Бронзовий рушник та будинок диявола Дніпро — це не тільки заводи або бізнес-центри.
У місті є місця, які сповнені легендами, загадками й таємницями. Що може бути краще для прогулянки у романтичному настрої? У нашій сьогоднішній прогулянці — парк для бомонду, дивний будинок Блаватської, острів за чотири тисячі рублів, диявольський будинок, фонтан з амурами й останній з дерев’яних будинків Катеринослава.
GPS: 48.474844, 35.033083
GPS: 48.474844, 35.033083
Від будинку Блаватської, рухаючись у напрямку до центру міста, ми виходимо на вулицю Столярова. Її названо на честь льотчика Михайла Столярова. У вересні 1943 року, за місяць до звільнення міста, його літак був збитий над Дніпропетровськом. Намагаючись увести свій бомбардувальник убік від житлових кварталів, льотчик дотягнув до території зруйнованих заводів. Літак врізався в будинок номер 40 по колишній Ленінградської. Після звільнення міста, вулицю, над якою загинув льотчик, назвали на його честь. Вулиця Столярова розрізана надвоє довгим бульваром, який тягнеться до самого проспекту Яворницького. Бульвар отримав назву «Алеї Закоханих». За традицією, яка існувала за часів мера Дніпропетровська Івана Куліченка, у місті щорічно з’являвся новий фонтан. Один з фонтанів з’явився і на Алеї Закоханих. Будівництво фонтану фінансувала дніпропетровська корпорація ЛОГОС, на той момент — керуюча компанія заводів «Таврія» та «Інкерман». Алея відкрита на честь 227-річчя Дніпропетровська. На алеї встановлено фонтан з мідним амуром, й для закоханих вважається доброю прикметою посидіти на бортику фонтану обличчям до Амуру, з ногами, зануреними у басейн, мідний рушник для молодят, на який заведено наступати нареченому і нареченій одночасно. У Дніпрі це місце популярне для зізнань у коханні, також вважається, що наступивши разом на бронзовий рушник, можна відновити зруйновані стосунки.
Від будинку Блаватської, рухаючись у напрямку до центру міста, ми виходимо на вулицю Столярова. Її названо на честь льотчика Михайла Столярова. У вересні 1943 року, за місяць до звільнення міста, його літак був збитий над Дніпропетровськом. Намагаючись увести свій бомбардувальник убік від житлових кварталів, льотчик дотягнув до території зруйнованих заводів. Літак врізався в будинок номер 40 по колишній Ленінградської. Після звільнення міста, вулицю, над якою загинув льотчик, назвали на його честь. Вулиця Столярова розрізана надвоє довгим бульваром, який тягнеться до самого проспекту Яворницького. Бульвар отримав назву «Алеї Закоханих». За традицією, яка існувала за часів мера Дніпропетровська Івана Куліченка, у місті щорічно з’являвся новий фонтан. Один з фонтанів з’явився і на Алеї Закоханих. Будівництво фонтану фінансувала дніпропетровська корпорація ЛОГОС, на той момент — керуюча компанія заводів «Таврія» та «Інкерман». Алея відкрита на честь 227-річчя Дніпропетровська. На алеї встановлено фонтан з мідним амуром, й для закоханих вважається доброю прикметою посидіти на бортику фонтану обличчям до Амуру, з ногами, зануреними у басейн, мідний рушник для молодят, на який заведено наступати нареченому і нареченій одночасно. У Дніпрі це місце популярне для зізнань у коханні, також вважається, що наступивши разом на бронзовий рушник, можна відновити зруйновані стосунки.
GPS: 48.473270, 35.036338
Ми знаходимося в районі колишнього річпорту, на вулиці, яка має назву «Князя Ярослава Мудрого», колишня вулиця Ленінградська. Перед вами цегляний особняк першої третини дев’ятнадцятого сторіччя, будинок номер одинадцять, що стоїть в оточенні покинутих заводів. Раніше тут була ціла садиба з усіма господарськими та службовими приміщеннями. Будинок виходив фасадом прямо на широкий Дніпро й протилежний берег. Всі будинки та смуга суші, що відокремлює сьогодні будинок від Дніпра, з’явилися набагато пізніше. Сьогодні будинок оточує територія колишньої тютюнової фабрики, відомої в СРСР випуском сигарет «Ватра», навпроти розташована територія Міськелектро, весь район відноситься до індустріальної забудови. Тут небагатолюдна навіть удень, вночі біля цього будинку завжди порожньо.
Ви бачите меморіальну дошку, згідно з якою в цьому будинку жила Олена Блаватська — окультист, містик, одна із засновниць теософської течії. Будинок належав дідові Блаватської й був куплений в 1815 році. На території Катеринославської губернії Блаватська провела перші 11 років життя. У будинку діда й бабусі вона жила усього кілька місяців. Щойно грудна дівчинка трохи підросла й зміцніла, мати, витончена дворянка Олена Андріївна Ган, автор кількох популярних романів, відвезла дівчинку в село Кам’янське (нині м Кам’янське, колишній Дніпродзержинськ). Там стояла батарея її чоловіка, капітана кінної артилерії Петра Гана.
Цей будинок цікавий хіба що тим, що в ньому дитину хрестили. Під час хрещення, коли її піднесли до купелі, сама собою запалилася свічка перед одним з образів в кімнаті. Блаватська ніколи ні словом не обмовилася про Катеринославський період свого дитинства, хоча час від часу гостювала у дідуся з бабусею. Місце, на якому стояв будинок, у Катеринославі вважалося містичним, це можна відчути й сьогодні, якщо прийти до дому Блаватської пізно вночі. Вважається, що підвал будинку був пов’язаний підземними ходами з «Диявольським будинком». Можливо місце, в якому дитина провела перші місяці життя, вплинуло на паранормальні здібності дівчинки: відомі випадки, коли вона відчувала, що на родича напали вовки або могла назвати факти з минулого батька, про яких він ніколи нікому не розповідав.
