Ігор Борисович Гирич — відомий історик та журналіст, доктор історичних наук, краєзнавець та києвознавець (!). Шеф-редактор журналу «Пам’ятки України». Не будемо намагатись перелічити всі його досягнення та регалії, а просто скажемо, що складно було б знайти кращого супутника та гіда, який познайомить нас з пам’ятниками історії українського Києва другої половини XIX — початку XX століття, покаже, де жили люди, які створили Центральну Раду, де були засновані перші українські газети і видавництва, які виступали за незалежну Україну — все те, що створювало неповторну ауру нашого міста, захищаючи самобутність Києва від великодержавної культурної експансії. Разом з Ігорем Борисовичем вирушаємо на прогулянку Володимирською, яка зіграла не останню роль в становленні українського Києва.
Починаємо маршрут біля Золотих воріт й йдемо до Софіївського собору…
GPS: 50.448264, 30.514046
GPS: 50.448264, 30.514046
Будинок на розі Золотоворітського проїзду і вулиці Велика Володимирська (Володимирська, 42), колись двоповерховий, зараз — 4-поверховий. У його напівпідвальному приміщенні розміщувався популярний в місті національно-просвітницький центр, відомий під назвою Український клуб. Керівником його був композитор Микола Лисенко. Членами клубу було кілька сотень людей. Ця літературно-художня організація проводила презентації, зустрічі, виступи, концерти, публічні акції. Тут читав лекції М. Грушевський. Тут бували Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, актори Микола Садовський, Марія Заньковецька та ін.
Нещодавно на стіні будинку з’явилася меморіальна дошка з переліком знаменитих імен. Український клуб був заснований після першої революції. Потім його змусили закритися (після указу Столипіна 1910 року про боротьбу з «інородцями», коли закрили київську «Просвіту»). Незабаром він продовжив свою діяльність під назвою клуб «РодИна» (по-українськи «Сім’я»), хоча місцева влада сприймали цю назву виключно з наголосом на першому складі, як «РОдина». Так він існував до Першої світової війни. Цікаво, що з цим будинком пов’язане утворення Української Центральної Ради. Тут засідали українські партії, де вони, власне, її й проголосили. Потім УЦР переїхала до будинку Педагогічного музею, і вже там почала діяти. Але саме в будинку по Володимирській вулиці були обрані перші члени Центральної ради, головою — Михайло Грушевський, заступниками — Сергій Єфремов та Володимир Науменко, і саме тут проходило перше засідання. Фактично перші українські партії делегували перших депутатів до Центральної ради. Це були Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська партія соціалістів-федералістів. Одна представляла інтереси робітничого класу, друга — селянства і третя — інтелігенції. За радянських часів у цьому будинку було видавництво «Дніпро», так що є певний національний зв’язок між цими установами. Зараз видавництво «Дніпро» вже фактично не існує.
Будинок на розі Золотоворітського проїзду і вулиці Велика Володимирська (Володимирська, 42), колись двоповерховий, зараз — 4-поверховий. У його напівпідвальному приміщенні розміщувався популярний в місті національно-просвітницький центр, відомий під назвою Український клуб. Керівником його був композитор Микола Лисенко. Членами клубу було кілька сотень людей. Ця літературно-художня організація проводила презентації, зустрічі, виступи, концерти, публічні акції. Тут читав лекції М. Грушевський. Тут бували Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, актори Микола Садовський, Марія Заньковецька та ін.
Нещодавно на стіні будинку з’явилася меморіальна дошка з переліком знаменитих імен. Український клуб був заснований після першої революції. Потім його змусили закритися (після указу Столипіна 1910 року про боротьбу з «інородцями», коли закрили київську «Просвіту»). Незабаром він продовжив свою діяльність під назвою клуб «РодИна» (по-українськи «Сім’я»), хоча місцева влада сприймали цю назву виключно з наголосом на першому складі, як «РОдина». Так він існував до Першої світової війни. Цікаво, що з цим будинком пов’язане утворення Української Центральної Ради. Тут засідали українські партії, де вони, власне, її й проголосили. Потім УЦР переїхала до будинку Педагогічного музею, і вже там почала діяти. Але саме в будинку по Володимирській вулиці були обрані перші члени Центральної ради, головою — Михайло Грушевський, заступниками — Сергій Єфремов та Володимир Науменко, і саме тут проходило перше засідання. Фактично перші українські партії делегували перших депутатів до Центральної ради. Це були Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська партія соціалістів-федералістів. Одна представляла інтереси робітничого класу, друга — селянства і третя — інтелігенції. За радянських часів у цьому будинку було видавництво «Дніпро», так що є певний національний зв’язок між цими установами. Зараз видавництво «Дніпро» вже фактично не існує.
