпопулярніших згадок про нього належить перу славнозвісних Ільфа і Петрова: «Из мировых очагов культуры, он кроме Москвы, знал только Киев, Мелитополь и Жмеринку, и вообще он был убежден, что земля плоская» Не знаю, чи можна МЛТ назвати аж таким осередком культури, але мешканцям точно є, чим пишатися 🙂 Особисто я у ньому люблю його тишу і певний, притаманний маленьким містам, спокій.
Тут немає отого шаленого ритму мегаполісів. Разом із тим Мелітополь має усі якості для того, щоб вважатися прогресуючим містом, тому МЛТ для мене — це золота середина між бажаннями жити у цивілізації і у спокої. Як і кожен містянин, я маю кілька улюблених місць, де зазвичай відпочиваю або збираюся з думками. Раджу їх відвідати!
Це знакова для мене локація. Пам’ятаю її ще до того, як у інтер’єрі закладу з’явилася Європа. Тоді кафе називалося «Апельсин». Я працював неподалік і щодня заходив туди за кавою. У мене був улюблений столик, і офіціанти заздалегідь знали, що саме замовлятиму, тому, можна сказати, що я там почувався, наче вдома. До того ж «Апельсин» став одним з перших закладів у місті, де відвідувачам пропонували безкоштовний вай-фай. Не пам’ятаю, щоб він тоді нормально працював, але це був початок активної вайфанізації МЛТ, і зараз із цим все значно краще.
Знаковість закладу також полягає у тому, що саме тут я написав кілька важливих нотаток для своєї першої книжки «Історія Хворого розуму». Просто сідав з ноутбуком за столик, пив каву і вмикав уяву. А ще одна з офіціанток локації стала прототипом персонажу у книжці. Загалом, це був класний період мого життя, тому маю багато теплих спогадів.
Нині кафе відповідає т.з. міським стандартам. Локації такого рівня можна знайти і у відомих культурних центрах України. Це класно. Та що мені найбільше до вподоби, це його атмосфера, яка залишилося незмінною, принаймні для мене. Отож раджу відвідати.
Це знакова для мене локація. Пам’ятаю її ще до того, як у інтер’єрі закладу з’явилася Європа. Тоді кафе називалося «Апельсин». Я працював неподалік і щодня заходив туди за кавою. У мене був улюблений столик, і офіціанти заздалегідь знали, що саме замовлятиму, тому, можна сказати, що я там почувався, наче вдома. До того ж «Апельсин» став одним з перших закладів у місті, де відвідувачам пропонували безкоштовний вай-фай. Не пам’ятаю, щоб він тоді нормально працював, але це був початок активної вайфанізації МЛТ, і зараз із цим все значно краще.
Знаковість закладу також полягає у тому, що саме тут я написав кілька важливих нотаток для своєї першої книжки «Історія Хворого розуму». Просто сідав з ноутбуком за столик, пив каву і вмикав уяву. А ще одна з офіціанток локації стала прототипом персонажу у книжці. Загалом, це був класний період мого життя, тому маю багато теплих спогадів.
Нині кафе відповідає т.з. міським стандартам. Локації такого рівня можна знайти і у відомих культурних центрах України. Це класно. Та що мені найбільше до вподоби, це його атмосфера, яка залишилося незмінною, принаймні для мене. Отож раджу відвідати.
Центральний міський парк. Якщо не помиляюся, десь на початку нульових проводився конкурс на найзеленіший парк України, і мелітопольський посів у ньому друге місце. На першому був львівський.
З того часу багато чого змінилося, але досі не можу уявити свою прогулянку містом без того, щоб зайти до парку. З ним я познайомився перед першим курсом вишу. Тоді ж він став найулюбленішим місцем, де можна прогуляти пари У нульових парк ім. Горького вважався центром молодіжних тусовок. Там було аж три дискотеки: дві для гопніків і цивілів, і одна, «Елегія», для більш просунутих індивідів. Власне, абсолютно усі субкультурні течії, якими може похизуватися сучасний Мелітополь, народжувалися саме всередині «Елегії».