GPS: 48.473270, 35.036338
Ми знаходимося в районі колишнього річпорту, на вулиці, яка має назву «Князя Ярослава Мудрого», колишня вулиця Ленінградська. Перед вами цегляний особняк першої третини дев’ятнадцятого сторіччя, будинок номер одинадцять, що стоїть в оточенні покинутих заводів. Раніше тут була ціла садиба з усіма господарськими та службовими приміщеннями. Будинок виходив фасадом прямо на широкий Дніпро й протилежний берег. Всі будинки та смуга суші, що відокремлює сьогодні будинок від Дніпра, з’явилися набагато пізніше. Сьогодні будинок оточує територія колишньої тютюнової фабрики, відомої в СРСР випуском сигарет «Ватра», навпроти розташована територія Міськелектро, весь район відноситься до індустріальної забудови. Тут небагатолюдна навіть удень, вночі біля цього будинку завжди порожньо.
Ви бачите меморіальну дошку, згідно з якою в цьому будинку жила Олена Блаватська — окультист, містик, одна із засновниць теософської течії. Будинок належав дідові Блаватської й був куплений в 1815 році. На території Катеринославської губернії Блаватська провела перші 11 років життя. У будинку діда й бабусі вона жила усього кілька місяців. Щойно грудна дівчинка трохи підросла й зміцніла, мати, витончена дворянка Олена Андріївна Ган, автор кількох популярних романів, відвезла дівчинку в село Кам’янське (нині м Кам’янське, колишній Дніпродзержинськ). Там стояла батарея її чоловіка, капітана кінної артилерії Петра Гана.
Цей будинок цікавий хіба що тим, що в ньому дитину хрестили. Під час хрещення, коли її піднесли до купелі, сама собою запалилася свічка перед одним з образів в кімнаті. Блаватська ніколи ні словом не обмовилася про Катеринославський період свого дитинства, хоча час від часу гостювала у дідуся з бабусею. Місце, на якому стояв будинок, у Катеринославі вважалося містичним, це можна відчути й сьогодні, якщо прийти до дому Блаватської пізно вночі. Вважається, що підвал будинку був пов’язаний підземними ходами з «Диявольським будинком». Можливо місце, в якому дитина провела перші місяці життя, вплинуло на паранормальні здібності дівчинки: відомі випадки, коли вона відчувала, що на родича напали вовки або могла назвати факти з минулого батька, про яких він ніколи нікому не розповідав.
GPS: 48.473105, 35.036676
GPS: 48.473105, 35.036676
У 1833 році Блаватська в останній раз гостювала в цьому будинку у дідуся з бабусею. Її дід, Андрій Фадєєв, був незадоволений будинком, який він купив 18 років тому, в основному через містичну атмосферу. Насилу знайшовши покупця (охочих жити у цьому будинку в Катеринославі не знаходилося), Фадєєв покинув Катеринослав та поїхав до Одеси, вважаючи за краще, так само як і згодом Блаватська, забути про життя в цьому місті. Будинок був куплений директором Катеринославської казенної суконної фабрики Василем Драгневічем й був пристосований під потреби фабрики. За радянських часів в будинку розміщувалася комуналка, потім заводоуправління, а після — курси та ПТУ.
З 1987 року тут розташовано музейний центр Блаватської та її родини. Другий поверх будинку ніколи не користувався популярністю: мешканці комуналки змінювалися там дуже часто, коли в будинку стали розташовуватися організації, було важко знайти сторожів. Причина у тому, що на другому поверсі там періодично з’являється привид дівчини у білому, який пливе над підлогою й зникає у вікні. І сьогодні, проїжджаючи пізно вночі колишньою Ленінградською, припізнілий подорожній ризикує побачити у темному вікні другого поверху білу фігуру.
Цікаво, що у Дніпропетровську до реконструкції Нового моста існувала міська легенда про таку саму жіночу фігуру в білому, яку помічали на мосту кожен раз перед особливо важкими автоаваріями з людськими жертвами, якими славився міст. Можливо, привид з розташованого неподалік будинку Блаватської виходив на міст, щоб попередити людей про катастрофу, що насувається.
У 1833 році Блаватська в останній раз гостювала в цьому будинку у дідуся з бабусею. Її дід, Андрій Фадєєв, був незадоволений будинком, який він купив 18 років тому, в основному через містичну атмосферу. Насилу знайшовши покупця (охочих жити у цьому будинку в Катеринославі не знаходилося), Фадєєв покинув Катеринослав та поїхав до Одеси, вважаючи за краще, так само як і згодом Блаватська, забути про життя в цьому місті. Будинок був куплений директором Катеринославської казенної суконної фабрики Василем Драгневічем й був пристосований під потреби фабрики. За радянських часів в будинку розміщувалася комуналка, потім заводоуправління, а після — курси та ПТУ.
З 1987 року тут розташовано музейний центр Блаватської та її родини. Другий поверх будинку ніколи не користувався популярністю: мешканці комуналки змінювалися там дуже часто, коли в будинку стали розташовуватися організації, було важко знайти сторожів. Причина у тому, що на другому поверсі там періодично з’являється привид дівчини у білому, який пливе над підлогою й зникає у вікні. І сьогодні, проїжджаючи пізно вночі колишньою Ленінградською, припізнілий подорожній ризикує побачити у темному вікні другого поверху білу фігуру.
