Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. №878 Маріуполь було внесено до списку історичних населених місць України. Багато будинків, цікавих як в історичному, так і в архітектурному плані, збереглися до нашого часу. В межах екскурсії ви ознайомитесь з історичною частиною центрального проспекту нашого міста, культурними та архітектурними пам’ятками, а також з історією окремих будинків, які були зруйновані, та тих, що і нині прикрашають проспект, хоча деякі з них за офіційною адресою відносяться до перехресних вулиць.
Автори-укладачі маршруту і тексту екскурсії: Олена Дейниченко та Ольга Демідко. За матеріалами власних досліджень та краєзнавчих видань.
Ілюстративний матеріал: копії листівок і фото кінця ХІХ ст. — 1980-х рр. з мережі Інтернет (http://old-mariupol.com.ua/, http://vse-grani.com/, http://transphoto.ru, https://www.retroua.com/ та ін.); авторські фото О. Дейниченко 2007—2017 рр. Фото маршруту: Євген Сосновський.
GPS: 47.096857, 37.542746
GPS: 47.096857, 37.542746
Проспект Миру — це найголовніша, стратегічно важлива вулиця як старого, так і нинішнього Маріуполя, магістраль з минулого в сучасне. До 1876 р. вулиця в ужитку називалась «Великою», а з вересня 1876 р., коли вулиці міста отримали перші офіційні назви, — Катерининською. Головна вулиця отримала свою назву на згадку про те, що саме імператриця Катерина II була ініціатором переселення греків до нашого регіону, що вплинуло на активний розвиток купецького міста, яке згодом стало відомим портом та промисловим центром. Після революції 1917 р. вулиця стала офіційно називатись проспектом Республіки, проте в ужитку слово Республіка опускалося, і вона частіше згадувалася як просто Проспект.
За часів «хрущовської відлиги» молодь надала ще одну неофіційну назву — Брод, скорочено від «бродвей». В 1960 р. на честь 90-річчя з дня народження Леніна проспект отримав його ім’я. У 2016 р. в рамках декомунізації пр. Леніна був перейменований на пр. Миру. Колишня Катерининська починалася у Харлампієвського собору, який немов відділяв міський базар від головної вулиці. Її парадна частина закінчувалася у сквері. Далі знаходилися обивательські подвір’я, акцизний склад (цей будинок більш відомий як лікеро-горілчаний завод) кінний двір, комори і так до «вигону», до Сінної площі, тобто до сучасного проспекту Металургів. Перехрестя пр. Миру та пр. Металургів з одного боку та р. Кальміус з іншого і були умовними межами старого міста.
Катерининська вулиця пам’ятала «Мойсея маріупольських греків» митрополита Ігнатія, відомого у всьому світі маріупольського пейзажиста А.І. Куїнджі, пам’ятник якому стоїть поруч, на Адміністративній площі (у 1990-х рр. його було перенесено з пл. Кірова, а на його місці встановили пам’ятник Т.Г. Шевченко). Проспект Миру сьогодні, як і колись, центральна вулиця міста… Розвинута, велика, затишна та історично важлива.
Проспект Миру — це найголовніша, стратегічно важлива вулиця як старого, так і нинішнього Маріуполя, магістраль з минулого в сучасне. До 1876 р. вулиця в ужитку називалась «Великою», а з вересня 1876 р., коли вулиці міста отримали перші офіційні назви, — Катерининською. Головна вулиця отримала свою назву на згадку про те, що саме імператриця Катерина II була ініціатором переселення греків до нашого регіону, що вплинуло на активний розвиток купецького міста, яке згодом стало відомим портом та промисловим центром. Після революції 1917 р. вулиця стала офіційно називатись проспектом Республіки, проте в ужитку слово Республіка опускалося, і вона частіше згадувалася як просто Проспект.
За часів «хрущовської відлиги» молодь надала ще одну неофіційну назву — Брод, скорочено від «бродвей». В 1960 р. на честь 90-річчя з дня народження Леніна проспект отримав його ім’я. У 2016 р. в рамках декомунізації пр. Леніна був перейменований на пр. Миру. Колишня Катерининська починалася у Харлампієвського собору, який немов відділяв міський базар від головної вулиці. Її парадна частина закінчувалася у сквері. Далі знаходилися обивательські подвір’я, акцизний склад (цей будинок більш відомий як лікеро-горілчаний завод) кінний двір, комори і так до «вигону», до Сінної площі, тобто до сучасного проспекту Металургів. Перехрестя пр. Миру та пр. Металургів з одного боку та р. Кальміус з іншого і були умовними межами старого міста.
Катерининська вулиця пам’ятала «Мойсея маріупольських греків» митрополита Ігнатія, відомого у всьому світі маріупольського пейзажиста А.І. Куїнджі, пам’ятник якому стоїть поруч, на Адміністративній площі (у 1990-х рр. його було перенесено з пл. Кірова, а на його місці встановили пам’ятник Т.Г. Шевченко). Проспект Миру сьогодні, як і колись, центральна вулиця міста… Розвинута, велика, затишна та історично важлива.
GPS: 47.096575, 37.545590
Будинок казенного винного, або, як тоді казали, акцизного складу №7 — чудовий зразок промислової архітектури початку ХХ ст. У зв’язку з монополізацією державою права на виробництво алкогольної продукції, протягом 1894—1902 рр. було збудовано близько 500 акцизних складів, у т.ч. багато з них — за тим самим типовим проектом, що й будинок у нашому місті. Їх фото друкувалися на старовинних листівках, і завдяки цьому можна побачити, як виглядав наш акцизний склад у минулому (за таким самим проектом був збудований, наприклад, склад у Чернігові).
Будинок привертає до себе увагу асиметричним фасадом, прикрашеним невеличкою аркою. До того ж він, чи не єдиний в Маріуполі, має карниз із повноцінними «машикулями» — архітектурними елементами, що нагадують бійниці у середньовічних вежах.
З 1920-х рр. у приміщеннях акцизного складу був розташований «спиртогорілчаний завод завод №19 Центрспіртсоюза», перейменований у 1947 р. у «Маріупольський лікеро-горілчаний завод». На межі 1990–2000-х рр. розглядалися варіанти реставрації основного будинку (інші споруди комплексу акцизного складу також збереглись, але від деяких на даний момент залишилися лише фрагменти стін). На жаль, більше десятиліття тому завод було визнано банкрутом, і згодом перший поверх будинку зник за торговельними прибудовами, а інші виглядають зовсім покинутими.