GPS: 50.449302, 30.513376
Переходимо через Золотоворітську. Наступну будівлю будували таким чином, щоб вона «вписалася» у своєрідний ансамбль навколо Золотих воріт. Вона дуже нагадує будинок навпроти — ресторан «Лейпциг». Зведені вони були приблизно в один час — дев’яності роки 19го — початок 20-го століть. У стилі фасадів проглядаються риси французького ренесансу, дуже модного тоді у Києві. Тут розміщувалася приватна чоловіча гімназія. У Києві вона дуже котирувалася. Засновником і директором її був російський православний священнослужитель М.А.Стельмашенко, який успішно поєднував викладання та керівництво закладом. Гімназії були платними, і власник мав можливість найняти дуже хороших викладачів. У приватних гімназіях викладала професура Київського університету, Київського політехнічного інституту. У цій гімназії викладав Іван Огієнко — митрополит Іларіон, видатний лексикограф, один з наших кращих філологів, видатних діячів української революції та визвольної боротьби, міністр освіти часів Директорії УНР. У гімназії він викладав російську словесність. Але меморіальної дошки про нього ви не побачите …
За часів будівництва української держави у цій будівлі була розташована редакція журналу «Книжник» (1917—1920). Головним редактором був знаменитий поет-неокласик Микола Зеров, знавець латинської мови, який став згодом професором Київського університету (в 1920-і — Інституту народної освіти (ІНО). Ця людина — «візитна картка» національної культури «розстріляного відродженн», знакова фігура епохи українізації. Був репресований у 30-х роках. У відомій книзі спогадів «Болотяна Лукроза» Домонтовича (Віктора Петрова, знаменитого письменника, видатного вченого і радянського розвідника) Зеров поєднував в собі багато різних ипотасей. Його прозу можна порівняти з французької прозою 20-х років, з біографічною романістикою Ірвіна Стоуна, наукові ж роботи наближаються до французької історичної школи «Анналів».
GPS: 50.449302, 30.513376
Переходимо через Золотоворітську. Наступну будівлю будували таким чином, щоб вона «вписалася» у своєрідний ансамбль навколо Золотих воріт. Вона дуже нагадує будинок навпроти — ресторан «Лейпциг». Зведені вони були приблизно в один час — дев’яності роки 19го — початок 20-го століть. У стилі фасадів проглядаються риси французького ренесансу, дуже модного тоді у Києві. Тут розміщувалася приватна чоловіча гімназія. У Києві вона дуже котирувалася. Засновником і директором її був російський православний священнослужитель М.А.Стельмашенко, який успішно поєднував викладання та керівництво закладом. Гімназії були платними, і власник мав можливість найняти дуже хороших викладачів. У приватних гімназіях викладала професура Київського університету, Київського політехнічного інституту. У цій гімназії викладав Іван Огієнко — митрополит Іларіон, видатний лексикограф, один з наших кращих філологів, видатних діячів української революції та визвольної боротьби, міністр освіти часів Директорії УНР. У гімназії він викладав російську словесність. Але меморіальної дошки про нього ви не побачите …
За часів будівництва української держави у цій будівлі була розташована редакція журналу «Книжник» (1917—1920). Головним редактором був знаменитий поет-неокласик Микола Зеров, знавець латинської мови, який став згодом професором Київського університету (в 1920-і — Інституту народної освіти (ІНО). Ця людина — «візитна картка» національної культури «розстріляного відродженн», знакова фігура епохи українізації. Був репресований у 30-х роках. У відомій книзі спогадів «Болотяна Лукроза» Домонтовича (Віктора Петрова, знаменитого письменника, видатного вченого і радянського розвідника) Зеров поєднував в собі багато різних ипотасей. Його прозу можна порівняти з французької прозою 20-х років, з біографічною романістикою Ірвіна Стоуна, наукові ж роботи наближаються до французької історичної школи «Анналів».