Цікаво, що у Дніпропетровську до реконструкції Нового моста існувала міська легенда про таку саму жіночу фігуру в білому, яку помічали на мосту кожен раз перед особливо важкими автоаваріями з людськими жертвами, якими славився міст. Можливо, привид з розташованого неподалік будинку Блаватської виходив на міст, щоб попередити людей про катастрофу, що насувається.
GPS: 48.460859, 35.059145
Нагірна частина міста є найбільш старою. Найбільша кількість загадок та старожитностей можна зустріти саме тут.
Ми знаходимося на Крутогірному узвозі, колишній вулиці Рогальова. Будинок номер п’ять. Єдиний в місті вцілілий дерев’яний будинок. Його стіни складено з товстого дерев’яного бруса, і, якби з одного боку не просів фундамент через будівництво сусіднього будинку, він стояв би так само, як і сто, і двісті років тому. На 1876 рік у Катеринославі існувало 185 таких будинків, а кам’яні споруди, навпаки, були рідкістю. В середині 19 сторіччя дев’ять з десяти жителів Катеринослава жили в дерев’яних будинках. Тому, дивлячись на цей будинок, ми з легкістю можемо уявити собі, як виглядав Катеринослав 60-х років 19 століття. У наші дні будинок час від часу підфарбовують, втім, без особливого успіху. Ворогами подібних будинків були пожежі, сильні зливи, і кілька повеней, які пережило місто. Страшні зливи 1892 року істотно скоротили цей житловий фонд, особливо будинки, які були розташовані в низинах. Залишилися свідчення очевидців навіть про будинки, які підводилися зі своїх фундаментів на зливовій воді й намагалися відплисти до Дніпра. Цей будинок не належав надто заможним господарям. Швидше за все, це був будинок прислуги купецької або аристократичної сім’ї, якими в основному була заселена ця престижна вже в ті часи частина міста. Планування будинку говорить нам про невеличкі доходи господарів: маленькі кімнати, низькі стелі — знак економії на всьому. У дворі будинку розташовувалися кухня й місткий льох, усе необхідне, щоб готувати й постачати продукти до великого багатого будинку поряд.
GPS: 48.460859, 35.059145
Нагірна частина міста є найбільш старою. Найбільша кількість загадок та старожитностей можна зустріти саме тут.
Ми знаходимося на Крутогірному узвозі, колишній вулиці Рогальова. Будинок номер п’ять. Єдиний в місті вцілілий дерев’яний будинок. Його стіни складено з товстого дерев’яного бруса, і, якби з одного боку не просів фундамент через будівництво сусіднього будинку, він стояв би так само, як і сто, і двісті років тому. На 1876 рік у Катеринославі існувало 185 таких будинків, а кам’яні споруди, навпаки, були рідкістю. В середині 19 сторіччя дев’ять з десяти жителів Катеринослава жили в дерев’яних будинках. Тому, дивлячись на цей будинок, ми з легкістю можемо уявити собі, як виглядав Катеринослав 60-х років 19 століття. У наші дні будинок час від часу підфарбовують, втім, без особливого успіху. Ворогами подібних будинків були пожежі, сильні зливи, і кілька повеней, які пережило місто. Страшні зливи 1892 року істотно скоротили цей житловий фонд, особливо будинки, які були розташовані в низинах. Залишилися свідчення очевидців навіть про будинки, які підводилися зі своїх фундаментів на зливовій воді й намагалися відплисти до Дніпра. Цей будинок не належав надто заможним господарям. Швидше за все, це був будинок прислуги купецької або аристократичної сім’ї, якими в основному була заселена ця престижна вже в ті часи частина міста. Планування будинку говорить нам про невеличкі доходи господарів: маленькі кімнати, низькі стелі — знак економії на всьому. У дворі будинку розташовувалися кухня й місткий льох, усе необхідне, щоб готувати й постачати продукти до великого багатого будинку поряд.
GPS: 48.461135, 35.057234
GPS: 48.461135, 35.057234
Цей будинок називають «диявольським будинком». Будинок побудований у вісімдесятих роках 19 століття, і про нього немає жодних відомостей в офіційних документах. Невідомий навіть архітектор. Будинок не внесений до списків історичних пам’яток. Уся справа в його прикрасах. Фасад багато прикрашений фігурами ангелів, валькірій, масонською символікою. Раніше будинок вінчала голова демона, зараз її немає. Саме масонська символіка стала причиною, по якій будинок не був внесений до списків.
Будинок побудований катеринославським банкіром Олександром Ивановським. Його ініціали — А.І., хрестоподібно накладені один на інший й оточені геральдичними символами, можна побачити на центральному медальйоні. Будинок планувався як прибутковий, тобто з квартирами, які здавалися в оренду. Але під час риття котловану під будівництво робітники знайшли скриню, яку віддали банкірові. Відкривши ящик, він побачив, що той заповнений золотими монетами із зображенням диявола. Вирішивши продати скарб, банкір відправився до знайомого антиквара. Але той, розглянувши монети, від покупки відмовився, порадивши якнайшвидше зарити скарб назад. Банкір не послухався. Він почав продавати скарб по частинах, щоб збільшити його вартість. Монети продавалися добре й швидко, та в проект будинку, що будувався, була внесена скульптурна голова демона, яка вінчала дах. Коли половину монет було продано, на горизонті з’явилася якась красуня, яка спокусила банкіра. У фіналі вона зникла із залишками статків банкіра, й усе що в нього залишилося, це була ще не продана половина диявольського скарбу. До проекту будинку були додані скульптурні зображення ангелів, що повторювали риси спокусниці. Тим часом банкір через гучну історію втратив репутацію, а кохана дружина, яка не змогла пробачити зради, отруїлася. На майже добудовану будівлю були додані зображення мертвих валькірій із закритими очима — зображення померлої.