GPS: 47.096575, 37.545590
Будинок казенного винного, або, як тоді казали, акцизного складу №7 — чудовий зразок промислової архітектури початку ХХ ст. У зв’язку з монополізацією державою права на виробництво алкогольної продукції, протягом 1894—1902 рр. було збудовано близько 500 акцизних складів, у т.ч. багато з них — за тим самим типовим проектом, що й будинок у нашому місті. Їх фото друкувалися на старовинних листівках, і завдяки цьому можна побачити, як виглядав наш акцизний склад у минулому (за таким самим проектом був збудований, наприклад, склад у Чернігові).
Будинок привертає до себе увагу асиметричним фасадом, прикрашеним невеличкою аркою. До того ж він, чи не єдиний в Маріуполі, має карниз із повноцінними «машикулями» — архітектурними елементами, що нагадують бійниці у середньовічних вежах.
З 1920-х рр. у приміщеннях акцизного складу був розташований «спиртогорілчаний завод завод №19 Центрспіртсоюза», перейменований у 1947 р. у «Маріупольський лікеро-горілчаний завод». На межі 1990–2000-х рр. розглядалися варіанти реставрації основного будинку (інші споруди комплексу акцизного складу також збереглись, але від деяких на даний момент залишилися лише фрагменти стін). На жаль, більше десятиліття тому завод було визнано банкрутом, і згодом перший поверх будинку зник за торговельними прибудовами, а інші виглядають зовсім покинутими.
GPS: 47.096029, 37.548736
GPS: 47.096029, 37.548736
Першу церкву на честь Марії Магдалини, закладену губернатором В.А. Чертковим кількома кварталами нижче, через ветхість опечатали у 1791 році, а потім розібрали. Парафіяни вирішили цей храм відродити і почали збір пожертвувань. Було визначено нове місце храму — Олександрівська площа (нині Театральний сквер). В 1862 році заклали фундамент церкви. Храм будувався 35 років і був освячений в 1897 році. Тоді саме навколо храму заклали сквер. Як зазначав Л. Яруцький, у Марії-Магдалинівській церкві серед інших цінностей зберігалася запрестольна ікона Спасителя часів запорізьких козаків. Храм був знесений в першій половині 1930-х років.
Будинок драматичного театру будувався на місці, де у минулому стояла церква, протягом 1956–1960-х рр. Автори проекту — архітектори А. Крилова, С. Малишенко. Будівля побудована з кримського інкерманського сірого каменю в стилі радянського монументального класицизму з великою кількістю ліпних декорованих елементів. Цікаво, що протягом кількох років під час будівництва театру площу перед ним прикрашала монументальна арка, яку було зруйновано напередодні його відкриття. Нині вона збереглася тільки на фотографіях.
Головний фасад будинку театру має 4-колонний портик з коринфським ордером і завершується фронтоном з розвиненою скульптурною групою. У скульптурній композиції чільне місце відводиться металургам і хліборобам як основним професіям Приазов’я, хвалебну оду яким підносить заступниця мистецтва. Це — одна з 6 пам’яток архітектури (єдина, що отримала статус пам’ятки архітектури державного значення — згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. №1761).
Урочисте відкриття будинку театру відбулося 2 листопада 1960 р. виставою «Іркутська історія» за п’єсою О. Арбузова. Має 2 сцени: великий зал на 800 місць і малу сцену на 70 місць (відкрита у 1985 р.); під великою сценою розташована кімната шумових ефектів. У 1978 р., з нагоди 100-річчя, колектив був нагороджений орденом Пошани; 12 листопада 2007 р. наказом Міністерства культури й туризму театру присвоєно статус академічного. Сьогодні Донецький академічний обласний драматичний театр (м. Маріуполь) не перестає приємно дивувати талановитими виставами.
Першу церкву на честь Марії Магдалини, закладену губернатором В.А. Чертковим кількома кварталами нижче, через ветхість опечатали у 1791 році, а потім розібрали. Парафіяни вирішили цей храм відродити і почали збір пожертвувань. Було визначено нове місце храму — Олександрівська площа (нині Театральний сквер). В 1862 році заклали фундамент церкви. Храм будувався 35 років і був освячений в 1897 році. Тоді саме навколо храму заклали сквер. Як зазначав Л. Яруцький, у Марії-Магдалинівській церкві серед інших цінностей зберігалася запрестольна ікона Спасителя часів запорізьких козаків. Храм був знесений в першій половині 1930-х років.
Будинок драматичного театру будувався на місці, де у минулому стояла церква, протягом 1956–1960-х рр. Автори проекту — архітектори А. Крилова, С. Малишенко. Будівля побудована з кримського інкерманського сірого каменю в стилі радянського монументального класицизму з великою кількістю ліпних декорованих елементів. Цікаво, що протягом кількох років під час будівництва театру площу перед ним прикрашала монументальна арка, яку було зруйновано напередодні його відкриття. Нині вона збереглася тільки на фотографіях.
Головний фасад будинку театру має 4-колонний портик з коринфським ордером і завершується фронтоном з розвиненою скульптурною групою. У скульптурній композиції чільне місце відводиться металургам і хліборобам як основним професіям Приазов’я, хвалебну оду яким підносить заступниця мистецтва. Це — одна з 6 пам’яток архітектури (єдина, що отримала статус пам’ятки архітектури державного значення — згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. №1761).
Урочисте відкриття будинку театру відбулося 2 листопада 1960 р. виставою «Іркутська історія» за п’єсою О. Арбузова. Має 2 сцени: великий зал на 800 місць і малу сцену на 70 місць (відкрита у 1985 р.); під великою сценою розташована кімната шумових ефектів. У 1978 р., з нагоди 100-річчя, колектив був нагороджений орденом Пошани; 12 листопада 2007 р. наказом Міністерства культури й туризму театру присвоєно статус академічного. Сьогодні Донецький академічний обласний драматичний театр (м. Маріуполь) не перестає приємно дивувати талановитими виставами.
GPS: 47.095631, 37.550429
У центрі Театрального, у минулому — Олександрівського скверу завжди знаходився фонтан. На межі ХІХ-ХХ ст. це була чаша, пишно прикрашена скульптурною композицією «Пори року». Цей фонтан неодноразово з’являвся на видових листівках, у т.ч. сфотографований на фоні Марії-Магдалинівської церкви. За часів фашистської окупації скульптури було втрачено, і на межі 1950–1960-х рр. на фонтані встановили іншу, велику чашу, яку згодом замінила споруда циліндричної форми з барельєфами морської тематики (точні дати потребують уточнення, але ці фонтани зустрічаються на фотографіях у путівниках 1968 та 1973 рр. видання відповідно). У дитинстві, у 1980–1990-х рр. ми називали його «фонтан з рибками», оскільки фонтан зі скульптурами риб біля міського ліцею (пр. Миру, 79) був на той момент квітковою клумбою.