GPS: 50.449380, 30.512478
GPS: 50.449380, 30.512478
Будинок по Великій Підвальній, 6. На другому поверсі його розташувалася редакція першої української щоденної газети Наддніпрянщини «Рада», яка виходила з 1906 по 1914 рік. У ній працювали найвидатніші українські письменники, літератори, поети та публіцисти. Тільки поетів, які змогли надрукувати свої твори в цій газеті — близько 5000 за час її існування. А якщо брати, скільки там було опубліковано оповідань, фейлетонів, то, можна сказати, що на сьогоднішній день збірка цієї газети — це своєрідна енциклопедія українського життя з початку 20 століття. У Києві до цього видавалися десятки газет, але українських не було. І сьогоднішнє наше уявлення про минуле нашої столиці, можливо, склалося не без впливу української преси. Фактично єдиною людиною в редакції, яка отримувала зарплату, був Сергій Єфремов, наш видатний літературознавець. Його всі знають, як автора «Історії української літератури», першої академічної праці в 2 томах (перше видання — 1911 р). По суті, він створив канон історії української літератури. І працював він в цьому будинку, що за нами, на Великій Підвальній, 6, і писав кожен день по 2-3 статті. Ніхто не може сказати точно, скільки він мав публікацій. За одними підрахунками — 6000, за іншими — 10000. Людина вміла працювати, а зібрання праць його досі немає. Творець української Академії наук, така фігура, яка була совістю української нації до 1929 року (процес СВУ), а ми досі не знаємо, що і скільки він написав … Повної бібліографії теж на сьогоднішній день не існує. Єфремов став академіком, не маючи ні кандидатської, ні докторської дисертації. Академіком він став відразу за свої попередні роботи. Він був головним публіцистом газети «Рада», а головними редакторами цієї газети була трійця відомих українських діячів. Це Федір Матушевський, який навчався з Єфремовим в Київській духовній семінарії та практично був його товаришем з молодих років. Сам він був з священиків Черкаської області, тоді Київської губернії. Другим був Мефодій Павловський, теж семінарист. І третій — Андрій Ніковський, одесит, син каменяра з каменоломень. Дуже відомий літературознавець, автор художніх творів та цікавої публіцистики. За часів Української революції був міністром закордонних справ Директорії Української Народної республіки. Бував тут і Михайло Грушевський. Дмитро Дорошенко був секретарем редакції «Ради». І Симон Петлюра тут працював — деякий час теж був секретарем редакції. Всі ці відомі люди бували тут. Якщо ми пройдемося по вулиці, то побачимо, що меморіальної дошки там немає. Звичайно, сучасна людина про ці речі може дізнатися самостійно, але візуальної інформації бракує …
Будинок по Великій Підвальній, 6. На другому поверсі його розташувалася редакція першої української щоденної газети Наддніпрянщини «Рада», яка виходила з 1906 по 1914 рік. У ній працювали найвидатніші українські письменники, літератори, поети та публіцисти. Тільки поетів, які змогли надрукувати свої твори в цій газеті — близько 5000 за час її існування. А якщо брати, скільки там було опубліковано оповідань, фейлетонів, то, можна сказати, що на сьогоднішній день збірка цієї газети — це своєрідна енциклопедія українського життя з початку 20 століття. У Києві до цього видавалися десятки газет, але українських не було. І сьогоднішнє наше уявлення про минуле нашої столиці, можливо, склалося не без впливу української преси. Фактично єдиною людиною в редакції, яка отримувала зарплату, був Сергій Єфремов, наш видатний літературознавець. Його всі знають, як автора «Історії української літератури», першої академічної праці в 2 томах (перше видання — 1911 р). По суті, він створив канон історії української літератури. І працював він в цьому будинку, що за нами, на Великій Підвальній, 6, і писав кожен день по 2-3 статті. Ніхто не може сказати точно, скільки він мав публікацій. За одними підрахунками — 6000, за іншими — 10000. Людина вміла працювати, а зібрання праць його досі