Щотижня там організовували хіп-хоп-, рейв- і іноді рок-дискотеки. Часто з цим виникали проблеми, бо місцева шпана вважала своїм святим обов’язком придушити зачатки культурного інакомислення. Але у Вседержителя доволі класне почуття гумору, і з часом більшість тих самих люмпенів приєдналася до культурно-просунутої молоді. Для прогулянок обираю в основному зелену зону, яка складає більшість території парку. Звісно, як усі подібні місця для відпочинку, парк має кілька кафе, атракціони, точки роздрібної торгівлі. Та я не люблю гамір і скупчення народу, тому намагаюся заходити подалі у «ліс». Тиша і спокій дозволяють розслабитися і відпочити.
Центральний міський парк. Якщо не помиляюся, десь на початку нульових проводився конкурс на найзеленіший парк України, і мелітопольський посів у ньому друге місце. На першому був львівський.
З того часу багато чого змінилося, але досі не можу уявити свою прогулянку містом без того, щоб зайти до парку. З ним я познайомився перед першим курсом вишу. Тоді ж він став найулюбленішим місцем, де можна прогуляти пари У нульових парк ім. Горького вважався центром молодіжних тусовок. Там було аж три дискотеки: дві для гопніків і цивілів, і одна, «Елегія», для більш просунутих індивідів. Власне, абсолютно усі субкультурні течії, якими може похизуватися сучасний Мелітополь, народжувалися саме всередині «Елегії».
Щотижня там організовували хіп-хоп-, рейв- і іноді рок-дискотеки. Часто з цим виникали проблеми, бо місцева шпана вважала своїм святим обов’язком придушити зачатки культурного інакомислення. Але у Вседержителя доволі класне почуття гумору, і з часом більшість тих самих люмпенів приєдналася до культурно-просунутої молоді. Для прогулянок обираю в основному зелену зону, яка складає більшість території парку. Звісно, як усі подібні місця для відпочинку, парк має кілька кафе, атракціони, точки роздрібної торгівлі. Та я не люблю гамір і скупчення народу, тому намагаюся заходити подалі у «ліс». Тиша і спокій дозволяють розслабитися і відпочити.
Це центральна площа Мелітополя. Ситуація з нею приблизно така ж, як і парком ім. Горького.
Студентами — і після вишу — ми часто гуртувалися саме на площі. Бідняцьке студентське життя не дозволяло ходити по кафе-ресторанах, тому нашою головною локацією і була площа. Саме там я вперше почув хрипкий голос Славка Вокарчука вживу. Це був мій перший День міста, тоді було грандіозне за місцевими масштабами святкування.
За останні п’ять — десять років площа суттєво змінилася, і, як завжди, лише на краще. Таку можна знайти в усіх великих містах країни. Загалом, там приємно посидіти у одному з закладів, пройтися у літню спеку біля фонтану і просто подивитися звідти на «нижній», тобто історичний центр міста. Площа має містичні властивості. Не тільки гості, а й жителі міста часто ловлять себе на думці, що за аркою Переможців починається море. Саме таке відчуття з’являється чи не у кожного, хто повертає туди з проспекту Б. Хмельницького. Буквально робиш кілька кроків і здається, ось-ось і почуєш хвилі. Кажуть, там справді було море, і пам’ять про нього закарбувалася у навколишній атмосфері.
Також центр міської площі, де нині вмурована «Роза вітрів», деякі індивіди вважають священним місцем сили. Щоб відчути його аномалію, достатньо поплескати у долоні, результат доволі цікавий. А ще ходять чутки, що там класно зустрічати схід сонця, але я ніколи не пробував. Ідея була, та якось не складалося. Словом, відвідуючи Мелітополь, ви обов’язково маєте побувати і на нашій центральній площі.
Це центральна площа Мелітополя. Ситуація з нею приблизно така ж, як і парком ім. Горького.
Студентами — і після вишу — ми часто гуртувалися саме на площі. Бідняцьке студентське життя не дозволяло ходити по кафе-ресторанах, тому нашою головною локацією і була площа. Саме там я вперше почув хрипкий голос Славка Вокарчука вживу. Це був мій перший День міста, тоді було грандіозне за місцевими масштабами святкування.