Сучасний фонтан відрізняється від своїх попередників не тільки зовнішньою формою, а й тим, що він оснащений кольоровою під світкою. Зазначимо, однак, що це не перший подібний фонтан у Маріуполі. Приблизно за десятиліття до нього біля палацу культури металургів (у нинішньому парку Гурова, у Кальміуському районі міста) кілька років працював фонтан, що змінював колір підсвічення та інтенсивність подачі води відповідно до темпу увімкненої музичної мелодії. Він закінчував низку фонтанів, першим з яких був каскадний, який не мав і нині не має аналогів у нашому місті.
GPS: 47.095631, 37.550429
У центрі Театрального, у минулому — Олександрівського скверу завжди знаходився фонтан. На межі ХІХ-ХХ ст. це була чаша, пишно прикрашена скульптурною композицією «Пори року». Цей фонтан неодноразово з’являвся на видових листівках, у т.ч. сфотографований на фоні Марії-Магдалинівської церкви. За часів фашистської окупації скульптури було втрачено, і на межі 1950–1960-х рр. на фонтані встановили іншу, велику чашу, яку згодом замінила споруда циліндричної форми з барельєфами морської тематики (точні дати потребують уточнення, але ці фонтани зустрічаються на фотографіях у путівниках 1968 та 1973 рр. видання відповідно). У дитинстві, у 1980–1990-х рр. ми називали його «фонтан з рибками», оскільки фонтан зі скульптурами риб біля міського ліцею (пр. Миру, 79) був на той момент квітковою клумбою.
Сучасний фонтан відрізняється від своїх попередників не тільки зовнішньою формою, а й тим, що він оснащений кольоровою під світкою. Зазначимо, однак, що це не перший подібний фонтан у Маріуполі. Приблизно за десятиліття до нього біля палацу культури металургів (у нинішньому парку Гурова, у Кальміуському районі міста) кілька років працював фонтан, що змінював колір підсвічення та інтенсивність подачі води відповідно до темпу увімкненої музичної мелодії. Він закінчував низку фонтанів, першим з яких був каскадний, який не мав і нині не має аналогів у нашому місті.
GPS: 47.096781, 37.550359
GPS: 47.096781, 37.550359
Будинки зі шпилями почали будуватися у 1953 р. за проектом Харківського інституту «Міськбудпроект», архітектор Л.А. Яновицький. Обидва будинки — пам’ятки місцевого значення. За документацією, вони мають суміжний реєстраційний номер з уточненням — І та ІІ. Саме у зв’язку з цим і виникає питання про кількість маріупольських пам’яток архітектури — 5 чи 6. Розмаїття рослинного орнаменту на фасаді впливає на те, що незнайомі з історією архітектури перехожі вважають, що це — будинки початку ХХ ст. Однак на західному (на фасаді, що виходить на вул. Куїнджі) вказана дата — 1954. Східний будинок з’явився пізніше, про що свідчать старі фотографії: будівництво першого вже розпочато, а на місці другого ще стоїть будинок А.Д. Хараджаєва. Цікаво, що на цих фото — трамваї, які в середині ХХ ст. обтинали сквер та спускались вулицею Катерининською.
Шпилі будинків видно з усіх точок міста. За своєю архітектурою будинки виділяються з навколишньої забудови та є головними орієнтирами старої частини міста. 2 будинки розділяє проїжджа частина і тротуари вулиці Куїнджі. У 2000-х роках західний будинок зі шпилем був пофарбований у білий колір (східний залишився природного цегельного кольору). Будинки створені у традиціях класицизму середини ХХ століття: масивний рустований цоколь, арочні отвори в еркерах, колони та пілони іонічного ордера, ліпнина на стінах, кутові частини будинків вінчаються шпилями та фігурними парапетами. У центрі — 7-поверхова частина, до якої примикають 4-х і 5-поверхові крила. Завдяки шпилям, будівлі є архітектурним акцентом перетину проспекту Миру і вулиці Куїнджі.
Будинки зі шпилями почали будуватися у 1953 р. за проектом Харківського інституту «Міськбудпроект», архітектор Л.А. Яновицький. Обидва будинки — пам’ятки місцевого значення. За документацією, вони мають суміжний реєстраційний номер з уточненням — І та ІІ. Саме у зв’язку з цим і виникає питання про кількість маріупольських пам’яток архітектури — 5 чи 6. Розмаїття рослинного орнаменту на фасаді впливає на те, що незнайомі з історією архітектури перехожі вважають, що це — будинки початку ХХ ст. Однак на західному (на фасаді, що виходить на вул. Куїнджі) вказана дата — 1954. Східний будинок з’явився пізніше, про що свідчать старі фотографії: будівництво першого вже розпочато, а на місці другого ще стоїть будинок А.Д. Хараджаєва. Цікаво, що на цих фото — трамваї, які в середині ХХ ст. обтинали сквер та спускались вулицею Катерининською.
Шпилі будинків видно з усіх точок міста. За своєю архітектурою будинки виділяються з навколишньої забудови та є головними орієнтирами старої частини міста. 2 будинки розділяє проїжджа частина і тротуари вулиці Куїнджі. У 2000-х роках західний будинок зі шпилем був пофарбований у білий колір (східний залишився природного цегельного кольору). Будинки створені у традиціях класицизму середини ХХ століття: масивний рустований цоколь, арочні отвори в еркерах, колони та пілони іонічного ордера, ліпнина на стінах, кутові частини будинків вінчаються шпилями та фігурними парапетами. У центрі — 7-поверхова частина, до якої примикають 4-х і 5-поверхові крила. Завдяки шпилям, будівлі є архітектурним акцентом перетину проспекту Миру і вулиці Куїнджі.