немає. Творець української Академії наук, така фігура, яка була совістю української нації до 1929 року (процес СВУ), а ми досі не знаємо, що і скільки він написав … Повної бібліографії теж на сьогоднішній день не існує. Єфремов став академіком, не маючи ні кандидатської, ні докторської дисертації. Академіком він став відразу за свої попередні роботи. Він був головним публіцистом газети «Рада», а головними редакторами цієї газети була трійця відомих українських діячів. Це Федір Матушевський, який навчався з Єфремовим в Київській духовній семінарії та практично був його товаришем з молодих років. Сам він був з священиків Черкаської області, тоді Київської губернії. Другим був Мефодій Павловський, теж семінарист. І третій — Андрій Ніковський, одесит, син каменяра з каменоломень. Дуже відомий літературознавець, автор художніх творів та цікавої публіцистики. За часів Української революції був міністром закордонних справ Директорії Української Народної республіки. Бував тут і Михайло Грушевський. Дмитро Дорошенко був секретарем редакції «Ради». І Симон Петлюра тут працював — деякий час теж був секретарем редакції. Всі ці відомі люди бували тут. Якщо ми пройдемося по вулиці, то побачимо, що меморіальної дошки там немає. Звичайно, сучасна людина про ці речі може дізнатися самостійно, але візуальної інформації бракує …
GPS: 50.449460, 30.511895
З правого боку вулиці Ярославів вал, 3 знаходиться т.зв. «Замок Штейнгеля». Власне, він належав не Штейнгелю, а Підгурському — шляхтичу польському. Цей цікавий пам’ятник міг би стати хорошим музеєм київського модерну, яким є в даний час будинок В. Городецького на Банковій. З Штейнгелем його пов’язує те, що наступний будинок належав Магнусу Штейнгелю, нащадку київського роду німецько-польського походження. У власності їх було містечко Городок поблизу Рівного. Заможними Штейнгелі стали, керуючи будівництвом залізниць на Північному Кавказі. Потім переїхали до Києва.
Будівля Інституту ортопедії (старий 2-поверховий корпус) на Бульварно-Кудрявській вулиці — один з найстаріших будинків на ній. Це колишній палац Рудольфа Штейнгеля, який виховав двох синів. Про одного ми вже казали, другий же, Федір Рудольфович Штейнгель, відомий тим, що першим організував в Україні приватний музей українського мистецтва у своєму маєтку. Спеціально для його облаштування був запрошений Микола Біляшівський, наш видатний музейник, творець київського міського музею. На жаль, музей у Городку не зберігся, його колекції розсіяні по різних музеях, багато експонатів було втрачено. На початку 20 століття Федір Штейнгель, ставши представником українців серед керівництва кадетської партії поряд з П. Мілюковим, П. Струве, В. Вернадським та іншими, депутатом Державної Думи Росії, завжди підтримував український рух. Фактично, через нього велися переговори з росіянами про те, щоб останні виступили виразниками українських суспільно-культурних інтересів у Державній Думі. І ще цікаво, що він був одним з головних київських масонів. Він жив, до речі, на вулиці Інститутській, будинок його не зберігся. Там і проходили засідання. На них бували і українці. Петлюра належав до масонів, Єфремов, Грушевський теж деякий час був масоном. Усі вони бували в цьому будинку на Інститутській у Федора Штейнгеля. А коли відбулася революція, Ф.Штейнгель під час правління гетьмана Скоропадського став послом української держави у Німеччині.
GPS: 50.449460, 30.511895
З правого боку вулиці Ярославів вал, 3 знаходиться т.зв. «Замок Штейнгеля». Власне, він належав не Штейнгелю, а Підгурському — шляхтичу польському. Цей цікавий пам’ятник міг би стати хорошим музеєм київського модерну, яким є в даний час будинок В. Городецького на Банковій. З Штейнгелем його пов’язує те, що наступний будинок належав Магнусу Штейнгелю, нащадку київського роду німецько-польського походження. У власності їх було містечко Городок поблизу Рівного. Заможними Штейнгелі стали, керуючи будівництвом залізниць на Північному Кавказі. Потім переїхали до Києва.