Через все, що сталося, монети почали продаватися усе гірше. Тим часом Івановський наказав обладнати у підвалі два таємних приміщення — усипальницю для себе й для дружини та зал для зборів масонів, з якого були прориті довгі підземні ходи у невідомих напрямках, один з яких з’єднував Диявольський будинок з будинком Блаватської, про який ми будемо говорити далі.
Цей будинок називають «диявольським будинком». Будинок побудований у вісімдесятих роках 19 століття, і про нього немає жодних відомостей в офіційних документах. Невідомий навіть архітектор. Будинок не внесений до списків історичних пам’яток. Уся справа в його прикрасах. Фасад багато прикрашений фігурами ангелів, валькірій, масонською символікою. Раніше будинок вінчала голова демона, зараз її немає. Саме масонська символіка стала причиною, по якій будинок не був внесений до списків.
Будинок побудований катеринославським банкіром Олександром Ивановським. Його ініціали — А.І., хрестоподібно накладені один на інший й оточені геральдичними символами, можна побачити на центральному медальйоні. Будинок планувався як прибутковий, тобто з квартирами, які здавалися в оренду. Але під час риття котловану під будівництво робітники знайшли скриню, яку віддали банкірові. Відкривши ящик, він побачив, що той заповнений золотими монетами із зображенням диявола. Вирішивши продати скарб, банкір відправився до знайомого антиквара. Але той, розглянувши монети, від покупки відмовився, порадивши якнайшвидше зарити скарб назад. Банкір не послухався. Він почав продавати скарб по частинах, щоб збільшити його вартість. Монети продавалися добре й швидко, та в проект будинку, що будувався, була внесена скульптурна голова демона, яка вінчала дах. Коли половину монет було продано, на горизонті з’явилася якась красуня, яка спокусила банкіра. У фіналі вона зникла із залишками статків банкіра, й усе що в нього залишилося, це була ще не продана половина диявольського скарбу. До проекту будинку були додані скульптурні зображення ангелів, що повторювали риси спокусниці. Тим часом банкір через гучну історію втратив репутацію, а кохана дружина, яка не змогла пробачити зради, отруїлася. На майже добудовану будівлю були додані зображення мертвих валькірій із закритими очима — зображення померлої.
Через все, що сталося, монети почали продаватися усе гірше. Тим часом Івановський наказав обладнати у підвалі два таємних приміщення — усипальницю для себе й для дружини та зал для зборів масонів, з якого були прориті довгі підземні ходи у невідомих напрямках, один з яких з’єднував Диявольський будинок з будинком Блаватської, про який ми будемо говорити далі.
GPS: 48.461063, 35.056987
Будинок було добудовано. Останні монети було продано у 1914 році. 27 липня 1914 року відбулася фінальна угода. На наступний день вибухнула Перша світова війна, у якій відразу ж загинув старший син банкіра. Революція 1917 року позбавила Івановського його капіталу й батьківщини. Будинок був реквізований Катеринославською Реввійськрадою. Встигнувши лише замурувати таємні приміщення у підвалі й кинувши будинок, Івановський емігрував. Напередодні своєї смерті в еміграції, в психлікарні, він цілодобово писав довжелезні листи й один за іншим щодня розсилав їх нащадкам, що залишилися у радянській Росії. Зміст листів був одним й тим самим: заради порятунку роду відшукати та знову повернути прокляті монети на місце. У кожному листі повторювався список усіх покупців зловісного скарбу.
На пошуки нових власників «диявольських монет» пішло майже півстоліття, що принесли нащадкам банкіра низку нещасть. Самогубства, загибель у дорожніх катастрофах, вбивства переслідували їх протягом усього часу. Нарешті останній нащадок колись численного роду зумів знайти останню монету. Сталося це 1 вересня 1945 року. На наступний день у Японії на лінкорі «Міссурі» Японія підписала акт про капітуляцію, який означав закінчення Другої світової війни. Усі зібрані монети таємно переправлялися контрабандними каналами через Середню Азію протягом усіх п’ятдесятих років по частинах. Сьогодні вважається, що скриня закопана десь в околицях будинку, скарб повернувся на колишнє місце, хоча, звичайно ж, це не так: скриня була викопана відрядженими з Москви співробітниками Головного управління КДБ СРСР незабаром після його поховання, у жовтні 1962 року. Через кілька днів почалася Карибська криза, протистояння СРСР та США через розміщення радянських ракет на Кубі, яка ледь не закінчилося ядерною війною.
Голова демона, що вінчала будинок, виходила на ЗАГС, та вважалося поганою прикметою, виходячи після розпису, поглянути на неї. Вважалося, що демон насилає прокляття на молоді сім’ї й ті незабаром розпадаються. Кілька років тому голова покинула своє місце. Її збив з фасаду молодий чоловік, сім’я якого розсипалася незабаром після весілля.
GPS: 48.461063, 35.056987
Будинок було добудовано. Останні монети було продано у 1914 році. 27 липня 1914 року відбулася фінальна угода. На наступний день вибухнула Перша світова війна, у якій відразу ж загинув старший син банкіра. Революція 1917 року позбавила Івановського його капіталу й батьківщини. Будинок був реквізований Катеринославською Реввійськрадою. Встигнувши лише замурувати таємні приміщення у підвалі й кинувши будинок, Івановський емігрував. Напередодні своєї смерті в еміграції, в психлікарні, він цілодобово писав довжелезні листи й один за іншим щодня розсилав їх нащадкам, що залишилися у радянській Росії. Зміст листів був одним й тим самим: заради порятунку роду відшукати та знову повернути прокляті монети на місце. У кожному листі повторювався список усіх покупців зловісного скарбу.