GPS: 47.095167, 37.553717
Будівля банку — одна зі споруд, яка чудово збереглася до нашого часу і понад 100 років виконує призначену їй функцію. Маріупольський громадський банк був створений ще у 1867 р., але через кілька років припинив діяльність (ймовірно, з причини появи в першій половині 1870-х років нових банківських установ). На замовлення Маріупольської міської думи в 1897 р. у Санкт-Петербурзі був складений проект представницької двоповерхової будівлі для Маріупольського відділення Державного банку, або, інакше, — Державної банківської контори. У 1905 р. Маріупольське відділення перейшло в нову, виконану в класичних архітектурних традиціях, будівлю, яку ми бачимо і сьогодні. Саме через цей банк проходило фінансове забезпечення, у т.ч. кредитування будівництва металургійних заводів «Нікополь» і «Провіданс», зведення приватних і громадських будівель, сільськогосподарських і культурних об’єктів не тільки міста, а й усього Маріупольському повіту. Саме це відділення банку забезпечувало надходження платежів на будівництво житлового фонду, індустріальних і соціальних об’єктів міста у 1950–1980-ті рр. До кінця 1960-х років біля його стін під час демонстрацій встановлювалися трибуни для представників міських органів влади. Все це свідчить про центральну роль цього місця в історії Маріуполя.
Цікаво, що саме на перехресті пр. Миру та вул. Грецької ще до приходу до Павловська переселенців Азовський губернатор В.А. Чертков заклав першу церкву Марії-Магдалини. Вона була освячена у 1791 р., прослужила парафіянинам майже сто років і, як ми згадували на одній з попередніх точок екскурсії, була зачинена та у 1891 р. розібрана. На її місці згідно з постановою міської думи збудували каплицю (за однією з версій, в пам’ять порятунку в Японії спадкоємця, майбутнього останнього царя Миколи II). Капличка була розібрана в 1933 р. у зв’язку з будівництвом трамвайної колії (мабуть, це єдина релігійна споруда, що, за офіційною версією, була знищена не з ідеологічних причин).
Привертає до себе увагу і будинок, що стоїть на іншому куті перехрестя, за діагоналлю від банку. До революції ця будівля належала адвокату Юр’єву, потім тут знаходились редакція «Маріупольського довідкового листка» (однієї з перших міських газет), один з перших кінотеатрів. Пізніше в особняку розмістилася служба ГПУ, яка згодом стала називатися НКВС, а під час фашистської окупації — гестапо. Та зовнішній вигляд будинку приємний: бароко й ампір, поєднання фронтонів і пілястрів, прикрашених барельєфними вазами. Кілька поколінь маріупольців згадують цей будинок за назвами магазинів, які у ньому знаходились: «Взуття», потім — «Асоль». Нині тут активні центри вільного простору: «IZБА-читальня», а за кутом — антикафе «Joy».
GPS: 47.095167, 37.553717
Будівля банку — одна зі споруд, яка чудово збереглася до нашого часу і понад 100 років виконує призначену їй функцію. Маріупольський громадський банк був створений ще у 1867 р., але через кілька років припинив діяльність (ймовірно, з причини появи в першій половині 1870-х років нових банківських установ). На замовлення Маріупольської міської думи в 1897 р. у Санкт-Петербурзі був складений проект представницької двоповерхової будівлі для Маріупольського відділення Державного банку, або, інакше, — Державної банківської контори. У 1905 р. Маріупольське відділення перейшло в нову, виконану в класичних архітектурних традиціях, будівлю, яку ми бачимо і сьогодні. Саме через цей банк проходило фінансове забезпечення, у т.ч. кредитування будівництва металургійних заводів «Нікополь» і «Провіданс», зведення приватних і громадських будівель, сільськогосподарських і культурних об’єктів не тільки міста, а й усього Маріупольському повіту. Саме це відділення банку забезпечувало надходження платежів на будівництво житлового фонду, індустріальних і соціальних об’єктів міста у 1950–1980-ті рр. До кінця 1960-х років біля його стін під час демонстрацій встановлювалися трибуни для представників міських органів влади. Все це свідчить про центральну роль цього місця в історії Маріуполя.
Цікаво, що саме на перехресті пр. Миру та вул. Грецької ще до приходу до Павловська переселенців Азовський губернатор В.А. Чертков заклав першу церкву Марії-Магдалини. Вона була освячена у 1791 р., прослужила парафіянинам майже сто років і, як ми згадували на одній з попередніх точок екскурсії, була зачинена та у 1891 р. розібрана. На її місці згідно з постановою міської думи збудували каплицю (за однією з версій, в пам’ять порятунку в Японії спадкоємця, майбутнього останнього царя Миколи II). Капличка була розібрана в 1933 р. у зв’язку з будівництвом трамвайної колії (мабуть, це єдина релігійна споруда, що, за офіційною версією, була знищена не з ідеологічних причин).
Привертає до себе увагу і будинок, що стоїть на іншому куті перехрестя, за діагоналлю від банку. До революції ця будівля належала адвокату Юр’єву, потім тут знаходились редакція «Маріупольського довідкового листка» (однієї з перших міських газет), один з перших кінотеатрів. Пізніше в особняку розмістилася служба ГПУ, яка згодом стала називатися НКВС, а під час фашистської окупації — гестапо. Та зовнішній вигляд будинку приємний: бароко й ампір, поєднання фронтонів і пілястрів, прикрашених барельєфними вазами. Кілька поколінь маріупольців згадують цей будинок за назвами магазинів, які у ньому знаходились: «Взуття», потім — «Асоль». Нині тут активні центри вільного простору: «IZБА-читальня», а за кутом — антикафе «Joy».
GPS: 47.094907, 37.554822
GPS: 47.094907, 37.554822
Ще півроку тому за синім парканом приховувався цікавий об’єкт — покинутий мешканцями будинок, який руйнувався протягом десятиліття і який в лютому-березні 2016 р., за бажанням хазяїна, було розібрано як аварійний (пр. Миру, 39). Раніше будь-хто міг помилуватися кованим навісом над його ганком. Цікаво, що стіни будинку — дерев’яні, місцями обкладені цеглою. Оскільки фасад його виходить на центральну вулицю, він, ймовірно, і будувався як житловий будинок, а не як господарська будівля. Отже, краєзнавці зазначають, що цей будинок міг бути одним з найстаріших у нашому місті, що зберігся до ХХІ ст. (вік більшості будинків дорівнює 100-118 років, а цей міг бути збудований кількома десятиліттями раніше). Будівель сміття швидко прибрали, а синій паркан, як і раніше, привертає увагу перехожих, зокрема відвідувачів кінотеатру «Перемога», що стоїть навпроти.