Будівля Інституту ортопедії (старий 2-поверховий корпус) на Бульварно-Кудрявській вулиці — один з найстаріших будинків на ній. Це колишній палац Рудольфа Штейнгеля, який виховав двох синів. Про одного ми вже казали, другий же, Федір Рудольфович Штейнгель, відомий тим, що першим організував в Україні приватний музей українського мистецтва у своєму маєтку. Спеціально для його облаштування був запрошений Микола Біляшівський, наш видатний музейник, творець київського міського музею. На жаль, музей у Городку не зберігся, його колекції розсіяні по різних музеях, багато експонатів було втрачено. На початку 20 століття Федір Штейнгель, ставши представником українців серед керівництва кадетської партії поряд з П. Мілюковим, П. Струве, В. Вернадським та іншими, депутатом Державної Думи Росії, завжди підтримував український рух. Фактично, через нього велися переговори з росіянами про те, щоб останні виступили виразниками українських суспільно-культурних інтересів у Державній Думі. І ще цікаво, що він був одним з головних київських масонів. Він жив, до речі, на вулиці Інститутській, будинок його не зберігся. Там і проходили засідання. На них бували і українці. Петлюра належав до масонів, Єфремов, Грушевський теж деякий час був масоном. Усі вони бували в цьому будинку на Інститутській у Федора Штейнгеля. А коли відбулася революція, Ф.Штейнгель під час правління гетьмана Скоропадського став послом української держави у Німеччині.
GPS: 50.449245, 30.514937
GPS: 50.449245, 30.514937
Будинок № 39 є одною з найбільш значних споруд по вулиці Володимирській. Це добре відомий киянам будинок з кутовою вежею, побудований в 1900 році. За радянських часів тут був ресторан «Лейпциг». А ще Михайло Булгаков у своєму романі «Біла гвардія» описав цей будинок як місце, де було кафе-каштан «Маркіз».
Не будемо вдаватися у архітектурно-історичний аналіз. Цей будинок цікавий власником — Петром Барським. Був такий відомий бізнесмен-домовласник, нащадок знаменитої сім’ї Григоровича-Барського. Цей рід дав Києву і Україні видатного мандрівника, відомого по спогадами святих місць (бестселер 18 століття, мав масу видань). А його рідний брат був видатним архітектором-будівельником, який вибудував фактично весь сучасний історичний Поділ. Петро Барський мав у Києві до 10 будинків. І це був один з них. Він його побудував та був змушений продати через кредити. Крім того, Барський був власником однієї з найбільших київських друкарень на Хрещатику. Цікаво, що в цій друкарні друкувалися одні з перших українських видань початку 20 століття. Коли М. Грушевський переніс «Літературно-науковий вісник» (ЛНВ) зі Львова та почав друкувати в Києві чергові томи «Історії України і Русі» (ІУР), то вибрав для поліграфічних робіт саме друкарню Барського. Але в ній не виявилося людей, досить добре знаючих сучасну українську літературну мову. Коли він показав, що потрібно набирати, складачі оцінили це, як роботу з іноземною мовою. І попросили доплату. «Та ви на такій мові й говорите. Ви ж українці!»—« Говорити — одна справа, а спробуй грамотно виконати складальні роботи». Адже тоді все набиралося вручну, і від складача було потрібно не тільки знання граматики, а й уміння розбирати дуже складний текст рукописів. І Грушевський спеціально привіз в друкарню Барського «зецера» (складача) зі Львова в допомогу місцевим. Таким чином вийшли перші журнали та ІУР в Києві українською мовою. Були проблеми у видавців – через труднощі з набором зривалися терміни виходу журналів. Грушевський кілька разів переходив в інші друкарні, але все одно друкарню Барського не кидав. А після революції 1917 року, коли вже не було в живих Петра Барського, українці викупили цю друкарню для того, щоб друкувати перші українські газети – «Нову Раду» та інші. Так що цей будинок в певній мірі пов’язаний з становленням української культури за часів Української революції.
Будинок № 39 є одною з найбільш значних споруд по вулиці Володимирській. Це добре відомий киянам будинок з кутовою вежею, побудований в 1900 році. За радянських часів тут був ресторан «Лейпциг». А ще Михайло Булгаков у своєму романі «Біла гвардія» описав цей будинок як місце, де було кафе-каштан «Маркіз».