За останні п’ять — десять років площа суттєво змінилася, і, як завжди, лише на краще. Таку можна знайти в усіх великих містах країни. Загалом, там приємно посидіти у одному з закладів, пройтися у літню спеку біля фонтану і просто подивитися звідти на «нижній», тобто історичний центр міста. Площа має містичні властивості. Не тільки гості, а й жителі міста часто ловлять себе на думці, що за аркою Переможців починається море. Саме таке відчуття з’являється чи не у кожного, хто повертає туди з проспекту Б. Хмельницького. Буквально робиш кілька кроків і здається, ось-ось і почуєш хвилі. Кажуть, там справді було море, і пам’ять про нього закарбувалася у навколишній атмосфері.
Також центр міської площі, де нині вмурована «Роза вітрів», деякі індивіди вважають священним місцем сили. Щоб відчути його аномалію, достатньо поплескати у долоні, результат доволі цікавий. А ще ходять чутки, що там класно зустрічати схід сонця, але я ніколи не пробував. Ідея була, та якось не складалося. Словом, відвідуючи Мелітополь, ви обов’язково маєте побувати і на нашій центральній площі.
Чого так?
Щоб дістатися останньої точки маршруту…
Так, ми їдемо до Кам’яної могили. Тут нас цікавить рейсовий автобус, який курсує за маршрутом «Мелітополь — смт. Мирне». Час відправлення: 8.20 (їде до Кам’яної Могили), 9.00, 10.00, 11.00, 11.50, 12.30, 13.10, 13.50, 14.30, 15.10, 15.50, 17.00 (їде до Кам’яної Могили), 17.30. З смт. Мирне до Кам’яної Могили Ви можете дістатися пішки, це приблизно 15-20 хвилин.
Чого так?
Щоб дістатися останньої точки маршруту…
Так, ми їдемо до Кам’яної могили. Тут нас цікавить рейсовий автобус, який курсує за маршрутом «Мелітополь — смт. Мирне». Час відправлення: 8.20 (їде до Кам’яної Могили), 9.00, 10.00, 11.00, 11.50, 12.30, 13.10, 13.50, 14.30, 15.10, 15.50, 17.00 (їде до Кам’яної Могили), 17.30. З смт. Мирне до Кам’яної Могили Ви можете дістатися пішки, це приблизно 15-20 хвилин.
Десь у період з 2004 до 2012 Мелітополь був одним з небагатьох достатньо великих райцентрів, де не було «будинку кіно». В принципі, це нормальна ситуація для багатьох населених пунктів країни, але не для тих, де кількість жителів перевищує сто п’ятдесят тисяч.
Колись у Мелітополі було п’ять кінотеатрів, та час їх не зберіг. «Перемога» трималася до останнього. Як і вищезгадане, його пам’ятаю зі студентських років. Він був дорогим і сильно пошарпаним, але іноді ми могли дозволити собі таке задоволення, як подивитися стрічку на великому екрані. З часом все зійшло нанівець, справа зрушила з місця приблизно у 2012 році. Кінотеатр відновили і любителі свіжих стрічок тішаться таким відпочинком. Звичайно, напої і снеки в асортименті, все в найкращих традиціях сучасних «будинків кіно».
Також треба зауважити: завдяки відновленій великій залі, мелітопольський кінотеатр входить до десятка кращих в Україні. Певна річ, його не можна порівнювати з АйМаксами, але з власного досвіду скажу: далеко не кожне велике місто може похизуватися таким кінотеатром. Я був у багатьох, і часто попри реставрацію, всередині все одно дискомфортно. Причини різні. Тому впевнено зауважу, що з нашим «домом кіно» попрацювали як слід, що і робить його одним з найпопулярніших місць для відпочинку.
Десь у період з 2004 до 2012 Мелітополь був одним з небагатьох достатньо великих райцентрів, де не було «будинку кіно». В принципі, це нормальна ситуація для багатьох населених пунктів країни, але не для тих, де кількість жителів перевищує сто п’ятдесят тисяч.
Колись у Мелітополі було п’ять кінотеатрів, та час їх не зберіг. «Перемога» трималася до останнього. Як і вищезгадане, його пам’ятаю зі студентських років. Він був дорогим і сильно пошарпаним, але іноді ми могли дозволити собі таке задоволення, як подивитися стрічку на великому екрані. З часом все зійшло нанівець, справа зрушила з місця приблизно у 2012 році. Кінотеатр відновили і любителі свіжих стрічок тішаться таким відпочинком. Звичайно, напої і снеки в асортименті, все в найкращих традиціях сучасних «будинків кіно».