Точна дата, коли вперше відкрив двері глядачам цей кінотеатр, загублена, але фотографії та листи доводять, що кінотеатр працював ще в довоєнний час. У 1908–1917 роках в Маріуполі було три кінотеатри, один з них — саме у цьому будинку («ІлюзІон», за іншими даними — «ХХ століття»). Пізніше залишився тільки один — «Перемога», який тоді, за однією з версій, називався «Батьківщина». Під час Другої світової війни кінотеатр продовжував працювати як «Soldatenkino». У 1943 році у ньому сталася велика пожежа; у 1946 р. відкрив свої двері для глядачів як кінотеатр «Перемога» (пр. Миру, 34). Першим директором кінотеатру стала Дар’я Привалова, яка віддала йому 37 років свого життя (з 1946 по 1983 рік). З приходом в 1988 р. Галини Бургу в кінотеатрі почалися перебудови, які в першу чергу відбилися на зовнішньому вигляді. Будівля кінотеатру з 60-х рр. була облицьована плиткою, а в ході ремонту було багато зроблено для повернення кінотеатру колишнього вигляду. Саме завдяки згаданим жінкам було збережено найцікавіший в плані архітектурного оздоблення «синій зал». У 1992 р. ремонт був закінчений, а у квітні 2004 р. — відкрито новий кінозал. Сучасний кінотеатр відповідає кращим світовим стандартам.
Цікаво, що за радянських часів саме кінотеатр «Батьківщина», збудований у 1950-х рр.., був основним конкурентом кінотеатру «Перемога». Обидва — в центральній частині міста, тільки в «Перемозі» прем’єрні покази проводили раніше. Отже, «Батьківщина» активно розвивалася в інший бік: одними з перших в місті тут почали влаштовувати нічні сеанси (три-чотири стрічки за ніч), а потім трансформувалася в стереокінотеатр, предтечу нинішніх 3D. Тоді стерео не було навіть в обласному центрі, а дехто з маріупольців і досі пам’ятає кольорові окуляри та невеличкі відеострічки з об’ємним зображенням, присвячені, наприклад, квітковим клумбам Донецьку. У 90-ті у приміщення перепрофілювали у банк, де він залишається і сьогодні (вул. Куїнджі, 56).
Ще півроку тому за синім парканом приховувався цікавий об’єкт — покинутий мешканцями будинок, який руйнувався протягом десятиліття і який в лютому-березні 2016 р., за бажанням хазяїна, було розібрано як аварійний (пр. Миру, 39). Раніше будь-хто міг помилуватися кованим навісом над його ганком. Цікаво, що стіни будинку — дерев’яні, місцями обкладені цеглою. Оскільки фасад його виходить на центральну вулицю, він, ймовірно, і будувався як житловий будинок, а не як господарська будівля. Отже, краєзнавці зазначають, що цей будинок міг бути одним з найстаріших у нашому місті, що зберігся до ХХІ ст. (вік більшості будинків дорівнює 100-118 років, а цей міг бути збудований кількома десятиліттями раніше). Будівель сміття швидко прибрали, а синій паркан, як і раніше, привертає увагу перехожих, зокрема відвідувачів кінотеатру «Перемога», що стоїть навпроти.
Точна дата, коли вперше відкрив двері глядачам цей кінотеатр, загублена, але фотографії та листи доводять, що кінотеатр працював ще в довоєнний час. У 1908–1917 роках в Маріуполі було три кінотеатри, один з них — саме у цьому будинку («ІлюзІон», за іншими даними — «ХХ століття»). Пізніше залишився тільки один — «Перемога», який тоді, за однією з версій, називався «Батьківщина». Під час Другої світової війни кінотеатр продовжував працювати як «Soldatenkino». У 1943 році у ньому сталася велика пожежа; у 1946 р. відкрив свої двері для глядачів як кінотеатр «Перемога» (пр. Миру, 34). Першим директором кінотеатру стала Дар’я Привалова, яка віддала йому 37 років свого життя (з 1946 по 1983 рік). З приходом в 1988 р. Галини Бургу в кінотеатрі почалися перебудови, які в першу чергу відбилися на зовнішньому вигляді. Будівля кінотеатру з 60-х рр. була облицьована плиткою, а в ході ремонту було багато зроблено для повернення кінотеатру колишнього вигляду. Саме завдяки згаданим жінкам було збережено найцікавіший в плані архітектурного оздоблення «синій зал». У 1992 р. ремонт був закінчений, а у квітні 2004 р. — відкрито новий кінозал. Сучасний кінотеатр відповідає кращим світовим стандартам.
Цікаво, що за радянських часів саме кінотеатр «Батьківщина», збудований у 1950-х рр.., був основним конкурентом кінотеатру «Перемога». Обидва — в центральній частині міста, тільки в «Перемозі» прем’єрні покази проводили раніше. Отже, «Батьківщина» активно розвивалася в інший бік: одними з перших в місті тут почали влаштовувати нічні сеанси (три-чотири стрічки за ніч), а потім трансформувалася в стереокінотеатр, предтечу нинішніх 3D. Тоді стерео не було навіть в обласному центрі, а дехто з маріупольців і досі пам’ятає кольорові окуляри та невеличкі відеострічки з об’ємним зображенням, присвячені, наприклад, квітковим клумбам Донецьку. У 90-ті у приміщення перепрофілювали у банк, де він залишається і сьогодні (вул. Куїнджі, 56).
GPS: 47.094838, 37.555144
Будинкам за №№35-37 пощастило значно більше, ніж тому, що стояв поруч. Вони чудово збереглися завдяки реставрації, майже не змінивши зовнішнього вигляду, про що свідчать фотографії 1930-х років. У минулому у будинку №37, у якому збереглася навіть вимощена старовинними кахлями підлога, була розташована біржа, поруч — кондитерський і булочний магазин. Будинок №37 прикрашає меморіальна дошка, присвячена Г. Костоправу — відомому перекладачу, поету, класику літератури приазовських греків. На табличці вказано, що він у 1932–1935 рр. працював у редакції газети «Колективістикос» (зазначимо, що редакція неодноразово змінювала своє місце знаходження, і цей будинок — один з багатьох). Нині у цих будинках розмістилися Театральна школа-студія та Центр вивчення англійської мови «Охford».