Не будемо вдаватися у архітектурно-історичний аналіз. Цей будинок цікавий власником — Петром Барським. Був такий відомий бізнесмен-домовласник, нащадок знаменитої сім’ї Григоровича-Барського. Цей рід дав Києву і Україні видатного мандрівника, відомого по спогадами святих місць (бестселер 18 століття, мав масу видань). А його рідний брат був видатним архітектором-будівельником, який вибудував фактично весь сучасний історичний Поділ. Петро Барський мав у Києві до 10 будинків. І це був один з них. Він його побудував та був змушений продати через кредити. Крім того, Барський був власником однієї з найбільших київських друкарень на Хрещатику. Цікаво, що в цій друкарні друкувалися одні з перших українських видань початку 20 століття. Коли М. Грушевський переніс «Літературно-науковий вісник» (ЛНВ) зі Львова та почав друкувати в Києві чергові томи «Історії України і Русі» (ІУР), то вибрав для поліграфічних робіт саме друкарню Барського. Але в ній не виявилося людей, досить добре знаючих сучасну українську літературну мову. Коли він показав, що потрібно набирати, складачі оцінили це, як роботу з іноземною мовою. І попросили доплату. «Та ви на такій мові й говорите. Ви ж українці!»—« Говорити — одна справа, а спробуй грамотно виконати складальні роботи». Адже тоді все набиралося вручну, і від складача було потрібно не тільки знання граматики, а й уміння розбирати дуже складний текст рукописів. І Грушевський спеціально привіз в друкарню Барського «зецера» (складача) зі Львова в допомогу місцевим. Таким чином вийшли перші журнали та ІУР в Києві українською мовою. Були проблеми у видавців – через труднощі з набором зривалися терміни виходу журналів. Грушевський кілька разів переходив в інші друкарні, але все одно друкарню Барського не кидав. А після революції 1917 року, коли вже не було в живих Петра Барського, українці викупили цю друкарню для того, щоб друкувати перші українські газети – «Нову Раду» та інші. Так що цей будинок в певній мірі пов’язаний з становленням української культури за часів Української революції.
GPS: 50.449768, 30.515138
Ліворуч по Володимирській знаходиться будинок № 37. Його займало Історико-філологічне відділення ВУАН. Тут була кафедра музикознавства, очолював її відомий музичний етнограф Климент Квітка, чоловік Лесі Українки. Він працював тут довгий час, поки не ліквідували і цю територію. Тут бували і Кримський, і Єфремов, і відомий громадський діяч Петро Стебницький. У цьому будинку не тільки працювали, тут були приміщення, які здавалися науковим співробітникам для постійного проживання.
У цьому будинку 2 поверхи оригінальні, потім добудували 3 поверх, пізніше — четвертий. Перший поверх має риси готико-мавританського стилю — тоді, у вісімдесятих роках, готика була дуже популярна. А за радянських часів був добудований самий верхній поверх.
GPS: 50.449768, 30.515138
Ліворуч по Володимирській знаходиться будинок № 37. Його займало Історико-філологічне відділення ВУАН. Тут була кафедра музикознавства, очолював її відомий музичний етнограф Климент Квітка, чоловік Лесі Українки. Він працював тут довгий час, поки не ліквідували і цю територію. Тут бували і Кримський, і Єфремов, і відомий громадський діяч Петро Стебницький. У цьому будинку не тільки працювали, тут були приміщення, які здавалися науковим співробітникам для постійного проживання.
У цьому будинку 2 поверхи оригінальні, потім добудували 3 поверх, пізніше — четвертий. Перший поверх має риси готико-мавританського стилю — тоді, у вісімдесятих роках, готика була дуже популярна. А за радянських часів був добудований самий верхній поверх.
GPS: 50.449911, 30.514709
GPS: 50.449911, 30.514709
На Володимирській, 36 знаходиться готель «Прага», що був у той час центром життя чехословацької громади. Тоді у Києві чехів було досить багато, і всі вони займали непогані посади, перш за все в освітньому відомстві. Як не дивно, чехів уряд використовував для викладання латини, грецької та німецької мов. Вони викладали в київському університеті та багатьох гімназіях. Одна з таких – приватна чоловіча гімназія В.Петрів, що давала одну з найякісніших освіт, перебувала на Володимирській у будинку 16. Саме вчителем потрапив до Києва знаменитий відкривач Трипільської культури археолог Вікентій Хвойка. А ще були чехи-підприємці та дуже великий чеський, тоді австро-угорський, капітал. Всі знають завод Гретера і Криванека (колишній «Більшовик»). Чехи видавали у Києві свою газету «Чехослован», редакція знаходилася теж у цьому місці. Власником будинку й лідером київської громади був видатний громадський діяч Вондрака. Готель «Прага» використовувався і за призначенням, і для зборів чеської громади Києва. Коли до Києва приїжджали знамениті чеські гості, вони намагалися оселитися саме в «Празі». У Києві в 1917-1918 роках жив професор Томаш Масарик, знаменитий творець Чеської держави. Тут зупинявся знаменитий Ярослав Гашек. Після російського полону він якийсь час знаходився в цьому готелі, де і був дописаний його знаменитий роман про бравого солдата Швейка.