На пошуки нових власників «диявольських монет» пішло майже півстоліття, що принесли нащадкам банкіра низку нещасть. Самогубства, загибель у дорожніх катастрофах, вбивства переслідували їх протягом усього часу. Нарешті останній нащадок колись численного роду зумів знайти останню монету. Сталося це 1 вересня 1945 року. На наступний день у Японії на лінкорі «Міссурі» Японія підписала акт про капітуляцію, який означав закінчення Другої світової війни. Усі зібрані монети таємно переправлялися контрабандними каналами через Середню Азію протягом усіх п’ятдесятих років по частинах. Сьогодні вважається, що скриня закопана десь в околицях будинку, скарб повернувся на колишнє місце, хоча, звичайно ж, це не так: скриня була викопана відрядженими з Москви співробітниками Головного управління КДБ СРСР незабаром після його поховання, у жовтні 1962 року. Через кілька днів почалася Карибська криза, протистояння СРСР та США через розміщення радянських ракет на Кубі, яка ледь не закінчилося ядерною війною.
Голова демона, що вінчала будинок, виходила на ЗАГС, та вважалося поганою прикметою, виходячи після розпису, поглянути на неї. Вважалося, що демон насилає прокляття на молоді сім’ї й ті незабаром розпадаються. Кілька років тому голова покинула своє місце. Її збив з фасаду молодий чоловік, сім’я якого розсипалася незабаром після весілля.
GPS: 48.460461, 35.069454
GPS: 48.460461, 35.069454
Ми знаходимося біля колонади одного з найстаріших парків Дніпра. Сьогодні він має ім’я Тараса Шевченка. Його історія налічує понад 300 років. Перші дерева на крутому стрімкому березі були висаджені на початку 18 століття відставним козаком Лазарем Глобою, в минулому – писарем й осавулом Кодацької паланки. Він є також родоначальником центрального парку Дніпра, розташованого в самому центрі міста, який має його ім’я, і навіть могила козака розташована там. Нинішній парк Шевченка було переплановано, розширено й поліпшено за півстоліття після його закладки. У 1787 році імператриця Катерина II зробила Таврійський вояж з метою проінспектувати недавно приєднані Крим та Новоросію. Подорож тривала півроку. По всьому шляху проходження були побудовані «шляхові палаци» для відпочинку імператриці. Повністю готові до зустрічі Катерини, вони стояли в очікуванні. Такий палац був побудований і в Катеринославі, який Катерина проїжджала, прямуючи з Києва до Херсона. Палац побудували на березі Дніпра, в саду Лазаря Глоби, який до приїзду Катерини було повністю переплановано у «аглицького манера парк». Катерина не зупинилася у палаці й парку не бачила: ночі, в які планувалося перебування Катерини в палаці, імператриця провела в районі сьогоднішнього селища Амур, де проходили її романтичні побачення з князем Потьомкіним, як результат яких місцевість і отримала назву Амур. За непотрібністю і палац, і парк відійшли у власність князя Потьомкіна — господаря краю й фаворита Катерини.
Парк і палац переживали різні періоди своєї історії. Були часи, коли палац стояв зруйнований, з проваленим дахом і підлогою, та по кімнатах вітер носив сторінки кинутих архівів, а покинутий парк являв собою джунглі, де було небезпечно з’являтися навіть удень та зі зброєю, так щільно він був населений кримінальним елементом. А були часи, наприклад з 1900 по 1917 роки, коли парк відновлювався й підтримувався до такого ступеня блиску, що гуляти туди пускали тільки вершки катеринославського суспільства: купців, дворян й місцеву богему. Вхід до парку був закритий навіть для так званої «чистої» публіки. Палац Потьомкіна був відновлений, причому в підвалах палацу були виявлені підземні ходи у різних напрямках — як до Дніпра, так і до центральної частини міста. Вважається, що один з ходів з Диявольського будинку також вів до палацу Потьомкіна. Сьогодні в палаці розташовується Палац студентів університету Дніпра.
Ми знаходимося біля колонади одного з найстаріших парків Дніпра. Сьогодні він має ім’я Тараса Шевченка. Його історія налічує понад 300 років. Перші дерева на крутому стрімкому березі були висаджені на початку 18 століття відставним козаком Лазарем Глобою, в минулому – писарем й осавулом Кодацької паланки. Він є також родоначальником центрального парку Дніпра, розташованого в самому центрі міста, який має його ім’я, і навіть могила козака розташована там. Нинішній парк Шевченка було переплановано, розширено й поліпшено за півстоліття після його закладки. У 1787 році імператриця Катерина II зробила Таврійський вояж з метою проінспектувати недавно приєднані Крим та Новоросію. Подорож тривала півроку. По всьому шляху проходження були побудовані «шляхові палаци» для відпочинку імператриці. Повністю готові до зустрічі Катерини, вони стояли в очікуванні. Такий палац був побудований і в Катеринославі, який Катерина проїжджала, прямуючи з Києва до Херсона. Палац побудували на березі Дніпра, в саду Лазаря Глоби, який до приїзду Катерини було повністю переплановано у «аглицького манера парк». Катерина не зупинилася у палаці й парку не бачила: ночі, в які планувалося перебування Катерини в палаці, імператриця провела в районі сьогоднішнього селища Амур, де проходили її романтичні побачення з князем Потьомкіним, як результат яких місцевість і отримала назву Амур. За непотрібністю і палац, і парк відійшли у власність князя Потьомкіна — господаря краю й фаворита Катерини.