Навпроти — початок будинку в стилі сталінського ампіру, відомого аркою з вишуканою ліпниною, який займає більшу частину кварталу. На його стіні також встановлено меморіальну дошку, оскільки саме на цьому місці у 1887 р. було споруджено перший в Маріуполі стаціонарний Зимовий театр. Його засновник В.Л. Шаповалов заради мистецтва ліквідував власну торговельну справу, але фінансові труднощі й конфлікти в трупі змусили його продати будівлю І.І. Уварову, господареві чавуноливарного заводу, який віддав театр в експлуатацію приїжджим антрепренерам. У 1932 р. у приміщенні почав діяти Маріупольський грецький національний театр. У важких житлових умовах, із заборгованістю заробітної плати молода трупа поступово завойовувала свого глядача. Крім виступів у театрі, актори виїжджали до сел Приазов’я, де, спілкуючись з колгоспниками, запам’ятовували рухи, особливості поведінки, щоб потім з вірогідністю відігравати їх на сцені. Театр стрімко розвивався: ставилися нові вистави, розроблялися декорації та костюми, у 1936 р. відбулося урочисте відкриття міського театру після реконструкції. Та за часів репресій Грецький робітничо-колгоспний театр було зачинено. Новий будинок на його місці з’явився у середині 1950-х рр.
GPS: 47.094838, 37.555144
Будинкам за №№35-37 пощастило значно більше, ніж тому, що стояв поруч. Вони чудово збереглися завдяки реставрації, майже не змінивши зовнішнього вигляду, про що свідчать фотографії 1930-х років. У минулому у будинку №37, у якому збереглася навіть вимощена старовинними кахлями підлога, була розташована біржа, поруч — кондитерський і булочний магазин. Будинок №37 прикрашає меморіальна дошка, присвячена Г. Костоправу — відомому перекладачу, поету, класику літератури приазовських греків. На табличці вказано, що він у 1932–1935 рр. працював у редакції газети «Колективістикос» (зазначимо, що редакція неодноразово змінювала своє місце знаходження, і цей будинок — один з багатьох). Нині у цих будинках розмістилися Театральна школа-студія та Центр вивчення англійської мови «Охford».
Навпроти — початок будинку в стилі сталінського ампіру, відомого аркою з вишуканою ліпниною, який займає більшу частину кварталу. На його стіні також встановлено меморіальну дошку, оскільки саме на цьому місці у 1887 р. було споруджено перший в Маріуполі стаціонарний Зимовий театр. Його засновник В.Л. Шаповалов заради мистецтва ліквідував власну торговельну справу, але фінансові труднощі й конфлікти в трупі змусили його продати будівлю І.І. Уварову, господареві чавуноливарного заводу, який віддав театр в експлуатацію приїжджим антрепренерам. У 1932 р. у приміщенні почав діяти Маріупольський грецький національний театр. У важких житлових умовах, із заборгованістю заробітної плати молода трупа поступово завойовувала свого глядача. Крім виступів у театрі, актори виїжджали до сел Приазов’я, де, спілкуючись з колгоспниками, запам’ятовували рухи, особливості поведінки, щоб потім з вірогідністю відігравати їх на сцені. Театр стрімко розвивався: ставилися нові вистави, розроблялися декорації та костюми, у 1936 р. відбулося урочисте відкриття міського театру після реконструкції. Та за часів репресій Грецький робітничо-колгоспний театр було зачинено. Новий будинок на його місці з’явився у середині 1950-х рр.
GPS: 47.094469, 37.557059
GPS: 47.094469, 37.557059
Найцікавіша пам’ятка архітектури Маріуполя — будинок Томазо, у якому було розташовано готель «Континенталь». У ньому не тільки могли селитися гості міста, а й проводили свій вільний час купецтво і місцеве міщанство. За однією з версій, площу під готель і ресторан орендував Д. Калері, який довів до ладу внутрішню обробку приміщень, але на торцях старовинних металевих сходинок вказано прізвище хазяїна — «Готель Томазо». Будівля була побудована у 1880-х рр., архітектор — невідомий, хоча інколи у зв’язку з цим об’єктом згадують Шехтеля або Нільсена. Під час будівництва використовувався місцевий матеріал: червона формова цегла, а також плити та стійки сходових прольотів, відлиті на заводі В. Сойфера. Частину будинку з концертним залом було споруджено пізніше: вона чітко виділяється величезними вікнами, не характерними для архітектури кінця ХІХ ст., однак є і в ній риси цегляного стилю, зокрема додаткові ковані елементи декору. Цікаво, що саме для освітлення готелю «Континенталь» призначалася перша в Маріуполі електростанція: вона була відкрита у грудні 1898 року, знаходилася на вул. Харлампієвській і належала Е. Томазо. Проте нерідко згадується, що перша електростанція — це Міська електрична станція Міської управи, збудована у 1906 р., оскільки з неї почалася електрифікація міста.
У 1920 р. у приміщені розміщувався штаб Начальника морських сил Чорного і Азовського морів, потім, в 1929 р. — Палац праці, тобто центр профспілкових організацій міста. З 1933 р. тут почав працювати Клуб металургів, а з 1962 р. приміщення було реорганізовано в Палац культури «Азовсталь». У 2010 р. ВАТ МК «Азовсталь» передав будівлю на баланс міста, надавши значну допомогу у її реконструкцію. Вже у жовтні 2010 р. відбулося відкриття єдиного в нашому місті виключно молодіжного закладу культури.
Біля будинку ПК «Молодіжний» зберігся телефонний люк незвичайної форми. Згідно з написом НКС, він датується 1920-ми роками, а більш старі — круглі, з такою саме емблемою і без написів — зустрічаються майже на кожній вулиці старої частини Маріуполя, у т.ч. на пр. Миру (на парній стороні).
Найцікавіша пам’ятка архітектури Маріуполя — будинок Томазо, у якому було розташовано готель «Континенталь». У ньому не тільки могли селитися гості міста, а й проводили свій вільний час купецтво і місцеве міщанство. За однією з версій, площу під готель і ресторан орендував Д. Калері, який довів до ладу внутрішню обробку приміщень, але на торцях старовинних металевих сходинок вказано прізвище хазяїна — «Готель Томазо». Будівля була побудована у 1880-х рр., архітектор — невідомий, хоча інколи у зв’язку з цим об’єктом згадують Шехтеля або Нільсена. Під час будівництва використовувався місцевий матеріал: червона формова цегла, а також плити та стійки сходових прольотів, відлиті на заводі В. Сойфера. Частину будинку з концертним залом було споруджено пізніше: вона чітко виділяється величезними вікнами, не характерними для архітектури кінця ХІХ ст., однак є і в ній риси цегляного стилю, зокрема додаткові ковані елементи декору. Цікаво, що саме для освітлення готелю «Континенталь» призначалася перша в Маріуполі електростанція: вона була відкрита у грудні 1898 року, знаходилася на вул. Харлампієвській і належала Е. Томазо. Проте нерідко згадується, що перша електростанція — це Міська електрична станція Міської управи, збудована у 1906 р., оскільки з неї почалася електрифікація міста.