А ще в цьому будинку за часів Першої світової війни, революції та визвольної боротьби жив знаменитий художник Вільгельм Котарбінський, відомий тим, що розписував Володимирський собор. Він був одним з найбільших модерністів початку ХХ ст. Його порівнювали з Врубелем, і творчість його було дуже популярним. Поетизація смерті, як нікому, вдавалася саме Котарбінського. У «Празі» за часів революції була його майстерня. Цікаво, що сусідами виявилися більшовики-чекісти. Малоприємне це було сусідство, періодично художнику влаштовували перевірки. Зрештою, довелося рятуватися і переїжджати до Праховим. Він був в дуже хороших відносинах з їхньою родиною, особливо з дітьми Адріана Вікторовича. Дуже багато його картин було залишено їм, і помер він у них ..
На Володимирській, 36 знаходиться готель «Прага», що був у той час центром життя чехословацької громади. Тоді у Києві чехів було досить багато, і всі вони займали непогані посади, перш за все в освітньому відомстві. Як не дивно, чехів уряд використовував для викладання латини, грецької та німецької мов. Вони викладали в київському університеті та багатьох гімназіях. Одна з таких – приватна чоловіча гімназія В.Петрів, що давала одну з найякісніших освіт, перебувала на Володимирській у будинку 16. Саме вчителем потрапив до Києва знаменитий відкривач Трипільської культури археолог Вікентій Хвойка. А ще були чехи-підприємці та дуже великий чеський, тоді австро-угорський, капітал. Всі знають завод Гретера і Криванека (колишній «Більшовик»). Чехи видавали у Києві свою газету «Чехослован», редакція знаходилася теж у цьому місці. Власником будинку й лідером київської громади був видатний громадський діяч Вондрака. Готель «Прага» використовувався і за призначенням, і для зборів чеської громади Києва. Коли до Києва приїжджали знамениті чеські гості, вони намагалися оселитися саме в «Празі». У Києві в 1917-1918 роках жив професор Томаш Масарик, знаменитий творець Чеської держави. Тут зупинявся знаменитий Ярослав Гашек. Після російського полону він якийсь час знаходився в цьому готелі, де і був дописаний його знаменитий роман про бравого солдата Швейка.
А ще в цьому будинку за часів Першої світової війни, революції та визвольної боротьби жив знаменитий художник Вільгельм Котарбінський, відомий тим, що розписував Володимирський собор. Він був одним з найбільших модерністів початку ХХ ст. Його порівнювали з Врубелем, і творчість його було дуже популярним. Поетизація смерті, як нікому, вдавалася саме Котарбінського. У «Празі» за часів революції була його майстерня. Цікаво, що сусідами виявилися більшовики-чекісти. Малоприємне це було сусідство, періодично художнику влаштовували перевірки. Зрештою, довелося рятуватися і переїжджати до Праховим. Він був в дуже хороших відносинах з їхньою родиною, особливо з дітьми Адріана Вікторовича. Дуже багато його картин було залишено їм, і помер він у них ..
GPS: 50.450067, 30.515232
Будинок №35 на розі Малопідвальної та Володимирської— один з найстаріших на цій вулиці. Ще накінці XIX століття більшість будинків по Володимирській були такі, як цей. Зводився будинок за часів будівництва київського університету, в стилі класицизму. Будував його Олександр Беретті (син Вікентія Івановича) як свій приватний будинок. Потім змінилися власники, змінилося оформлення, і в 70-х роках 19 століття художник Алліауді (виконував обробку відновленого по Олександру II Маріїнського палацу) заново розписав його інтер’єр. І що цікаво — цей живопис зберігся до 20-х років 20-го століття, але до сучасності не дійшов.