Парк і палац переживали різні періоди своєї історії. Були часи, коли палац стояв зруйнований, з проваленим дахом і підлогою, та по кімнатах вітер носив сторінки кинутих архівів, а покинутий парк являв собою джунглі, де було небезпечно з’являтися навіть удень та зі зброєю, так щільно він був населений кримінальним елементом. А були часи, наприклад з 1900 по 1917 роки, коли парк відновлювався й підтримувався до такого ступеня блиску, що гуляти туди пускали тільки вершки катеринославського суспільства: купців, дворян й місцеву богему. Вхід до парку був закритий навіть для так званої «чистої» публіки. Палац Потьомкіна був відновлений, причому в підвалах палацу були виявлені підземні ходи у різних напрямках — як до Дніпра, так і до центральної частини міста. Вважається, що один з ходів з Диявольського будинку також вів до палацу Потьомкіна. Сьогодні в палаці розташовується Палац студентів університету Дніпра.
GPS: 48.464914, 35.072392
Якщо пройти Парк Шевченка у напрямку до Дніпра, ми виходимо до мосту на Монастирський острів, який є продовженням парку. Так було не завжди, територія парку продовжилася на острів тільки у 50-х роках, коли з Парку Шевченка туди було перекинуто пішохідний міст, територію було впорядковано, були висаджені декоративні рослини, дерева більш ніж 20 порід, розбиті клумби й алеї. Територія острова була збільшена майже в п’ять разів після того, як була намита величезна піщана смуга, на якій були влаштовані упорядковані пляжі. Також там розташувалися спортивні, гребні, вітрильні станції та яхт-клуби різних дніпропетровських підприємств.
Також там розташований гігантський акваріум прісноводних риб, що належить Університету. На старій частині острова, що являє собою гранітну скелю, розташувалися атракціони й кафе. До недавнього часу на пішохідний міст неможливо було піднятися з набережної — улюбленого місця прогулянок городян. Сходи з’явилися тільки в середині 2000-х. Все просто: коли перекидали міст з правого берега, з парку, на острів, ніякої набережній не було — гранітні стіни йшли прямовисно у воду. Набережну насипали пізніше, у середині 60-х, прокладаючи дорогу до майбутніх Перемог — лауреатів Ленінської премії з містобудування.
GPS: 48.464914, 35.072392
Якщо пройти Парк Шевченка у напрямку до Дніпра, ми виходимо до мосту на Монастирський острів, який є продовженням парку. Так було не завжди, територія парку продовжилася на острів тільки у 50-х роках, коли з Парку Шевченка туди було перекинуто пішохідний міст, територію було впорядковано, були висаджені декоративні рослини, дерева більш ніж 20 порід, розбиті клумби й алеї. Територія острова була збільшена майже в п’ять разів після того, як була намита величезна піщана смуга, на якій були влаштовані упорядковані пляжі. Також там розташувалися спортивні, гребні, вітрильні станції та яхт-клуби різних дніпропетровських підприємств.
Також там розташований гігантський акваріум прісноводних риб, що належить Університету. На старій частині острова, що являє собою гранітну скелю, розташувалися атракціони й кафе. До недавнього часу на пішохідний міст неможливо було піднятися з набережної — улюбленого місця прогулянок городян. Сходи з’явилися тільки в середині 2000-х. Все просто: коли перекидали міст з правого берега, з парку, на острів, ніякої набережній не було — гранітні стіни йшли прямовисно у воду. Набережну насипали пізніше, у середині 60-х, прокладаючи дорогу до майбутніх Перемог — лауреатів Ленінської премії з містобудування.
GPS: 48.465298, 35.073293
GPS: 48.465298, 35.073293
Приблизно на тому місці, де сьогодні проходить пішохідний міст, восени 956 до острова прибули кораблі княгині Ольги, яка йшла у Царгород з великим посольством: на острові був візантійський монастир, який на той час нараховував близько 70 років історії. Монастир був побудований на місці стародавнього язичницького капища, яке було побудовано на місці ще більш старовинного вівтаря. Ольга планувала відслужити в монастирі великий молебень. Але ця зупинка у дорозі обернулася трагедією: сходячи на стрімкий берег сходнями з корабля, нянька, яка несла маленького сина Ольги, оступилася й впала у воду. Бурхлива течія у вузькій протоці підхопила дитину й няньку, знайти їх не вдалося. Ольга, яка була недужа після вбивства її чоловіка Ігоря древлянами 12 років тому й розправи над містом Іскоростенем, впала в несамовитість. Вона відправила гінців до Києва, після чого наказала вбити усіх слуг, що їхали з нею. Після цього вона наказала витягнути все кораблі на крутий і високий берег Монастирського острова й спалити їх. Наступним мав бути спалений монастир разом з монахами, її пошкоджений розум повернув її до подій 11-річної давності, коли вона спалила Іскоростень, пустивши на місто у полум’ї птахів. За різними версіями, монастир вцілів завдяки цілодобовому безперервному читанню акафісту Богородиці, за іншою версією загибла дитина наснилася Ользі й просила матір не чіпати монастир, за третьою — ігумен, що володів даром прозорливості, вблагав Ольгу не нищити монастир. Ольга із залишками посольства провела на острові зиму, і тільки навесні, майже збожеволівши, з прибуттям з Києва нових кораблів, продовжила шлях до Константинополя. Візит до Константинополя виявився вкрай невдалим.