У 1920 р. у приміщені розміщувався штаб Начальника морських сил Чорного і Азовського морів, потім, в 1929 р. — Палац праці, тобто центр профспілкових організацій міста. З 1933 р. тут почав працювати Клуб металургів, а з 1962 р. приміщення було реорганізовано в Палац культури «Азовсталь». У 2010 р. ВАТ МК «Азовсталь» передав будівлю на баланс міста, надавши значну допомогу у її реконструкцію. Вже у жовтні 2010 р. відбулося відкриття єдиного в нашому місті виключно молодіжного закладу культури.
Біля будинку ПК «Молодіжний» зберігся телефонний люк незвичайної форми. Згідно з написом НКС, він датується 1920-ми роками, а більш старі — круглі, з такою саме емблемою і без написів — зустрічаються майже на кожній вулиці старої частини Маріуполя, у т.ч. на пр. Миру (на парній стороні).
GPS: 47.094257, 37.558218
Досить вдивитися в огорожу балкона, щоб розгледіти цифри «1902»: це і є дата спорудження будинку, у якому вже майже 70 років знаходиться редакція газети «Приазовський робочий». Особняк належав Гавриїлу Ісидоровича Гофу, який помер приблизно в 1911 р. бездітним, і його власність перейшла племінниці Ганні Іллівні. У різні часи тут знаходилися ювелірний магазин Брауде і тютюновий магазин, у роки війни проживали нацисти. Як зазначав С. Д. Буров, після визволення міста в приміщенні розмістили шкільні класи, де у кілька змін навчалися діти, які пережили два роки окупації. Поступово будівлі міських шкіл стали відновлювати й переводити туди школярів, а їх місце зайняли учні Маріупольського педагогічного училища. Для майбутніх педагогів знайшли інше приміщення, а в звільнені кімнати на початку квітня 1951 р. вселилася редакція газети «Приазовський робочий». Перший поверх займав книжковий і канцелярський магазин, який згодом був переведений у відновлений сусідній будинок №23, В кінці 60-х рр. ΧΧ ст., коли головним редактором газети став енергійний Іван Коробов, були зроблені капітальний ремонт і перепланування внутрішніх приміщень особняка, який перейшов у повне розпорядження редакції. Одна з найстаріших в Україні газет, перший номер якої вийшов у березні 1918 р., успішно видається і сьогодні — під керівництвом Миколи Токарського.
Конференц-залу редакції, яка розташована саме за тим вікном, що виходить на балкон, прикрашає старовинний камін, оздоблений спеціальними кахлями. У минулому подібні кахлі називали «Ізразцями», і вони були значно важчими за сучасні, оскільки мали додатковий елемент, що створював «коробочку». Завдяки цьому використання спеціальної кахлі мало не лише декоративне, а й гігієнічне призначення. У пустотах за нею зберігалося тепле повітря, і самі керамічні кахлі, які значно товстіші ніж ті, до яких ми звикли, довго залишались теплими. Окрім того, їх глазуровану поверхню значно легше було очистити від сажі й пилу, ніж побілену піч. На внутрішній стороні, на кількох кахлях з кожної партії, розташовувалось клеймо заводу, що їх виготовляв. Яскравий зразок — кахля з будинку Гампера, яку надав до краєзнавчого музею один з мешканців.
GPS: 47.094257, 37.558218
Досить вдивитися в огорожу балкона, щоб розгледіти цифри «1902»: це і є дата спорудження будинку, у якому вже майже 70 років знаходиться редакція газети «Приазовський робочий». Особняк належав Гавриїлу Ісидоровича Гофу, який помер приблизно в 1911 р. бездітним, і його власність перейшла племінниці Ганні Іллівні. У різні часи тут знаходилися ювелірний магазин Брауде і тютюновий магазин, у роки війни проживали нацисти. Як зазначав С. Д. Буров, після визволення міста в приміщенні розмістили шкільні класи, де у кілька змін навчалися діти, які пережили два роки окупації. Поступово будівлі міських шкіл стали відновлювати й переводити туди школярів, а їх місце зайняли учні Маріупольського педагогічного училища. Для майбутніх педагогів знайшли інше приміщення, а в звільнені кімнати на початку квітня 1951 р. вселилася редакція газети «Приазовський робочий». Перший поверх займав книжковий і канцелярський магазин, який згодом був переведений у відновлений сусідній будинок №23, В кінці 60-х рр. ΧΧ ст., коли головним редактором газети став енергійний Іван Коробов, були зроблені капітальний ремонт і перепланування внутрішніх приміщень особняка, який перейшов у повне розпорядження редакції. Одна з найстаріших в Україні газет, перший номер якої вийшов у березні 1918 р., успішно видається і сьогодні — під керівництвом Миколи Токарського.
Конференц-залу редакції, яка розташована саме за тим вікном, що виходить на балкон, прикрашає старовинний камін, оздоблений спеціальними кахлями. У минулому подібні кахлі називали «Ізразцями», і вони були значно важчими за сучасні, оскільки мали додатковий елемент, що створював «коробочку». Завдяки цьому використання спеціальної кахлі мало не лише декоративне, а й гігієнічне призначення. У пустотах за нею зберігалося тепле повітря, і самі керамічні кахлі, які значно товстіші ніж ті, до яких ми звикли, довго залишались теплими. Окрім того, їх глазуровану поверхню значно легше було очистити від сажі й пилу, ніж побілену піч. На внутрішній стороні, на кількох кахлях з кожної партії, розташовувалось клеймо заводу, що їх виготовляв. Яскравий зразок — кахля з будинку Гампера, яку надав до краєзнавчого музею один з мешканців.
GPS: 47.093991, 37.559280
GPS: 47.093991, 37.559280
Житлові будинки в стилі «сталінського неоренесансну», або «сталінського ампіру» були споруджені у післявоєнний час на місці зруйнованих одноповерхових будівель. Якщо у 1930-ті роки сталінська архітектура була представлена, перш за все, такими стилями, як конструктивізм і класичний монументальний з рисами еклектики, то у другій половині 1940-х рр. все стрімко змінилося. У 1945 році країна приступила до відновлення зруйнованих міст, і архітектура стала одним з пріоритетних напрямків розвитку держави. Вона повинна була вселяти впевненість глядачам у швидкому відновленні всієї країни, звідси — комплексне, «ансамблеве» забудування вулиць та вишуканість ліпного оздоблення фасадів. Але у 1955 р. було прийнято кілька документів, зокрема «Про усунення надмірностей у проектуванні і будівництві». Оскільки у Маріуполі будівництво у цьому стилі було розпочато на початку 1950-х рр.., його дотримувались всього 5 років. Це, зокрема, частина вулиці Куїнджі та вже знайомі нам «будинки зі шпилями» і будинок №24 на пр. Миру.