Також треба зауважити: завдяки відновленій великій залі, мелітопольський кінотеатр входить до десятка кращих в Україні. Певна річ, його не можна порівнювати з АйМаксами, але з власного досвіду скажу: далеко не кожне велике місто може похизуватися таким кінотеатром. Я був у багатьох, і часто попри реставрацію, всередині все одно дискомфортно. Причини різні. Тому впевнено зауважу, що з нашим «домом кіно» попрацювали як слід, що і робить його одним з найпопулярніших місць для відпочинку.
Детальну інформацію про цей історичний пам’ятник Ви можете пошукати у Вікіпедії і на сотнях історичних, езотеричних і навіть відьомських сайтах та форумах. Кам’яну могилу вважають одним з кількох пупів планети. Її побратимом ще називають британський Стоунхендж.
Безліч наукових досліджень вказують на КМ, як на великий жертовник, де колись вклонялися божествам давнини. Через це чутки про «пуп» неоднозначні: хтось називає його місцем сили і відновлення енергії, а хтось, навпаки, наголошує на його згубності.
Ще одні кажуть, що все залежить від того, до якого полюсу могили підійти, бо там є місця зі знаками «+» і «–», тому відвідувачам треба бути обережними. Зі свого досвіду скажу: це справді аномальне місце. Попри хороший прийом, саме там телефон починає поводитися дивно, а іноді і взагалі вимикається. Якщо бродити камінюччям, у певних місцях доволі швидко починає боліти голова, охоплює втома і з’являється бажання залишитися тут поспати, чого, як наголошують деякі фахівці, робити категорично не можна. Принаймні на самому камінні. Краще відійти хоч трохи далі.
Про Кам’яну могилу колись чув таку легенду. Казали, під нею спить якийсь давній бог, дракон, якого приспали через кровожерливість і засипали сховок камінням. Це пояснює загадку, звідки посеред степу взялися оті скелі. Також казали, що якісь зроблені з супутника світлини нібито і справді зауважили глибоко під землею щось живе і ворухливе. За подобою воно нагадувало величезного хробака. Цілком можливо, що усе це чутки на рівні міських горрор-легенд. Але коли стоїш посеред Кам’яної могили, такі речі чомусь здаються правдивими.
Детальну інформацію про цей історичний пам’ятник Ви можете пошукати у Вікіпедії і на сотнях історичних, езотеричних і навіть відьомських сайтах та форумах. Кам’яну могилу вважають одним з кількох пупів планети. Її побратимом ще називають британський Стоунхендж.
Безліч наукових досліджень вказують на КМ, як на великий жертовник, де колись вклонялися божествам давнини. Через це чутки про «пуп» неоднозначні: хтось називає його місцем сили і відновлення енергії, а хтось, навпаки, наголошує на його згубності.
Ще одні кажуть, що все залежить від того, до якого полюсу могили підійти, бо там є місця зі знаками «+» і «–», тому відвідувачам треба бути обережними. Зі свого досвіду скажу: це справді аномальне місце. Попри хороший прийом, саме там телефон починає поводитися дивно, а іноді і взагалі вимикається. Якщо бродити камінюччям, у певних місцях доволі швидко починає боліти голова, охоплює втома і з’являється бажання залишитися тут поспати, чого, як наголошують деякі фахівці, робити категорично не можна. Принаймні на самому камінні. Краще відійти хоч трохи далі.
Про Кам’яну могилу колись чув таку легенду. Казали, під нею спить якийсь давній бог, дракон, якого приспали через кровожерливість і засипали сховок камінням. Це пояснює загадку, звідки посеред степу взялися оті скелі. Також казали, що якісь зроблені з супутника світлини нібито і справді зауважили глибоко під землею щось живе і ворухливе. За подобою воно нагадувало величезного хробака. Цілком можливо, що усе це чутки на рівні міських горрор-легенд. Але коли стоїш посеред Кам’яної могили, такі речі чомусь здаються правдивими.