Дивом врятований від гніву Ольги монастир проіснував ще 300 років. Тут зупинявся київський князь Володимир Великий в поході на Корсунь (Херсонес) в 988-му. Коли у 1152 році великий князь Мстислав Ізяславич розбив половців на річці Оріль та на Самарі, він відвідав «святий Дніпровський острів Монастирський і всіма силами намагався підтримати ці святі місця від нападу кочівників». Однак від долі бути спаленим монастирю втекти не вдалося. У 1240 році, під час Західного походу Батия, так само як всі навколишні поселення, він був спалений дотла, а монахів було скинуто з високого стрімкого берега у Дніпро. Острів надовго спорожнів. У 1999 році на місці монастиря за особистою вказівкою тодішнього мера Миколи Швеця був побудований Свято-Миколаївський храм, на місці, де були скинуто у Дніпро монахів, стоїть кам’яний хрест «Монахи є світло світу», а пам’ятник Тарасові Шевченку розташований приблизно на тому місці, де були спалені кораблі Ольги.
Приблизно на тому місці, де сьогодні проходить пішохідний міст, восени 956 до острова прибули кораблі княгині Ольги, яка йшла у Царгород з великим посольством: на острові був візантійський монастир, який на той час нараховував близько 70 років історії. Монастир був побудований на місці стародавнього язичницького капища, яке було побудовано на місці ще більш старовинного вівтаря. Ольга планувала відслужити в монастирі великий молебень. Але ця зупинка у дорозі обернулася трагедією: сходячи на стрімкий берег сходнями з корабля, нянька, яка несла маленького сина Ольги, оступилася й впала у воду. Бурхлива течія у вузькій протоці підхопила дитину й няньку, знайти їх не вдалося. Ольга, яка була недужа після вбивства її чоловіка Ігоря древлянами 12 років тому й розправи над містом Іскоростенем, впала в несамовитість. Вона відправила гінців до Києва, після чого наказала вбити усіх слуг, що їхали з нею. Після цього вона наказала витягнути все кораблі на крутий і високий берег Монастирського острова й спалити їх. Наступним мав бути спалений монастир разом з монахами, її пошкоджений розум повернув її до подій 11-річної давності, коли вона спалила Іскоростень, пустивши на місто у полум’ї птахів. За різними версіями, монастир вцілів завдяки цілодобовому безперервному читанню акафісту Богородиці, за іншою версією загибла дитина наснилася Ользі й просила матір не чіпати монастир, за третьою — ігумен, що володів даром прозорливості, вблагав Ольгу не нищити монастир. Ольга із залишками посольства провела на острові зиму, і тільки навесні, майже збожеволівши, з прибуттям з Києва нових кораблів, продовжила шлях до Константинополя. Візит до Константинополя виявився вкрай невдалим.
Дивом врятований від гніву Ольги монастир проіснував ще 300 років. Тут зупинявся київський князь Володимир Великий в поході на Корсунь (Херсонес) в 988-му. Коли у 1152 році великий князь Мстислав Ізяславич розбив половців на річці Оріль та на Самарі, він відвідав «святий Дніпровський острів Монастирський і всіма силами намагався підтримати ці святі місця від нападу кочівників». Однак від долі бути спаленим монастирю втекти не вдалося. У 1240 році, під час Західного походу Батия, так само як всі навколишні поселення, він був спалений дотла, а монахів було скинуто з високого стрімкого берега у Дніпро. Острів надовго спорожнів. У 1999 році на місці монастиря за особистою вказівкою тодішнього мера Миколи Швеця був побудований Свято-Миколаївський храм, на місці, де були скинуто у Дніпро монахів, стоїть кам’яний хрест «Монахи є світло світу», а пам’ятник Тарасові Шевченку розташований приблизно на тому місці, де були спалені кораблі Ольги.
GPS: 48.465398, 35.073690
Монастирський острів, як і інші дніпровські острови, був покритий густим лісом. Поселенці, що з’явилися у цих місцях після будівництва поляками фортеці Кодак, плавали на острів за дровами. Козак Лазар Глоба, родоначальник парку Шевченка, виявився у цих місцях саме завдяки дровам з Монастирського острова: 8 грудня 1765 р йому було дано спеціальне розпорядження про нагляд за зеленими насадженнями на острові, який навколишні мешканці значно спустошили. Козак не тільки висаджував на острові нові дерева замість вирубаних, але й розвів там великий фруктовий сад.
У дев’ятнадцятому сторіччі на острові продовжували розводити дерева, а з приходом на губернаторське місце дійсного статського радника Андрія Фабра острів став виконувати ще одну дивну функцію: на нього звозили усіх відловлених у місті бродячих собак. Нерідко господарі, у яких втік пес, змушені були плисти на острів й розшукувати його там. Однак великі собаки досить успішно перепливали вузьку, хоча й бурхливу протоку, і відправлялися до міста по своїх справах. Там їх ловили, часто ще мокрих, й знову відправляли на острів. Все це припинилося в 1863 р, коли лісове відомство продало острів за 4 000 рублів (вартість села з кріпаками за цінами 1860 року) до приватних рук. За прізвищем власника острів став Рябінінським, після перепродажу — Буряковським. Потім його купив Богомолов, й до 30-х років 20 століття острів був Богомолівським. У цей час на острові були вирубані усі дерева, а протока обміліла. Через те що острів був вкритий травами й чагарниками, туди водили вбрід домашню худобу на випас, і за кілька років тварини знищили увесь рослинний покрив острова. В середині двадцятих років, під час будівництва стратегічного залізничного Мерефо-Херсонського мосту, що проходив через острів, там були розташовані наметові табори будівельників. Будівництво було ударне, комсомольське, й за іменем таборів острів отримав назву Комсомольського. Монастирський острів — улюблене місце перебування різних містиків, езотериків, магів, екстрасенсів, контактерів й шаманів. З подачі Віктора Воробйова — доцента Придніпровської академії будівництва та архітектури, фахівця з аномальних явищ, з початку дев’яностих вважається, що острів «наділений небувало сильною енергоінформаційною структурою». Буває, що з Туви приїздять шамани й проводять тут свої обряди, а восени 1990 року неподалік від пам’ятника Шевченку, на місці спалення кораблів княгині Ольги, дванадцять езотериків проводили обряд, намагаючись зв’язатися з духом Блаватської. Світловий промінь, що вийшов з неба, охопив усю групу, і всі дванадцять людей зникли. Доля їх досі невідома. Поруч з Монастирським островом раніше розташовувався величезний Чортів, або Пекельний острів. Являв собою велику піщану мілину, позбавлену будь-якої рослинності.