Будинки потроху руйнуються: з ваз у формі квітів, розташованих над фасадом, половина не збереглася. Але і сьогодні ці архітектурні об’єкти привертають увагу. Коли у Маріуполі активно почав розвиватися настінний живопис, ці будинки також не залишились поза увагою: на стіні того, що розташований на непарному боці проспекту — один з найцікавіших муралів.
Житлові будинки в стилі «сталінського неоренесансну», або «сталінського ампіру» були споруджені у післявоєнний час на місці зруйнованих одноповерхових будівель. Якщо у 1930-ті роки сталінська архітектура була представлена, перш за все, такими стилями, як конструктивізм і класичний монументальний з рисами еклектики, то у другій половині 1940-х рр. все стрімко змінилося. У 1945 році країна приступила до відновлення зруйнованих міст, і архітектура стала одним з пріоритетних напрямків розвитку держави. Вона повинна була вселяти впевненість глядачам у швидкому відновленні всієї країни, звідси — комплексне, «ансамблеве» забудування вулиць та вишуканість ліпного оздоблення фасадів. Але у 1955 р. було прийнято кілька документів, зокрема «Про усунення надмірностей у проектуванні і будівництві». Оскільки у Маріуполі будівництво у цьому стилі було розпочато на початку 1950-х рр.., його дотримувались всього 5 років. Це, зокрема, частина вулиці Куїнджі та вже знайомі нам «будинки зі шпилями» і будинок №24 на пр. Миру.
Будинки потроху руйнуються: з ваз у формі квітів, розташованих над фасадом, половина не збереглася. Але і сьогодні ці архітектурні об’єкти привертають увагу. Коли у Маріуполі активно почав розвиватися настінний живопис, ці будинки також не залишились поза увагою: на стіні того, що розташований на непарному боці проспекту — один з найцікавіших муралів.
GPS: 47.093221, 37.562595
Остання з вулиць, що перетинають пр. Миру на шляху до пл.. Визволення, — це Земська. Свою назву вона отримала завдяки тому, що на ній, за кутом нинішнього музичного училища, знаходилось Маріупольське земство. Будівля не збереглася, а на її фундаменті стоїть 5-поверхівка, яка за своєю нестандартною формою нагадує історичний будинок.
Розташована за цією вулицею площа Визволення раніше називалася Соборною, або Базарною і повністю виправдовувала обидві назви. На площі був розташований міський базар, а поруч — вже згадуваний на початку екскурсії Харлампіївський собор та майже непомітна на старих фото, значно менша за розмірами Катерининська церква. Закладений у 1820-х рр. собор будували понад двадцять років та освятили тільки у 1845 р. Він був споруджений у візантійському стилі та мав три вівтарі: центральний — в ім’я великомученика Харлампія, бокові — на честь Георгія-Побідоносця та святителя Миколая (на згадку про козацьку Свято-Миколаївську церкву). Саме від них отримали назви і паралельні нинішньому пр. Миру вулиці — Георгіївська та Миколаївська. Харлампієвський собор став осередком майже всіх святинь і національних цінностей маріупольських греків. Зокрема, тут зберігалася чудотворна ікона Георгія Побідоносця, що датується серединою XI століття.
Підірваний У 1930-х рр. собор розібрали, а на його місці збудували «ДОСААФ». Рішення про організацію у СРСР оборонних товариств було прийнято ще в січні 1927 р., і з цього ж року такі первинні організації стали організовуватися в Маріуполі. Попередником «ДОСААФу» було Товариство сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву («Тсоавіахім»), замість якого в 1948 р. були утворені 3 самостійних товариства: «ДОСАРМ» (Добровільне товариство сприяння армії), «ДОСАВ» (Добровільне товариство сприяння авіації) і «ДОСФЛОТ» (Добровільне товариство сприяння флоту). В «ДОСААФ» (вони були об’єднані Добровільне товариство сприяння армії, авіації й флоту). У 1951 р. Серед жителів Маріуполя будівля і зараз носить ту ж назву.
GPS: 47.093221, 37.562595
Остання з вулиць, що перетинають пр. Миру на шляху до пл.. Визволення, — це Земська. Свою назву вона отримала завдяки тому, що на ній, за кутом нинішнього музичного училища, знаходилось Маріупольське земство. Будівля не збереглася, а на її фундаменті стоїть 5-поверхівка, яка за своєю нестандартною формою нагадує історичний будинок.
Розташована за цією вулицею площа Визволення раніше називалася Соборною, або Базарною і повністю виправдовувала обидві назви. На площі був розташований міський базар, а поруч — вже згадуваний на початку екскурсії Харлампіївський собор та майже непомітна на старих фото, значно менша за розмірами Катерининська церква. Закладений у 1820-х рр. собор будували понад двадцять років та освятили тільки у 1845 р. Він був споруджений у візантійському стилі та мав три вівтарі: центральний — в ім’я великомученика Харлампія, бокові — на честь Георгія-Побідоносця та святителя Миколая (на згадку про козацьку Свято-Миколаївську церкву). Саме від них отримали назви і паралельні нинішньому пр. Миру вулиці — Георгіївська та Миколаївська. Харлампієвський собор став осередком майже всіх святинь і національних цінностей маріупольських греків. Зокрема, тут зберігалася чудотворна ікона Георгія Побідоносця, що датується серединою XI століття.
Підірваний У 1930-х рр. собор розібрали, а на його місці збудували «ДОСААФ». Рішення про організацію у СРСР оборонних товариств було прийнято ще в січні 1927 р., і з цього ж року такі первинні організації стали організовуватися в Маріуполі. Попередником «ДОСААФу» було Товариство сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву («Тсоавіахім»), замість якого в 1948 р. були утворені 3 самостійних товариства: «ДОСАРМ» (Добровільне товариство сприяння армії), «ДОСАВ» (Добровільне товариство сприяння авіації) і «ДОСФЛОТ» (Добровільне товариство сприяння флоту). В «ДОСААФ» (вони були об’єднані Добровільне товариство сприяння армії, авіації й флоту). У 1951 р. Серед жителів Маріуполя будівля і зараз носить ту ж назву.