Після революції і війни за Українську державу, в 1926-му році, цей будинок був переданий історичній секції Всеукраїнської академії наук. І фактично з нього почалася діяльність Інституту історії України. Кафедри і Комісії історичної секції, очолювані академіком М.Грушевським, проіснували в цьому будинку до початку 30-х років. Грушевському цей будинок передала влада, яка перебувала тоді в руках націонал-комуністів Шумського і Любченко та ще не була остаточно ліквідована. У своїй закулісній боротьбі з імперіалізмом червоної Москви українські боротьбісти спиралися на історичні праці М.Грушевського та його національну схему історії.
Михайло Сергійович організував вихід журналу «Україна» (майже сорок томів), «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», журналу «За сто років». Тут же проводила засідання науково-дослідна кафедра з учнів М. Грушевського. Обробку інтер’єру в стилі українського конструктивізму 20-х років історик доручив своєму товаришеві, видатному художнику Василю Кричевському, який використовував в роботі інтарсію (інкрустацію соломкою). Художник Саєнко, учень Кричевського, виконав меблі по його малюнках. Були замовлені портрети видатних істориків – Михайла Грушевського, Миколи Василенка, Володимира Щербини. Грушевський, створивши порайонні комісії з дослідження історичних регіонів України, керував звідси величезною краєзнавчою роботою по всій території підрадянської України. Тут проходили з’їзди істориків, захисти дисертацій молодих вчених. І працювало близько 100 осіб істориків, якщо рахувати тільки штатних співробітників, тому що позаштатних співробітників було не менше. Діяла величезна школа не тільки істориків, а й мистецтвознавців, літературознавців, суспільствознавців, етнографів, фольклористів. Тут його дочка Катерина видавала журнал «Первісне суспільство» — періодичне видання про український доісторичний (додержавний) час. Але такого журналу, який працював би за французького соціолога Еміля Дюркгейма, ми й сьогодні не маємо.
GPS: 50.450067, 30.515232
Будинок №35 на розі Малопідвальної та Володимирської— один з найстаріших на цій вулиці. Ще накінці XIX століття більшість будинків по Володимирській були такі, як цей. Зводився будинок за часів будівництва київського університету, в стилі класицизму. Будував його Олександр Беретті (син Вікентія Івановича) як свій приватний будинок. Потім змінилися власники, змінилося оформлення, і в 70-х роках 19 століття художник Алліауді (виконував обробку відновленого по Олександру II Маріїнського палацу) заново розписав його інтер’єр. І що цікаво — цей живопис зберігся до 20-х років 20-го століття, але до сучасності не дійшов.
Після революції і війни за Українську державу, в 1926-му році, цей будинок був переданий історичній секції Всеукраїнської академії наук. І фактично з нього почалася діяльність Інституту історії України. Кафедри і Комісії історичної секції, очолювані академіком М.Грушевським, проіснували в цьому будинку до початку 30-х років. Грушевському цей будинок передала влада, яка перебувала тоді в руках націонал-комуністів Шумського і Любченко та ще не була остаточно ліквідована. У своїй закулісній боротьбі з імперіалізмом червоної Москви українські боротьбісти спиралися на історичні праці М.Грушевського та його національну схему історії.
Михайло Сергійович організував вихід журналу «Україна» (майже сорок томів), «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», журналу «За сто років». Тут же проводила засідання науково-дослідна кафедра з учнів М. Грушевського. Обробку інтер’єру в стилі українського конструктивізму 20-х років історик доручив своєму товаришеві, видатному художнику Василю Кричевському, який використовував в роботі інтарсію (інкрустацію соломкою). Художник Саєнко, учень Кричевського, виконав меблі по його малюнках. Були замовлені портрети видатних істориків – Михайла Грушевського, Миколи Василенка, Володимира Щербини. Грушевський, створивши порайонні комісії з дослідження історичних регіонів України, керував звідси величезною краєзнавчою роботою по всій території підрадянської України. Тут проходили з’їзди істориків, захисти дисертацій молодих вчених. І працювало близько 100 осіб істориків, якщо рахувати тільки штатних співробітників, тому що позаштатних співробітників було не менше. Діяла величезна школа не тільки істориків, а й мистецтвознавців, літературознавців, суспільствознавців, етнографів, фольклористів. Тут його дочка Катерина видавала журнал «Первісне суспільство» — періодичне видання про український доісторичний (додержавний) час. Але такого журналу, який працював би за французького соціолога Еміля Дюркгейма, ми й сьогодні не маємо.