Свою назву він отримав через те, що у літню спеку там неможливо було знаходитися, настільки сильно розжарювався пісок, а високі кручі Монастирського острова перегороджували шлях дніпровському вітру. Усе річище Дніпра перед порогами було всіяне подібними піщаними островами різного розміру, а сам Дніпро був скоріше не річкою, а просто широкою долиною, затопленою водою. Глибина Дніпра мало де перевищувала три метри, місцями річку можна було перейти від берега до берега по груди у воді, а місцями зустрічалися місця, де річку можна було переїхати на возі. Після завершення будівництва Дніпрогесу рівень води піднявся, усі піщані острови пішли під воду, а глибина річище стала складати від 4 до 15 метрів. Але яскравого сонячного дня з найвищих точок берега можна розгледіти під водою ці острови, в тому числі й Чортів острів.
GPS: 48.465398, 35.073690
Монастирський острів, як і інші дніпровські острови, був покритий густим лісом. Поселенці, що з’явилися у цих місцях після будівництва поляками фортеці Кодак, плавали на острів за дровами. Козак Лазар Глоба, родоначальник парку Шевченка, виявився у цих місцях саме завдяки дровам з Монастирського острова: 8 грудня 1765 р йому було дано спеціальне розпорядження про нагляд за зеленими насадженнями на острові, який навколишні мешканці значно спустошили. Козак не тільки висаджував на острові нові дерева замість вирубаних, але й розвів там великий фруктовий сад.
У дев’ятнадцятому сторіччі на острові продовжували розводити дерева, а з приходом на губернаторське місце дійсного статського радника Андрія Фабра острів став виконувати ще одну дивну функцію: на нього звозили усіх відловлених у місті бродячих собак. Нерідко господарі, у яких втік пес, змушені були плисти на острів й розшукувати його там. Однак великі собаки досить успішно перепливали вузьку, хоча й бурхливу протоку, і відправлялися до міста по своїх справах. Там їх ловили, часто ще мокрих, й знову відправляли на острів. Все це припинилося в 1863 р, коли лісове відомство продало острів за 4 000 рублів (вартість села з кріпаками за цінами 1860 року) до приватних рук. За прізвищем власника острів став Рябінінським, після перепродажу — Буряковським. Потім його купив Богомолов, й до 30-х років 20 століття острів був Богомолівським. У цей час на острові були вирубані усі дерева, а протока обміліла. Через те що острів був вкритий травами й чагарниками, туди водили вбрід домашню худобу на випас, і за кілька років тварини знищили увесь рослинний покрив острова. В середині двадцятих років, під час будівництва стратегічного залізничного Мерефо-Херсонського мосту, що проходив через острів, там були розташовані наметові табори будівельників. Будівництво було ударне, комсомольське, й за іменем таборів острів отримав назву Комсомольського. Монастирський острів — улюблене місце перебування різних містиків, езотериків, магів, екстрасенсів, контактерів й шаманів. З подачі Віктора Воробйова — доцента Придніпровської академії будівництва та архітектури, фахівця з аномальних явищ, з початку дев’яностих вважається, що острів «наділений небувало сильною енергоінформаційною структурою». Буває, що з Туви приїздять шамани й проводять тут свої обряди, а восени 1990 року неподалік від пам’ятника Шевченку, на місці спалення кораблів княгині Ольги, дванадцять езотериків проводили обряд, намагаючись зв’язатися з духом Блаватської. Світловий промінь, що вийшов з неба, охопив усю групу, і всі дванадцять людей зникли. Доля їх досі невідома. Поруч з Монастирським островом раніше розташовувався величезний Чортів, або Пекельний острів. Являв собою велику піщану мілину, позбавлену будь-якої рослинності.
Свою назву він отримав через те, що у літню спеку там неможливо було знаходитися, настільки сильно розжарювався пісок, а високі кручі Монастирського острова перегороджували шлях дніпровському вітру. Усе річище Дніпра перед порогами було всіяне подібними піщаними островами різного розміру, а сам Дніпро був скоріше не річкою, а просто широкою долиною, затопленою водою. Глибина Дніпра мало де перевищувала три метри, місцями річку можна було перейти від берега до берега по груди у воді, а місцями зустрічалися місця, де річку можна було переїхати на возі. Після завершення будівництва Дніпрогесу рівень води піднявся, усі піщані острови пішли під воду, а глибина річище стала складати від 4 до 15 метрів. Але яскравого сонячного дня з найвищих точок берега можна розгледіти під водою ці острови, в тому числі й Чортів острів.
