Мелітополь із Олександром Заварою

Це знакова для мене локація. Пам’ятаю її ще до того, як у інтер’єрі закладу з’явилася Європа. Тоді кафе називалося «Апельсин». Я працював неподалік і щодня заходив туди за кавою. У мене був улюблений столик, і офіціанти заздалегідь знали, що саме замовлятиму, тому, можна сказати, що я там почувався, наче вдома. До того ж «Апельсин» став одним з перших закладів у місті, де відвідувачам пропонували безкоштовний вай-фай. Не пам’ятаю, щоб він тоді нормально працював, але це був початок активної вайфанізації МЛТ, і зараз із цим все значно краще.

Знаковість закладу також полягає у тому, що саме тут я написав кілька важливих нотаток для своєї першої книжки «Історія Хворого розуму». Просто сідав з ноутбуком за столик, пив каву і вмикав уяву. А ще одна з офіціанток локації стала прототипом персонажу у книжці. Загалом, це був класний період мого життя, тому маю багато теплих спогадів.

Нині кафе відповідає т.з. міським стандартам. Локації такого рівня можна знайти і у відомих культурних центрах України. Це класно. Та що мені найбільше до вподоби, це його атмосфера, яка залишилося незмінною, принаймні для мене. Отож раджу відвідати.

Це центральна площа Мелітополя. Ситуація з нею приблизно така ж, як і парком ім. Горького.

Студентами — і після вишу — ми часто гуртувалися саме на площі. Бідняцьке студентське життя не дозволяло ходити по кафе-ресторанах, тому нашою головною локацією і була площа. Саме там я вперше почув хрипкий голос Славка Вокарчука вживу. Це був мій перший День міста, тоді було грандіозне за місцевими масштабами святкування.

За останні п’ять — десять років площа суттєво змінилася, і, як завжди, лише на краще. Таку можна знайти в усіх великих містах країни. Загалом, там приємно посидіти у одному з закладів, пройтися у літню спеку біля фонтану і просто подивитися звідти на «нижній», тобто історичний центр міста. Площа має містичні властивості. Не тільки гості, а й жителі міста часто ловлять себе на думці, що за аркою Переможців починається море. Саме таке відчуття з’являється чи не у кожного, хто повертає туди з проспекту Б. Хмельницького. Буквально робиш кілька кроків і здається, ось-ось і почуєш хвилі. Кажуть, там справді було море, і пам’ять про нього закарбувалася у навколишній атмосфері.

Також центр міської площі, де нині вмурована «Роза вітрів», деякі індивіди вважають священним місцем сили. Щоб відчути його аномалію, достатньо поплескати у долоні, результат доволі цікавий. А ще ходять чутки, що там класно зустрічати схід сонця, але я ніколи не пробував. Ідея була, та якось не складалося. Словом, відвідуючи Мелітополь, ви обов’язково маєте побувати і на нашій центральній площі.

Десь у період з 2004 до 2012 Мелітополь був одним з небагатьох достатньо великих райцентрів, де не було «будинку кіно». В принципі, це нормальна ситуація для багатьох населених пунктів країни, але не для тих, де кількість жителів перевищує сто п’ятдесят тисяч.

Колись у Мелітополі було п’ять кінотеатрів, та час їх не зберіг. «Перемога» трималася до останнього. Як і вищезгадане, його пам’ятаю зі студентських років. Він був дорогим і сильно пошарпаним, але іноді ми могли дозволити собі таке задоволення, як подивитися стрічку на великому екрані. З часом все зійшло нанівець, справа зрушила з місця приблизно у 2012 році. Кінотеатр відновили і любителі свіжих стрічок тішаться таким відпочинком. Звичайно, напої і снеки в асортименті, все в найкращих традиціях сучасних «будинків кіно».

Також треба зауважити: завдяки відновленій великій залі, мелітопольський кінотеатр входить до десятка кращих в Україні. Певна річ, його не можна порівнювати з АйМаксами, але з власного досвіду скажу: далеко не кожне велике місто може похизуватися таким кінотеатром. Я був у багатьох, і часто попри реставрацію, всередині все одно дискомфортно. Причини різні. Тому впевнено зауважу, що з нашим «домом кіно» попрацювали як слід, що і робить його одним з найпопулярніших місць для відпочинку.